Як ветерани з Волині повертаються до цивільного життя завдяки спорту

Для багатьох ветеранів адаптація до цивільного життя після війни виявляється не менш складною, ніж сама служба. Після фронту доводиться заново шукати себе – у мирному житті, професії, звичайних щоденних справах.

Для Сергія Волощука з Рожища та Давида Юрдамяна з Дубища такою опорою став спорт. Після війни вони почали тренуватися у спортивному клубі PLAZA в Рожищі, а згодом долучилися до ветеранських змагань, які проводить Федерація стронгмену України, - повідомляють у Рожищенській міській раді.

Сьогодні вони не лише тренуються разом, а й мають спільну мету – розвиватися у ветеранському спорті, брати участь у змаганнях і власним прикладом показувати іншим ветеранам: життя після війни не закінчується. Навпаки – воно може набути нового сенсу.

«Я пішов не в перший день, але розумів: іншого вибору немає»

Сергій Волощук – зенітник. Його війна почалася на початку повномасштабного вторгнення.

9 березня 2022 року він сам прийшов до військкомату. Без повістки.

«Чому пішов? Колись я поставив це питання чоловікові, з яким лежав у госпіталі. У нього п’ятеро дітей, четверо з них – неповнолітні. І він відповів дуже просто: “А як було не піти?”. Я пішов не в перший день – 9 березня. О 13-й годині вже поїхали у Володимир, ввечері отримали автомат. Переночували одну ніч – і одразу на бойові дії. Навчань практично не було. У мене хоча б була строкова служба, а були хлопці, які взагалі не служили», – згадує ветеран.

Сергій потрапив до 14-ї бригади, в зенітно-ракетний артилерійський дивізіон. Уже з перших днів – на лінії бойового зіткнення.

«Наша бригада стояла в Житомирській та Київській областях і вже тоді брала участь у боях. Нас відправляли на доукомплектування, і перші бойові зіткнення почалися буквально відразу», – розповідає він.

Воював на різних напрямках – від Миколаївщини до Донеччини та Харківщини.

«Спочатку був на Житомирщині. Потім нас відправили на Миколаївський напрямок – Снігурівка, Баштанка. Ми намагалися вибити звідти росіян, але тоді це не вдалося. Потім були Бахмут, Соледар, Сєвєродонецьк. Через кілька місяців нас знову перекинули на Харківщину, де бригада досі стримує ворога».

Страшно було. Але поруч були побратими й чітке розуміння: відступати нікуди.

Після року служби Сергій отримав важку травму ноги. Попереду була тривала реабілітація, після якої йому встановили інвалідність. Згодом військовослужбовця перевели до роти охорони в Рожищі, де він прослужив ще рік, а потім звільнився через стан здоров’я.

Про страх, ухилянтів і війну

Про ухилянтів Сергій говорить стримано. Каже, що не вважає себе тим, хто має право когось судити. Але найбільше його зачіпає інше – коли люди, які не були на війні, починають засуджувати військових.

За його словами, кожен робить свій вибір. Сам він також не був безстрашним. Страх був, як і у всіх.

«У 2022 році мені доводилося возити поранених військових до госпіталів. Саме тоді я особливо відчув різницю в ставленні до армії в різних регіонах. У нас дедалі частіше люди дивляться на військового у формі не як на захисника, а як на представника територіального центру комплектування. Через це навіть звичайні ситуації виглядають інакше: люди уникають, переходять на інший бік вулиці, насторожено реагують на форму. На сході, навпаки, військовий – це справжній захисник, бо люди там відчули біду на собі», – розповідає ветеран.

Ще одна річ, яка, за словами Сергія, особливо дратує, – поширене виправдання: мовляв, піду воювати тоді, коли на фронт підуть політики чи правоохоронці.

«Мене тригерить, коли кажуть: “А я піду воювати, коли підуть політики чи поліцейські”. Але ж вони воюють! У нашому дивізіоні було багато поліцейських – і діючих, і пенсіонерів. Я це бачив на власні очі. Я вже мовчу про “Лють” і подібні підрозділи – це штурмові підрозділи поліції, які нищать ворога. У мене і племінник служить у поліції. Воюють і поліцейські, і депутати. Хто не вірить – може піти й подивитися. Або кажуть: “Піду, коли на Волинь прийдуть”. Братан, коли вони вже прийдуть до нас, то вб’ють тебе, познущаються з твоїх рідних, і тоді ти точно не будеш воювати. Цей самообман дуже дратує. Краще вже просто мовчати».

Водночас ветеран наголошує, що сьогодні в армії є різні можливості для служби. Працює система рекрутингу, де люди можуть обирати посади відповідно до своїх навичок – від операторів дронів до технічних спеціальностей. Так, існують і штурмові підрозділи, але війна не залишає країні вибору.

Сергій визнає: нині все менше людей ідуть на фронт добровільно. Водночас навіть серед тих, хто потрапляє до війська не за власним бажанням, багато хто з часом стає сильними військовими. Бо там, на фронті, швидко змінюються пріоритети. Чужі люди стають рідними. І виникає те особливе братерство, яке, за словами Сергія, важко пояснити тим, хто там не був.

