«Окупанти казали мені: «Тут буде Росія або атомна бомба», – журналістка з Донеччини

Лідія Тараш – головна редакторка видання «Наше слово» із Волновахи Донецької області. Три тижні разом з дітьми та батьками сиділа у вогкому підвалі розміром 2 на 3 метри. Та щойно обстрілів поменшало, ризикнула виїхати в «ДНР» – пожити там трохи, щоб згодом вирушити в дорогу до вільної України.

Свою історію журналістка розповіла кореспондентам НСЖУ.

«Стояла велика черга, і в цей час над Волновахою пролетів літак і скинув бомбу»

– Це було пекло: «літало» всюди! Градами, танками, мінометами обстрілювали нас, – починає свою розповідь Лідія Тараш з Волновахи. Вона й досі здригається, коли згадує, як три тижні провела в холодному підвалі, рятуючись від обстрілів. У перший день війни журналістка з дітьми переїхала з багатоповерхівки до будинку своїх батьків. Там були і підвал, і колодязь.

– Ми завжди сиділи в підвалі – весь час, поки тривали активні бойові дії. З 24 лютого по 12 березня. Як грілися? Пили гарячий чай, суп гарячий їли. Лежали під ковдрами, були одягнені тепло. Один одного зігрівали, – розповідає журналістка.

Тоді люди у Волновасі просто не розуміли, що відбувається, і не знали, що робити: втікати чи чекати? Бо ж мобільний зв’язок та інтернет зникли майже одразу.

– Однієї ночі «прилетіло» в будинок навпроти нашого. Снаряд упав у підвал поряд. Обстрілювали і вдень, і вночі. У місті працював лише один магазин, де самі власники випікали хліб. Стояла велика черга, і в цей час над Волновахою пролетів літак і скинув бомбу, – ділиться жахливими спогадами наша співрозмовниця.

Тоді у Лідії з’явилися перші думки про евакуацію. Та батьки були проти – мовляв, ризик великий.

– Коли зв’язок з’являвся, я читала у соцмережах, що буде евакуація. Але ми бачили, що стріляють по всій Україні, і не розуміли, куди їхати з дітьми, – розповідає журналістка.

«Забрала печатку, статутні документи, щось зачинила в сейфі… Сподівалася, що незабаром повернуся»

Але про всяк випадок Лідія таки зібрала речі і чекала на повідомлення про виїзд із міста. Повідомлень не було… Та й жодного плану «Б» не було теж.

– Ми не думали, що все буде так жорстоко, – зізнається пані Тараш. – Ми ж пам’ятали, як це сталося у 2014 році… У мене сестра в Донецьку, та й ми ж поруч, тому все знаємо. Зайшли тоді люди озброєні, захопили головну будівлю міста і сказали, що буде «республіка», особливих боїв же не було. От і 24 лютого 2022 року я ще пішла на роботу. Наш водій мав привезти газету, яку ми друкували у Маріуполі. Напередодні якраз свіжий випуск зверстали. І от телефонує водій і каже, що пошта не працює, все зачинено. Так і залишився наш довоєнний випуск у Маріуполі… Того дня я дала розпорядження всім іти додому, забрала печатку, статутні документи, щось зачинила в сейфі… Так, про всяк випадок. Сподівалася, що незабаром повернуся.

Печатка і папка з документами – це й усе, що залишилося від редакційного майна. Все інше окупанти або розбили, або вкрали.

– Коли я побачила Волноваху після «звільнення» рашистами, то не помітила жодного вцілілого будинку… Нищити й красти – їхній девіз, – переконана журналістка.

Отак і сиділа журналістка три тижні разом із дітьми, батьками й сусідкою у холодному підвалі два на три метри. Облаштували там з підручних матеріалів місця, де можна було не тільки сидіти, а й лежати. І лише після того, як закінчилися активні бойові дії та обстріл Волновахи, Лідія вирішили їхати – бо ані магазинів, щоб купити продукти, ані світла, ані води – нічого для життя не було.

«Відчула себе людиною, натхнення з’явилося, щоб далі працювати в журналістиці»

Шлях до вільної України проліг через так звану «ДНР», де Лідія пожила деякий час у родичів. Але затримуватися не збиралася, бо її вистежували російські ФСБшники.

– Телефонували, «запрошували» знову до редакції повернутися. Мовляв, ви почекайте, не відмовляйтеся, бо тут же буде або Росія, або атомна бомба, – зізнається журналістка.

Але вона продовжувала відмовляти окупантам і не звертати уваги на погрози. Хоча випуск газети, точніше сказати, пропагандистської агітки, росіяни таки налагодили. Та Лідія намагалась про це не думати – вона долала шлях до вільної України. У столиці жінка оселилася в старшого сина – він у неї студент. Згодом завдяки Національній спілці журналістів України навіть змогла поїхати на кілька днів у Польщу – бодай трохи оговтатися від пережитого.

– Я дякую Сергієві Томіленку, що змогла туди потрапити. Відчула себе людиною, натхнення з’явилося, щоб далі працювати в журналістиці, – з усмішкою каже Лідія Тараш.

Тепер журналістка шукає можливості для самореалізації, адже газета зараз не виходить. Сайт теж не працює, бо не було грошей, щоб підтримати його роботу. Але все це точно тимчасово, впевнена головна редакторка газети «Наше слово». Все повернеться після перемоги над ворогом.

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!