Син живе на Волині: інтерв'ю з москвичем, який воює за Україну

Про діяльність РДК (Російського добровольчого корпусу) і легіону «Свобода Росії» в Україні вже давно ходять легенди. Багато хто не вірив у те, що серед росіян знайшлися ті, хто перейшов воювати на бік України проти «соотєчествєніков». Та після кількох гучних операцій в бєлгородській області і диверсій на прикордонній території в рф – до роботи цих підрозділів зріс інтерес.

Журналістам видання «Insider Media» вдалось дізнатись, що у одному з таких інтернаціональних військових формувань служить мешканець Волині. Олег Казаков – народився в Узбекистані і довгий період проживав у москві. Нині він – у одній з найгарячіших точок на сході країни. Про те, як він потрапив на Волинь, чому пішов воювати проти росії на боці України і чи понесуть, на його думку, окупанти спокуту за скоєне – він розповів в інтерв'ю.

– Розкажи звідки ти, скільки років, про сім’ю і як потрапив в Україну.

– Народився я в Узбекистані у 1990 році. Я – росіянин. У 2004 році з Узбекистану переїхав в росію. Отримав середню освіту і в 2008 році переїхав до Москви. Вступив до вищого навчального закладу на юриста. На початках підробляв у McDonald's. Вперше потрапив в Україну на Євро-2012, коли McDonald's відправив працівників на допомогу в Київ. Там і познайомився з дівчиною з Волині, зав’язались стосунки і вже у 2013 році вона стала моєю дружиною. У нас народився син Ілля. Спочатку поїхали в Москву, але дружина повернулась на Волинь. Вже у 2014 році я теж переїхав жити в Україну. Щоправда згодом ми з дружиною розлучились, але в мене тут росте син. Він народився в Україні і я за стільки років живучи тут вважаю Волинь своїм домом.

– Хто ти за національністю, яке у тебе громадянство і в якому статусі ти перебуваєш в Україні?

Я за національністю росіянин, громадянин російської федерації. У мене наразі посвідка на постійне місце проживання, яку мені видали ще у 2016 році, щоб я міг офіційно працювати в Україні. Проблем з докуметами ніяких не виникає, але в подальшому я хотів би мати громадянство України. Але це вже буде по закінченню війни.

– Як ти сприймав раніше відносини між Україною та росією. Як сприйняв початок війни у 2014-му і яким було для тебе 24 лютого 2022 року – день початку повномасштабного вторгнення?

Я ніколи не міг би повірити в це і не думав, що це станеться. Я всім своїм друзям казав, що не вірю, що буде повномасштабне вторгнення і це почнеться 24 лютого. Якщо говорити про 2014-й рік, то скажу відверто, я ще тоді був «дитя пропаганди». Ми навіть радувались, що Крим повернувся. Визнаю, коли я у 2014-му році переїхав в Україну, то ще жив на іншій планеті, бо я ще не вірив, що росіяни можуть вчиняти вторгнення, окуповувати, самі по собі стріляти. З часом я зрозумів, що все що розказують в росії по телевізору - брехня, що в цій війні дуже багато неправди, що росія не має права втручатись в життя інших країн і ЗСУ захищають свої території і своїх людей. 24 лютого я зустрів у своєї подруги в Заборолі. Іра мене розбудила і каже: «почалась війна». В мене був шок. Шок від вибухів, сирен. Ніхто не розумів що відбувається. Кілька днів поспіль ми сиділи в новинах, в телевізорі та інтернеті, читаючи і дивлячись на весь цей жах. Мої друзі з перших днів пішли на війну. Я теж пробував і в ЗСУ, і в тероборону питав як попасти. Але всюди мені казали – ні. З моїм паспортом краще не йти і посидіти дома.

– Що тебе пов'язує з росією і чи не думав ти повернутись?

До 24 лютого 2022 року я ще думав, що повернусь в Росію. Я думав поживу, малий виросте і я поїду назад. Але після 24 лютого я вже нікуди не збираюсь, тим паче я тепер в такому підрозділі служу то… ну поки путін там – я точно туди не повернусь. У мене там залишились мама, рідні. Спочатку війни, зрозуміло, що вони мене кликали – «Давай додому». Я сказав чітко: або ми розмовляємо про щось інше, або не спілкуємось взагалі. Вони не вірили що таке дійсно відбувається в Україні. Я намагався їм показати ці всі злочини, ці всі знущання, це пекло, але вони не вірили. В них одна була відмовка: «ти це на свої очі не бачив, значить цього не було». Тому я сказав на тому – все. Або ми говоримо нормально, або ми не спілкуємося взагалі. Якою є для мене росія... там просто живе стадо баранів. Їм що сказали зробити – вони те й роблять. Без власної думки, без власної позиції. Просто стадо. От і все.

