Воїни називають мамою: волонтерка Любов Леонова з початку війни майже 200 разів їздила на передову

…«А ми майже земляки, – почувши, що я з Волині, повідомляють при знайомстві Любов та Ігор Леонови, волонтери із Запоріжжя. – Чули про таке село, як Пулемець? Так, у Шацькому районі. Кілька років тому ми там хотіли собі купити житло. Приїхали, пригледіли хатину. Господиню попросили дозволити нам певний час у ній пожити».

Спочатку подружжю все сподобалось – поруч ліс, озеро, привітні сусіди. А потім почались затяжні дощі, як це зазвичай буває восени на Волині. Мешканці півдня України до такої погоди не звикли. У них почались проблеми зі здоров’ям. Тому Леоновим довелось відмовитись від мрії переїхати на Полісся і повернутись у Запоріжжя. А від перебування на Волині, кажуть, залишились хороші спогади – люди тут щирі і доброзичливі.

За розмовами про життя і споминами про поліський край проїжджаємо пів Запоріжжя – подружжя Леонових показує мені місто. Звертаю увагу, як до водія та пасажирки бувалої у бувальцях жовтої «Лади» з табличкою «Волонтер» на склі привітно усміхаються на всіх блокпостах. Воно й не дивно, адже допомагати військовим вони почали задовго до повномасштабної війни.



Ми залишились, бо чужа земля – не рідна

Люба та Ігор одружились ще в молодості. Розповідають, що великих статків не надбали, зате живуть у любові та злагоді вже 37-й рік. Обоє – медики, нині на пенсії. До волонтерського фронту приєдналися ще у 2014-ому. Люба почала їздити до бійців ЗСУ на передову, Ігор допомагав дружині – завантажував машини, пік військовим хліб та пироги. З перших днів повномасштабного вторгнення росіяни обстрілювали місто та околиці практично щодня. Проте подружжя вирішило залишитись у Запоріжжі.

«Ми розуміли, що рано чи пізно війна докотиться і до нас, – каже Любов Леонова. – Побувавши перед тим 72 рази на Донбасі, я знала, що нам цього не минути. Тому паніки ніякої не було. Просто вирішили, що нікуди з дому не поїдемо. Як можна кудись тікати від війни, якщо моя пуповина тут? Три найрідніші жінки – прабабуся, бабуся і мама – поховані на цвинтарі в одному із сіл Запорізького району. Це буквально поруч. Я народжена на запорізькій козацькій землі. Мене вже не вперше питають, чому не виїхала в евакуацію.

А хіба я можу? Де я візьму таку скриню, щоб туди вмістити всю любов до рідного краю? Вона у серці, а серце на чужині битися не буде».

Чоловіки, з якими пані Люба їздила на передову, з перших днів повномасштабного вторгнення взяли до рук зброю і пішли воювати за рідну землю. Тому їхня волонтерська команда розпалась. Ігор Леонов за віком не підлягав мобілізації. Та й стан здоров’я його був незадовільним – у 2021 році він переніс інсульт. Однак сидіти без діла не зміг. І вже через кілька місяців після початку повномасштабної війни Люба почала їздити на передову з чоловіком.



«54 механізована, 44 і 55 артилерійська, 56 і 57 мотопіхотні бригади, – починає згадувати Любов Леонова, коли я запитала, скільком підрозділам вони за 9 років допомогли. – А ще були у місцях дислокації Мостиського прикордонного загону, 17-ї танкової бригади, добробатів «Горинь» та «Правий сектор». В окремих підрозділах різні дивізіони розташовані далеко один від одного. Бувало й таке, що за одну поїздку мусили встигнути завезти допомогу на 8 адрес».

Песик і кролики - теж родина

«Наша зграя» – так називають Леонови свій волонтерський екіпаж. Ігор у ньому – пілот, його дружина – штурман. З ними завжди їде третій член екіпажу – французький бульдог Марсель. Напівживого пса Люба всіма правдами і неправдами за допомогою небайдужих людей вивезла з окупованої території. Майже рік з чоловіком виходжувала його. Тепер Марсель без своїх нових господарів нікуди.

«У когось пес кімнатний, а у нас – машинний, – жартує його господиня. – Хлопці дуже люблять, коли ми з ним приїжджаємо. Тримають спеціально для нього смаколики».

Віднедавна, розповідає пані Люба, їхня родина збільшилась. Тепер вдома на них чекають два пухнасті члени сім’ї.



