Лікарка 110-ї бригади: «Ми – надія для військовослужбовців»

Анастасія Сєкач - лікарка-ординаторка лікувального відділення медичної роти 110-тої бригади імені Марка Безручка. На початку російського повномасштабного вторгнення Анастасія навчалася у військово-медичній академії в Києві.

Про це пише Аріна Крапка на шпальтах Цензор.нет.

У зв'язку з війною в академії був достроковий випуск і Анастасія не знала, куди потрапить у військо. Вона дуже хотіла знайти місце у бригаді під Бахмутом, недалеко від дому, тому що родом із Донеччини - Сіверська.

Під Бахмут жінка не потрапила, натомість у 110-ту бригаду імені Марка Безручка, що два роки перебувала на Авдіївському напрямку. Ми поспілкувалися з Анастасією Сєкач за кілька тижнів до того, як українські військові залишили Авдіївку через наступ росіян.

Анастасіє, розкажіть будь ласка, як ви потрапили до 110-ої бригади?

Вже 2,5 років я була військовослужбовицею за контрактом, проходила навчання, щоб стати військовою лікаркою. Залишалося ще півроку довчитися, але нас достроково випустили через повномасштабне вторгнення.

На початку війни, в нашій академії, на жаль, ніхто не розумів, що з нами робити. Більшість військових вузів відправляли студентів відразу до військових частин. Наш заклад довго тягнув з цим, і ті місця, на які нас хотіли розподілити, уже були зайняті цивільними особами. І по суті, ми були на невідповідних посадах. Я хотіла займатися лікарською діяльністю. На початку була офіцеркою медслужби в 110-тій бригаді, оскільки в мене був гарний загальний відсоток у навчанні. Я попрацювала десь півроку, і оскільки мені не до вподоби займатися чисто паперовою роботою, я наголошувала начальнику на тому, що мені б хотілося перевестися на лікарську посаду. І мені це вдалося.

В чому полягає зараз ваша робота?

Перш за все, ми - надія для військовослужбовців, оскільки вони знаходяться зараз в нереально важких умовах, під постійними обстрілами, з неможливістю відпочити. Ми - ті люди, які даємо їм надію на те, що про них хоч хтось попіклується, бо в них зараз такий час, що, на жаль, через умови інколи не можуть їх евакуювати, надати своєчасно допомогу Дуже багато є різних проблем у зв’язку з цим, але ми стараємося на своєму місці їх вирішувати. В більшості випадків все, що організовано в нашій медичній службі, винятково за рахунок місцевих ентузіастів, тобто всіх лікарів.

На початку у нас практично не було ні машин для евакуації, ні майна. І кожен з наших військовослужбовців в медичній роті просив десь у волонтерів або якусь машину, або якісь медикаменти. І потроху ми обжилися і маємо ту матеріальну базу, завдяки якій можемо на якісному рівні надавати медичну допомогу. Інколи наша бригада навіть ставить приклад іншим, оскільки ми займаємося тут роботою із початку повномасштабної війни. Десь місяць формувалася бригада, ще два тижні ми переміщалися. І з цього часу ми тут.

Тобто ви пстійно на місці, на Авдіївському напрямку були з початку війни?

Так, тут постійно на місці. І якщо порівняти з іншими бригадами, ми стараємося завжди надати допомогу. Деякі бригади навіть влаштовують собі вихідні. Вони в суботу-неділю не працюють, але так виходить, що вони знають, що ми працюємо 24 на 7, і тому інші бригади доволі часто до нас звертаються. Ми завжди надаємо допомогу, незалежно від того, хто звертається, з якою метою. Стараємося допомогти усім.

А що для вас найважче у вашій роботі?

Для мене найважчим є те, що ми вже давно перебували на цій локації. Деяких цивільних людей знаємо особисто. І нам дуже важко уявити, що їхнє відносно мирне життя, наскільки це можливо зараз, може закінчитися, що ці міста можуть так само перетворитися на Авдіївку і вони можуть бути зруйнованими. Мені дуже важко прийняти, що діти можуть більше не піти в школу, не будуть гратися, і що вони будуть вимушені переселятися в інші населені пункти.