«Жінка вигнала мене в спортзал»

Після поранення Сергій довго пересувався на милицях. Нога була сильно скалічена, та й психологічно відновлюватися було не легше. Одного дня дружина Людмила, професійна фітнес-тренерка спортивного клубу PLAZA, підійшла до нього і різко сказала: «Все, вставай, вистачить валятися». Вона стала справжнім каталізатором його фізичного та психологічного відновлення.

Загалом спорт у житті ветерана був завжди. У юності він активно займався, навчався у Києві в спортивному училищі.

«Рух допоміг мені не лише фізично, а й психологічно. Серед людей розвіюється голова, відходять дурні думки. Коли відкинув милиці, почав поступово додавати навантаження. Словом, підсів», – розповідає Сергій.

Минулого року власник спортклубу PLAZA Василь Петрищак запросив його до ветеранської команди, яка вже другий рік поспіль брала участь у змаганнях Федерації стронгмену.

«Я фізично не був готовий, але поїхав чисто заради інтересу. Сподобалося. На перших змаганнях взяв дві медалі. Може, дрібниця, але вона дала мотивацію. Від’їздив сезон і потрапив на фінал у Буковелі – там дуже гарно. Ось тепер розпочав другий сезон, ставимо амбітні цілі – потрапити до збірної та поїхати в Мадрид», – ділиться Сергій.

Тепер, випробувавши на собі всі переваги спорту, він радить іншим ветеранам не зачинятися в собі й рухатися далі. Рух, спілкування та фізична активність допомагають відновлюватися і знаходити сили для життя після війни.

Давид Юрдамян: «Я дивився відео з Бучі й зрозумів, що мушу йти»

Історія Давида Юрдамяна почалася трохи інакше. 25 лютого 2022 року його товариш поїхав до військкомату, щоб записати їх обох до ЗСУ. Але людей тоді було дуже багато. Сказали: ми зателефонуємо.

Повістки не було. Але було інше – відео з Бучі, Ірпеня, Києва, розповіді друга з фронту.

«Я дивився відео, як росіяни катували і вбивали людей. Потім товариш показував відео з Київщини – машини горять, люди… Це дуже зачепило. Я розумів, що мушу йти», – каже ветеран.

І попри те, що дружина була на п’ятому місяці вагітності, він пішов до військкомату сваритися, чому немає повістки. Зрештою, у квітні йому зателефонували й запропонували службу в ДШВ. Він погодився. Тож 14 квітня Давид уже був на полігоні в Житомирі, а 25 квітня – на сході України.

«Завтра їдемо на м’ясо»

За словами Давида, спорт його цікавив завжди. Тому за першої нагоди навіть у зоні бойових дій він зробив собі імпровізовану «качалку».

«Старший побачив і каже: “Яке качатися? Завтра їдемо на м’ясо”», – згадує ветеран.

І це були не просто слова – реальність підтвердила їх дуже швидко. Донеччина та Харківщина залишилися в його пам’яті назавжди, особливо бій за Довгеньке.

Бої за це село тривали протягом весни та літа 2022 року, перетворивши населений пункт на «село-привид» із повністю зруйнованими будівлями. Воно Стратегічно важливе через близькість до траси Е-40, село було окуповане у червні та звільнене ЗСУ у вересні 2022 року, ставши місцем запеклого опору.

Епізод боїв за Довгеньке, який розповів Давид, важко навіть уявити: їм довелося пережити втрати побратимів, молодих хлопців, яким ще жити й жити. Проте тоді вдалося взяти в полон 13 окупантів, які чекали, що їх «жорстоко допитуватимуть», бо ж «бандерівці».

І таких епізодів було багато. Але про роботу штурмового підрозділу не все можна вмістити в одну статтю.

Після фронту – поліція

Служба Давида на фронті закінчилася раптово: батько захворів на рак, і потребував його допомоги. Повернувшись додому, він розумів, що треба далі влаштовувати життя, адже були витрати на лікування. Так він опинився в поліції. Спершу навчався в Житомирській академії, згодом потрапив до сектору реагування патрульної поліції в Рожищі. Його завдання – виїжджати на виклики, допомагати людям і стежити за тим, щоб не було правопорушень.

Саме тут, каже Давид, довелося стикатися з упередженим ставленням суспільства до правоохоронців.

«Ти ніби нічого поганого не робиш, усе в межах закону, але автоматично стаєш “поганим” лише тому, що працюєш у поліції», – зазначає він.

Пригадує випадок у Рожищі: зупинили водія, який ледь не збив дівчину на пішохідному переході, а повз проходила жінка й кинула вже знайому фразу: «Нелюди, чіпляються до людей, йдіть воюйте». І зовсім її не цікавило, що у Давида в кишені лежить посвідчення УБД – документ, який він заслужив на війні після численних боїв.