– Чому ти прийняв рішення йти на війну і чому на боці України?

Основний порив йти на війну - захищати свій дім і свою сім’ю. Я в Україні живу вже 9 років. Я полюбив цю країну, я вважаю її своїм домом. Навіть без громадянства. Громадянство не робить тебе вищою кастою. Яка різниця, є в мене громадянство чи немає – я люблю цю країну. До мене всі ці 9 років люди нормально відносились, тим паче, що я – москвич і живу на західній Україні. Звісно, коли війна почалась, то стало набагато більше підколів. У декого була до мене недовіра. Але всіма своїми вчинками я доводжу, що я свій. Я не чужий, не зрадник.

Чому пішов – я вважаю, що будь-який адекватний чоловік, повинен стати на захист своєї сім’ї і своєї країни. По-перше – я пішов через Іллю, аби він жив тихо і спокійно. А потім вже почались втрати… коли загинув друг з «АЗОВУ», потім кум загинув, потім швагро… це для мене були важкі втрати. Це мене і підштовхнуло до того, що треба йти.

– Чи мав колись відношення до служби в армії, чи користувався зброєю і яке в тебе було уявлення про військо загалом?

Ні я не служив в армії і навіть там в росії в очі не бачив свій військовий квиток. Ніколи зброю в руках не тримав, ну хіба що на полюванні з рушниці стріляв і все. Тому до того, як потрапив у свій підрозділ – ніколи не тримав у руках ні автомат, ні пістолет.

– То зрештою, в якому підрозділі ти воюєш: звання, посада?

Мій підрозділ… ну тепер вже всі знають, що ми існуємо і він існує. Це – Легіон «Свобода Росії». Ми підпорядковані безпосередньо Міністерству оборони. Тут майже всі – росіяни. Є хлопці, які прийшли звідти, є такі як я, які живуть в Україні. З Європи люди поприїжджали. Навчали нас 4 місяці. Ми і стріляли, і окопи копали, чого тільки ми не робили. У нас було хороше навчання, не гірше, а може навіть і краще, ніж в деяких підрозділах ЗСУ. Нами насправді інструктори займались потужно. Звання у мене просте – солдат. Посада – заряджаючий. Я – мінометник.

– У Легіоні «Свобода Росії» дійсно усі виключно росіяни та вихідці з колишнього СРСР? Чи можливо все ж таки кістяк підрозділу формують українські військові?

95% - громадяни російської федерації. Я тут собі реально знайшов молодшого брата – пацану 19 років. Він спеціально з росії перейшов сюди, аби воювати за Україну. Він любить Україну і стоїть тут за правду. У мене багато хороших побратимів. Вони мені всі дорогі. Ми вже пів року разом. Звісно довгий час притирались і далі притираємось.Тут всі різні. Різного віку.

- Головна мета та ідея вашого підрозділу?

Спочатку – перемога України, а вже потім – повалення влади в Росії. Україна переможе і будемо братись відбудовувати свою країну.

– Яким є життя твого підрозділу: забезпечення, харчування...

Після навчання нас відправили в сектор. Ми були в Донецькій області. У нас 2 мінометних розрахунки, тому працювали на виїздах почергово. З харчуванням і забезпеченням взагалі немає ніяких проблем. У нас є все і навіть більше. Ми підписали контракт з Міністерством оборони, нам вже видали військові квитки. Так що маємо офіційний статус. Це там в росії нас називають терористами і бойовиками. А в Україні ми такі самі військовослужбовці, як і всі.

– Чи не відчуваєте ви якоїсь недовіри чи дискримінації від інших підрозділів ЗСУ, чи навпаки вас поважають за те, що ви громадяни росії пішли воювати за Україну проти тієї ж росії.