Хто входить в медичну роту? Як вона формувалася?

Є медична служба. В медичну службу входять медики батальйонів, окремих підрозділів і медична рота. Тобто, є декілька структур. Зазвичай, спочатку в батальйонах надають медичну допомогу бойові медики, старші бойові медики, санінструктори, є взаємодопомога. Як правило, вони стараються евакуювати до медичного пункту, якщо є в цьому потреба, На медичному пункті військових оглядає лікар і визначає, чи вони потребують подальшої допомоги на рівні медичної роти. Якщо вони там не можуть впоратися, вони відправляють сюди. Ми тут дообстежуємо, наскільки можемо.

Ми взаємодіємо з цивільною лікарнею, тому стараємося їх попросити зробити аналізи, якийсь рентген. Після того, як ми визначаємо, чи треба людині лікуватися далі в медроті, вона може залишитися тут, або якщо вона не потребує такої допомоги, вона повертається з рекомендаціями в батальйон, в медичний пункт, лікується там, або людину можуть направити далі в мобільний госпіталь. І там вона може пройти фахове консультування чи дообстеження, якого в нас немає.

Також в подальшому ми можемо скерувати людину на третій етап, в більш спеціалізовані заклади, наприклад, ВМКЦ госпіталі, тобто регіональні госпіталі, які можуть в своєму стаціонарі розмістити більше людей, мають більше спеціалістів і можуть надати компетентнішу допомогу.

Чого не вистачає зараз в медичній роті? Може ліків для того, щоб робота була ефективнішою?

Насправді, в першу чергу нам не вистачає людей, бо в нас не повністю укомплектований штат. Більшість з початку повномасштабної війни прийшли, але не всі змогли надалі тут перебувати. Хтось звільнився за сімейним обставинами. І є доволі багато вакантних посад, які би можна було зайняти тими самими медсестрами та лікарями. Ми будемо раді, якщо десь знайдеться спеціаліст, який захоче спілкуватися і працювати в нас. У нас трішки більші можливості, ніж в інших бригадах. Всі, зазвичай, стараються потрапити в госпіталь. Але, на жаль, там місць часто нема і не дають так багато свободи лікарям, як тут. Наприклад, тут люди можуть займатися своєю діяльністю і їх не будуть обмежувати методом лікування. Вони можуть робити доволі великий пласт роботи, якщо вони дійсно цього захочуть.

Також ми давно хотіли зробити реабілітаційний кабінет, бо в нас дуже багато поранених військовослужбовців і тих, у яких є хронічні проблеми, наприклад, зі спиною. Ми дуже хотіли, щоб там був і фізіотерапевтичний кабінет, і кабінет ЛФК (ред, - спеціально обладнане приміщення в лікарні або поліклініці для занять лікувальною фізкультурою). У нас є спеціаліст з ЛФК, який може займатися цим, але немає засобів, якими треба користуватися для виконання цієї ЛФК. Будемо дуже вдячні, якщо цей кабінет дійсно з'явиться, бо багато хронічних захворювань, і деякі військовослужбовці до останнього не хочуть залишати роботу. Вони мають хронічні захворювання, і знаючи про це, намагаються тут залишитися.

У мене досі є пацієнт, який каже: «Мене, будь ласочка, за п'ять днів поставте на ноги, і я поїду, буду працювати». Чоловік працює в ремонтному батальйоні, відновлює техніку. І він до останнього каже: «Про мене вже всі знають, я маю списатися, але я кажу, що ні, я не буду списуватися». І йому дійсно дозволили лишатися тут, на чистому ентузіазмі, але інколи йому треба більше допомоги і ми не можемо його скеровувати, наприклад, на інші етапи через те, що це забирає дуже багато часу. Плюс зараз більшість госпіталів переповнені і, тому ми стараємося по максимуму, що можемо зробити, приділяємо час.