«Цієї зими ми врятували декоративних кроликів, – згадує моя співрозмовниця. – Їх покинули на дачі в передмісті Запоріжжя. Ми так само, як і Марселя, виходжували їх, бо вони вже ледве дихали. Тепер вони стали нашими. Марсель ладнає з пухнастиками, щоправда, не завжди. Іноді він краде в них макуху та капусту. Вони страшенно обурюються і кусають його за лапи. Тоді я не розумію, хто у нас живе – три песики чи три кролики?».

На весіллях – гостя, для «Ангела» – мама

Кажуть, що ім’я визначає долю. Самовідданої любові Люби Леонової вистачає на всіх – чоловіка, домашніх тварин, квітки на клумбі біля дому. А до бійців ЗСУ вона ставиться і справді по-материнськи. Недарма чимало військових після стількох поїздок до них у підрозділ її вважають рідною людиною. А деякі з них і на весілля запрошують.

«Якось під час поїздки на передову познайомилась з бійцем, недавно визволеним з полону, – згадує Любов Леонова. – Він був дуже виснаженим і худим. До того ж після визволення отримав ще один удар в спину – від коханої людини. Поки був у полоні, дружина подала на розлучення і виписала його з хати. Залишився боєць ні з чим. Однак світ не без добрих людей – знайшлась жінка, яка допомогла йому відновити документи. А завдяки нашому волонтерському центру військовому дали кімнату у Запоріжжі».

За словами моєї співрозмовниці, життя у цього чоловіка налагодилось. А ще через якийсь час волонтерка його зустріла знову. Після відновлення документів він повернувся на фронт. Трохи згодом подружжя Леонових отримало запрошення на весілля. Військовий одружився на жінці, яка йому допомогла відновити документи. Вони спілкуються і досі, у молодят народився син.

Ще на одному весіллі військового Любов та Ігор були замість рідних батьків.

«Якось в 2017-у перед поїздкою на передову в район Світлодарської дуги мені подарували каву для хлопців, – каже волонтерка. – А на банці були такі мереживні крильця, як в ангела. Сказали віддати гарному і молодому. Ми приїхали, а там поблизу йде бій. Гупає так, що закладає вуха. Але якось доїхали. Піднімаю очі, бачу бійця, а у нього не очі-озера. Підходжу до нього, кажу: я хочу подарувати тобі цю каву. А він каже: «Почекайте, ви ще мого малого не бачили, тобто брата Сашка». І тут до нас летить постріляний джип – на ньому просто живого місця немає! Весь зрешечений кулями. Виходить друга пара блакитних очей. А на автоматі у нього позивний «Ангел».



Подружжя розповідає, що вони спілкуються і досі. Обидва хлопці звуть волонтерку «мама Люба». А молодший, тобто Сашко-Ангел, їх запросив на весілля – рідні батьки на той час не змогли приїхати.

Волонтерка з великої букви

…Чесна, порядна, відповідальна. А ще щира, добра і співчутлива. Так відгукуються про запорізьку волонтерку Любов Леонову ті, хто хоч раз мав з нею справу.

«Приблизно раз на два тижні вона з чоловіком приїжджає в нашу бригаду, – каже Ігор Тарасович, заступник командира 44-ї ОАБ імені Данила Гетьмана. – Ці волонтери намагаються забезпечувати бійців всім необхідним – одягом, ліками, продуктами. Дуже позитивна людина, щиро переймається нашими проблемами. Це подружжя нам суттєво допомагає. Такі, як вони, наближають нашу перемогу».

«Ця людина живе Україною, – переконаний Сергій, боєць ДФТГ «Запоріжжя». – Ми такої, як вона, не зустрічали. Завжди підтримає, підніме настрій. Називає нас лісовими братами – ми й справді більшість часу там стояли. А ми її - лісовою феєю. Вона й справді, як чарівниця – допомогла з усім, чого ми потребували. Навіть на машину гроші зібрала – ми без неї були, як без рук».

Авторці цих рядків вдалось додзвонитись і до Сашка-Ангела, який після навчання в Німеччині повернувся на передову. Він каже, що з мамою Любою завжди на зв’язку.



«Вона дуже близька для мене людина, можна сказати, друга мати, – говорить військовий. – Завжди з нетерпінням чекаю її приїзду. Та й не тільки я всі хлопці маму Любу дуже люблять. Вона несе в собі світло. Навіть з поламаною ногою вона не відлежувалась, а збирала допомогу на ЗСУ. Якби не такі, як вона, волонтери, нам, військовим, довелось би непереливки».