Я б не сказав, що до нас є якась недовіра. Насправді дещо просідала медійна сторона і українці були мало поінформовані про наш Легіон «Свобода Росії». Люди не вірили, що може бути так, що росіяни можуть воювати проти росіян. Коли перше моє відео-інтерв’ю вийшло з Золкіним, коли я відкрив обличчя – певно багато хто здивувався. Я знаю що в мене там мама, родичі в росії. Я ж то живу тут. Їх не завжди хвилювали мої проблеми. А тут я пішов… взяв і пішов на війну, взяв зброю в руки. І тоді почали знайомі писати і просто люди – «ооо ви правда існуєте!» Ніхто не вірив. Але після останніх подій, то думаю не треба вже нікому нічого доказувати. Вже все всі самі побачили. Ми показали що ми існуємо і є повноцінною бойовою одиницею. Звісно - в нас є своя символіка свої емблеми. У нас специфічні шеврони, але ми їх зі зрозумілих причин не носимо. Я думаю, якщо люди побачать на військовому шеврон зі словом росія, то певно ніхто не буде питати чому такий шеврон і що він значить – зрозуміло що буде негатив, ще й по «таблу» дати можуть. А загалом ні – ніякої дискримінації, зневаги немає від інших військових. Я ж кажу – ми такі самі військові, як і решта і робимо одну справу.

– Коли і як прийшло розуміння, що доведеться вбивати «соотєчєствєніков»?

Так, одного разу я якось сидів і задумався: це ж якби мої «согражданє»… Але вже через хвилину це в мене пройшло. Це – ворог. Не ми до них прийшли, а вони до нас. Я це завжди і всім кажу. Те що в них там пропаганда накачала… я в 14 році ну не зовсім такий був відбитий, але ще трохи думав що росія могуча держава, друга армія світу. Я думав що в нас реально армія крута. А після 24 лютого… та яка вона там крута. Всі все вже зрозуміли. Але все-одно ворога не можна недооцінювати. Те що там показують по телевізору, цих «чмобіків», то це одне. Це ІПСО. На полі бою ворог показує зуби і сильний оскал. Якщо він прийшов до мене додому зі зброєю в руках – все: він не мій «соотєчєствєнік» - значить він мені ворог. У мене просто ще російське громадянство таке саме як в нього, і не більше. Колись мені одна жінка сказала тут в Україні: «Ти зобов’язаний любити свою батьківщину, але не політиків». Я люблю, бо вона красива країна, велика. Є куди зїздити є що подивитись, але от люди – дибіли.

– Чи є в тебе серед знайомих в росії ті, хто пішов воювати проти України? Якими б були твої дії, якби в реальному бою, за реальних обставин ти з кимось із них зустрівся очі-в-очі?

Чи хтось воює з моїх друзів – чесно кажучи не знаю, бо не спілкуюсь ні з ким. Можливо. Ймовірно. Зараз тобі буде шок-контент – в мене рідний батько, який мене в 2 роки покинув – пішов воювати добровольцем. Це мені нещодавно мама сказала. Якби я на полі бою зустрів свого батька – я б застрелив не думаючи. В мене і так все життя до нього ненависть і неприязнь – він «кончений наркоман». І якщо вже навіть таких беруть в армію, то яка це армія… Якого біса він сюди прийшов? Щоправда, якби можна було взяти в полон – я би взяв. А ні – я би грохнув не думаючи. Можливо… десь там би всередині і щось йокнуло, але думаю ні.

– Яким на твою думку може бути подальший розвиток подій у війні росії проти України.

Наразі головне завдання вигнати їх звідси. Вигнати з України. Я не знаю, як по іншим напрямкам, бо багато де є зрушення і цілі території вже деокуповано. Але в Донецьку це зробити буде дуже важко. Скільки разів я сидів на трансляції, коли пташки запускають в небо, то скажу відверто – вони там за 9 років зарились капітально. Буде дуже важко їх звідти витащити. Але тішить те, що партнери дають зброю. Значить ми це зробимо. А далі шо? Виженемо, а далі будемо відбудовувати країну.

– Ти хотів би повернутись в росію? Показати її своєму сину? Якою на твою думку вона буде після війни.

Звісно, я б хотів коли-небудь повернутись в росію. Побачити своїх рідних. Іллюшу взяти з собою, ну якщо це буде його особисте рішення, тоді да. Але це в росії повинно все сильно змінитися. Це має змінитись вся верхівка влади, все це «гнильйо» зникнути, бо ж всі розуміють – якщо я перетну кордон мене в росії відразу затримають як терориста. Можливо колись я б і поїхав, але тільки для того, щоб побачити батьків… Мама знає, що я воюю. Там сльози і плач. На початках було багато мови – чи ти готовий вбивати. Але це моє рішення. Я його прийняв самостійно і перейшов воювати на сторону добра.

Еля Коротинська
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!