З якими захворюваннями, травмами, до вас приходять військові?

Частину людей привозять по етапах евакуації. Якщо, наприклад, людина є невідкладною, її привозять на швидкій і через наше евакуаційне відділення. Так само батальйон передає на наше евакуаційне відділення і привозить нам хворих. Частину хворих, якщо це поранені, ми стараємося відразу відвезти на консультацію в госпіталь, щоб їм надали фахову допомогу, відразу зробили рентген або якісь додаткові втручання, якщо вони цього потребують. Соматичні хворі, наприклад, хворі з підозрою на пневмонію, лишаються в нас. Хворі з контузіями, вибуховими травмами, в першу чергу прибувають сюди. Хворі, з проблемами зі спиною, найбільш часті у нас.

Так само дуже багато є військовослужбовців, у яких є хронічні захворювання на кшталт гіпертонічної хвороби, оскільки у нас багато військовослужбовців літнього віку, і в будь-якому випадку, якщо вони отримають таблетки, вони можуть прекрасно служити і далі працювати. Це найбільш поширені захворювання і травми. Дуже великий відсоток захворювань на гастрити, рідше виразки, хронічні захворювання підшлункової. Також ми направляємо людей до цивільних закладів, щоб вони дообстежилися, а потім ми вже надаємо або на своєму рівні допомогу, або направляємо на підрозділ.

По забезпеченню ви сказали, що вам потрібно. Але, мабуть, є ще термінові запити. Хто їх закриває? В основному волонтери чи держава?

Держава, на жаль, не може закрити всі наші потреби. Якби ми того не хотіли, ми не єдині в їх підпорядкуванні. І дуже часто ми робимо трішки більше, ніж інколи командування для нас, скажімо так. Ми стараємося взаємодіяти з волонтерами. Остання найбільша допомога, яку ми отримали від проекту H&M, норвезького благодійного фонду. Вони нам надали мобільну операційну, стоматологічний кабінет, дуже функціональний. Стоматологам в принципі, дуже сподобалося: більш-менш розташування, наповнення, робота.

І вони надавали нам ще транспорт для військовослужбовців саме з батальйонів. Вони передавали машини, такі типу пікапів. Пікапи дуже корисні для батальйонів. Зазвичай держава першочергово забезпечує УАЗиками, які часом уже не функціонують. Надати, наприклад, броньовану техніку держава в необхідній кількості не може, тому ми заміняємо їх на мобільніші, звісно, вже не бронювані машини. Але цей проект нам дуже багато машин поставив, і ми можемо використовувати їх саме в батальйонах, коли треба дуже швидко евакуювати військовослужбовців, бо час – це чиєсь життя.

Ви сказали, що зараз ваша рота потребує людей. На які вакансії?

Вакансії – це медичні сестри. Це банально те, що завжди необхідно. Без них ми не можемо дуже багато робити насправді. І чим якісніше підготовлені медсестри, більша кількість, тим краще лікар буде виконувати свою роботу. Бо інколи лікарі виконують роботу медсестер через брак персоналу. Також нам потрібні терапевти, лікарі загальної практики, хірург для посилення на стабілізаційному пункті. Тим паче, в нас є операційна, в якій можна працювати, і було б доречно мати хірурга. Потрібен невролог, бо багато вибухових травм. Є такі патології, які треба диференціювати саме неврологу.

Та більшість неврологів не надто бажають потрапити в медичну роту. На жаль, найближчий мобільний госпіталь не має невролога і дуже часто в нас з цього приводу бувають конфлікти через те, що вони кажуть “зробіть дообстеження, зробіть йому КТ, МРТ і проконсультуйте десь у невролога”. Це функція найближчого госпіталю. Вони зобов'язані це робити. І ці конфлікти банально могли б вирішуватися за рахунок додаткового спеціаліста.

Ми звертаємось до інших бригад, де є невролог, для надання допомоги тим військовим, які її потребують.

У вас в медичній роті і чоловіки, і жінки? Жінки мають бажання мобілізуватися, але часто це для них значно складніше.