Високо оцінює Любов Леонову і Віктор Нестеренко, голова Запорізької обласної профспілкової організації атестованих працівників органів внутрішніх справ України – з 2016 року героїня репортажу є офіційною волонтеркою при ГУНП в області.

«Вона постійно їздила з нами у всі місця на схід країни, де були зведені загони наших правоохоронців – у Маріуполь, Дзержинськ, Торецьк, Волноваху, Лисичанськ, – говорить Віктор Нестеренко. – За це Любов Леонову нагородили відзнакою «За гуманітарну участь в АТО». Ініціаторами її нагородження було дві організації – наша профспілка і волонтерський центр «Запоріжжя». Нині – трохи інші реалії, і Люба з початку повномасштабного вторгнення знову в перших волонтерських рядах. Дуже достойна і порядна людина. Волонтерка з великої букви».



Автівка – від шведів, гараж – від поляків

Стареньку «Ладу» подружжя Леонових любовно називає «наша дівчинка» або «пєпєлац» (фантастичний літальний апарат, створений художником Теодором Тежиком для фільму «Кін-дза-дза»- Авт.) і вважає її членом екіпажу. Чого тільки на ній не возили на передову! Деталі до військових автівок, тепловізори, зварювальні апарати, компресори, бензопилки, шуруповерти, болгарки, маскувальні сітки. А ще – шкарпетки, берці, сало, пиріжки, мед, дитячі малюнки і багато іншого.

Завантажували машину по саму зав’язку. Те, що не поміщалось у салоні та багажнику, прив’язували на даху. Іноді просто дивом автівка доїжджала до місця призначення і поверталась назад.

«Проїхали на цій машині десятки тисяч кілометрів, постійно возимо на ній допомогу військовим, що дислокуються на Донецькому, Запорізькому та Херсонському напрямку, каже Ігор Леонов. – «Пєпєлац» нас не підводить, іноді ламається, але господарів береже. Буває, в дорозі відмовляють гальма, часом їдемо без світла, бо не працюють фари і повороти. Наша дівчинка скрипить, рипить, стогне від ваги, але все-таки їде. Після початку повномасштабної війни наша зграя вже майже сотню разів побувала на передовій».



Завдяки старенькій «Ладі» і гостинності подружжя Леонових авторка цих рядків помилувалась запорізькими весняними краєвидами.

Прощаючись, господарі поділились зі мною радісною звісткою-для поїздок на передову житель шведського міста СтремстадСвенМусберг вирішив подарувати їм свій автомобіль «Вольво». В країні оголосили збір коштів на його транспортування в Україну – бензин, паромний збір, розмитнення. Гроші на побудову гаража, за словами Любові Леонової, передали з Польщі. А за трохи подружжя вже отримало автівку. І ніяк не можуть нею натішитись – їде набагато швидше, ніж «пєпєлац», а головне – у багажнику та салоні поміщається набагато більше вантажу! Леонови вже встигли перевірити легковик у дії, кілька разів побувавши у військових на передовій.

Після кожної поїздки, що займає декілька днів, волонтерка сідає за звіти. Кожен ящик чи коробку пані Люба фотографує при передачі їх бійцям і виставляє світлину на своїй сторінці в соцмережі, переказ від кожної людини- відмічає у дописах. Саме тому їй довіряють зовсім незнайомі люди і в Україні, і за кордоном. У побуті, переконують мене всі військові, з якими я спілкувалась, Любов Леонова людина дуже скромна. І завжди відмовляється від допомоги, яку їй пропонують бійці. Вона впевнена – у час війни підставляти плече військовим повинні цивільні, а не навпаки. Бо військові і так, як титани, тримають небо над нами.



«Я не ставлюсь до «зіркових» волонтерів і не маю великих нагород, – переконує Любов Леонова. – Ми з чоловіком просто робимо свою роботу.

Я – козацького роду і є людиною вільною. Ми з вами гуляли по скелях урочища Вирви на Хортиці – оце і є воля. Вона шумить дикими травами, дзюркоче і б’є хвилями Дніпра, кричить чайками, пахне дощем і квітами. Воля – це найбільший скарб, який ми маємо, і за який воюємо. І я пишаюсь тим, що українка».



Людмила ПРИЙМАЧУК

Фото авторки та з архіву Любові Леонової

У рамках циклу статей «Хроніки нескорених міст»


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.