Дівчат доволі багато. Але коли я прийшла до бригади, мені сказали: “Я тебе є два варіанти: або завагітніти і піти в декрет, або ти можеш піти у відпустку до своїх батьків”. Я кажу: “Ні перше, ні друге, неможливо, на жаль”. Це мені казав минулий комбриг. Він вважав, що дівчат не повиннв бути на війні апріорі. Потім він дізнався, що моя мама в Донецькій області, і не в найкращій ситуації, а брати у Харкові. Там теж місто в постійній небезпеці і варіантів, альтернатив не було. Він на мене дуже сварився і намагався через вище командування сказати, щоб дівчат забрали. На що йому сказали: “Дівчат буде ще більше, не переживайте”. І в нас дівчат стало більше. Появились медсестри і вони дуже допомагають. Вони, скажімо так, гнучкіші. Бо чоловіки в більшості випадків йдуть на пролом. В принципі, я дуже рада, що у нас багато дівчат насправді. Ніяких конфліктів у нас в бригаді немає наразі.

А ви зіштовхувалися з упередженнями?

Упередження спочатку дійсно було. Мені до останнього начмед казав, навіть запитував у комбрига про те, “чи можу я поїхати на територію Донецької області, де будуть обстріли”. Мовляв, може її лишити в безпечному місці, вона буде займатися бумажками там”. І начмед вмовив, щоб я дійсно поїхала в Донецьку область працювати. Я нічим не відрізняюся від інших дівчат, які туди їдуть і працюють. У нас тим паче немає можливості набрати сто відсотків штату чоловіків. І ентузіастів, насправді, не так багато.

Ну так, багато жінок хочуть йти, в принципі, а через ці упередження і не йдуть.

Насправді, дуже важко було на початках, але все одно ти розумієш, що ти стоїш і працюєш не задля того, щоб тебе похвалили чи тобі сказали: “О, ти краща за чоловіка”. Ми тут взагалі-то надаємо медичну допомогу. І щоб там не казали, що жінка не може бути на цьому місці, вона тут може бути. Жінки дуже часто можуть банально поспілкуватися з військовослужбовцями, щоб їм стало легше. Людям просто не вистачає навіть людського спілкування, яке вони інколи не можуть ніде отримати. Вони не можуть забути про те, що війна, і доволі багато проблем вирішується просто спілкуванням з людьми. У нас є лікар-спеціаліст, психолог, психіатр.

В медичній роті потрібні як чоловіки, так і жінки. У нас є подружжя, яке тут працює. Спочатку в бригаді служив чоловік, а потім, десь через рік він прийшов і каже: А можна моя дружина теж мобілізується і буде служити поряд?”. Ми дуже раді, що вона дійсно з нами. В цьому проблем немає, в принципі. Інколи жінки, скажімо, стійкіше переносять всі незлагоди і намагаються якось покращити побут, допомогти. І це дуже важливо.

Що би ви сказали жінкам, які хочуть йти в армію, в ЗСУ, але ще досі бояться і упереджень, і не знають, куди в принципі рухатися, з чого починати?

В першу чергу жінка повинна вже знати, що саме вона хоче робити в армії. Дуже багато жінок кажуть: “Я навчуся, буду снайпером, буду там стріляти прямо в яблучко”. Але їй потрібно дуже багато часу, щоб цього навчитися. Насправді жінки можуть обіймати будь-які посади: від діловодок до психологинь, бойових медикинь. Єдине, що кожна жінка має усвідомити, що цивільне життя і військове життя трохи відрізняються. Вже не можна піти туди, куди хочеться, без дозволу безпосереднього командира. Тобто, в першу чергу, командир має знати, куди ти йдеш. Я думаю, що це єдина найбільша проблема, з якою будуть стикатися жінки, насправді. Бо жінки дуже люблять свободу і їм дуже важко, мовляв, “як це так, я не можу піти, не сказавши нікому, я ж на п'ять хвилин”, але треба до цього звикати. Я думаю, що це найбільший недолік.

Упередження, сексизм зі сторони інших військових чоловіків поширені?

В нашій медичній роті такого немає. Навпаки, у нас, наприклад, хлопці допомагають нам носити дуже тяжке. Дівчата на рівні надають допомогу. І якщо хтось не може впоратися, ми просто спілкуємося один з одним, допомагаємо одне одному, у нас в цьому плані конфліктів немає.

Як проходить ваш робочий день?

Ми працюємо 24 на 7, бо у нас немає вихідних. У нас інколи навіть немає можливості зміни робити, бо бригада старається для військовослужбовців. Наприклад, бувають такі ситуації, коли ми відправили лікаря, але його ніким замінити. Поки той лікар вчиться, інші виконують його роботу. Я вчора заступила на зміну, добу відпрацювала, але я не йду додому, оскільки в мене є терапевтичний прийом. І я не поясню хлопцям: “Вибачте, у мене вихідний, давайте я вас сьогодні приймати не буду”. Більше нікому приймати. Я сиджу і приймаю до останнього пацієнта, якщо не лишається пацієнтів, я можу лишити вже на чергового лікаря. Через великий потік військовослужбовців з пневмоніями, з ГРВІ, дуже важко піти з прийому. Це просто не по-людськи і неможливо.

На збільшення кількості пацієнтів впливає і погода. Коли дуже сильні морози, були обмороження, бактеріальні тяжкі пневмонії з низькою сатурацією.

Ситуація на фронті теж впливає на збільшення пацієнтів. Поранення, травми.

Ситуація на фронті протягом цього періоду майже не мінялася. Завжди були наступи. Просто раніше наступи на нас не так афішувалися, бо були до цього Бахмут і інші населенні пункти. В принципі, до цього так само були наступи, були втрати, люди були поранені від самого початку. Вони нікуди не дівалися і завжди є. Але завжди є сезонність. Як правило, коли сильні морози, більше соматичних захворювань. А коли морози менші, то багато поранених. Найкращі для нас дні були, коли мряка і не було великого дощу. Тоді техніка нормально працювати не може, FPV-шки, тумани, все таке. Тоді менше втрат, поранень, захворювань. Під час сильних дощів більша кількість людей з пневмоніями, через те, що людей інколи не можуть поміняти, і в місцях, де вони стоять, по коліна води.

На завершення хотіли б запитати про прірву між військовими і цивільними? Чи бачите, відчуваєте ви її?

Це стосується не всіх людей. Нас завжди підтримують волонтери. Але дуже багато людей не усвідомлюють, що це дійсно війна, і хотілося б, щоб вони докладали більше зусиль. Один дуже цікавий філософ сказав, що “армія давно уже робить неможливе, навіть надможливе, але цивільні люди роблять все можливе”. Але різниця – надможливе і неможливе зі сторони армії, і все можливе зі сторони цивільних. Тому цивільні трошки недопрацьовують.

Люди думають, наприклад, якщо відбили атаку, то значить, все, більше не треба підтримувати. Чи коли йдеться про якісь території, які нібито когось не стосуються, і люди думають, що їх можна не захищати. Багато питань виникає з людьми, які кажуть: “Ну, я ж не військовослужбовець, чого я маю служити?”. А скільки пішло невійськовослужбовців?

Дуже багато людей на початку пішли навіть з великою кількістю хронічних захворювань через те, щоб відбити атаку. Але цих людей потрібно замінити на інших, які можуть виконувати бойові завдання. Мало людей, які вмотивовані це робити. Але ж ти живеш в державі і ти мусиш захищати саме своє життя, те, до якого ти звик. Тобто ти маєш захистити його, ніхто інший. Ні президент, ні армія, ні хтось іще. Ти - головна дієва особа у своєму житті. Ти маєш робити якісь вчинки, а не чекати, поки хтось інший за тебе зробить, бо інших не буде. Ніхто інший за тебе не буде робити все для тебе. Тільки ти.


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.