Бувають випадки, коли поліція потрапляє у справжнє замкнене коло людських проблем. Давид пригадує історію, коли жінка написала заяву на чоловіка через домашнє насильство. Через кілька днів передумала. А щоб довести справу в суді, треба було зібрати свідків. Багато хто відмовлявся свідчити, мовляв, «уже кілька разів писали, а ви нічого не робите». У підсумку: суддя є, винуватець є, а заявника та свідків немає – і виходить, що поліція просто не може нічого зробити.

Є й інші ситуації: коли жінки телефонують і просять «заберіть чоловіка в ТЦК», бо він ухилянт і щодня п’є, а вже через кілька днів самі ж нарікають, що поліція «погана, забрали». Це щоденна реальність патрульної служби: допомагати людям і водночас стикатися з нерозумінням та упередженням.

Спорт як спосіб не втратити себе

У спортзал Давид прийшов одразу, щойно почав служити в поліції. Адже тут потрібно не тільки бути здоровим, а й тримати себе у формі.

«Коли прийшов з війни, важив 65 кілограмів. Зараз – 97. Але головне навіть не це. Спорт дуже допоміг психологічно».

Він зізнається: фронтові спогади нікуди не зникають. Коли бачиш, як збирають людей у пакети, як на очах гинуть побратими, – це важко забути. Спорт допомагає думати про це менше.

Саме в PLAZA Давид познайомився з Сергієм Волощуком, який і надихнув його приєднатися до команди ветеранського спорту.

«Я просто бачив, як він горить спортом. Таку енергію рідко зустрінеш – його буквально розриває! Він поїхав на свої перші змагання і одразу виграв дві медалі. І все це так природно, без натуги», – захоплено каже Сергій.

«Зараз Давид – лідер у своїй категорії. У нас є рейтинг за збірними балами, і він уже претендує на місце у збірній. Звісно, ще пів року боротьби. Але в нього є всі шанси, і я впевнений, що він покаже себе», – додає він.

Братерство, яке не зникає

У ветеранському спорті наші співрозмовники та їхні товариші знайшли не лише фізичну активність, а й справжню спільноту людей, які розуміють одне одного без зайвих пояснень. На тренуваннях і змаганнях поруч – ті, хто теж пройшов війну, і ця присутність дає неймовірну підтримку.

«Коли здається, що вже немає сил, хтось поруч обов’язково скаже: “Давай, ще раз. Ти можеш”. І ця віра в тебе дає поштовх, а сили з’являються звідкись самі», – ділиться Давид.

Велику роль у ветеранському спорті відіграє спортивний клуб PLAZA та його власник Василь Петрищак. Саме він надихає ветеранів, спонукає їх тренуватися і брати участь у змаганнях.

«Василь – ідейний натхненник нашої команди. Він максимально підтримує нас і робить усе, щоб ветерани мали змогу займатися спортом», – каже Сергій.

Спорт для них – це не лише змагання. Тут народжується справжнє братерство.

«Немає суперництва. Коли хтось перемагає тебе, ти щиро радієш за колегу. Зустрічаємося і поза змаганнями, бо у всіх є спільний досвід – пекло війни, про яке можна поговорити, і тебе зрозуміють», – пояснюють ветерани.

Це братерство чесне – і перед собою, і перед іншими. Саме цього так часто бракує у повсякденному житті. І саме завдяки підтримці Василя Петращака цей спорт став місцем сили, підтримки й взаєморозуміння для тих, хто пережив війну.

Коли війна позаду, але боротьба триває

Ветерани відзначають сумну тенденцію: їх цінують лише тоді, коли вони на фронті. Тоді ти – герой, тебе поважають, кажуть добре слово. Коли ж повертаєшся живим, уже як ветеран, здається, нікому не потрібен. Державні програми, кажуть вони, існують, але часто не працюють. Права формально є, але для їх реалізації бракує ресурсів.

Сергій підкреслює проблему недостатньої роботи соціальних служб із ветеранами, які повертаються з фронту.

«Війна важко відпускає людей. З армії звільняються переважно ті, хто отримав поранення або інвалідність. У більшості випадків це люди з фізичними або психологічними травмами. Хотілося б, щоб державні інституції та соціальні служби дійсно включалися в роботу, а не обмежувалися кількома формальними дописами у соцмережах і фото. Спілкуюся з побратимами – вони також кажуть, що допомоги немає. Тож якщо ви працюєте на цих посадах – будь ласка, включайтеся в роботу і робіть щось».

Ветеран додає: важливо не просто збиратися на зустрічі, а приділяти конкретну увагу кожному ветерану. Дехто живе сам, розлучений, замкнений у собі, і таким людям часто немає з ким обговорити свої проблеми.

«Не обов’язково навіть кудись їхати. Можна просто взяти номер телефону ветерана та зателефонувати у Рудку-Козинську, Мильськ чи інше село й запитати: “Можливо, тобі потрібна якась допомога?”. Навіть якщо нічого не потрібно, людині приємно знати, що про неї пам’ятають. Також можна створити ініціативну групу з працівників соцслужб та ветеранів, яка збирала б інформацію про реальні проблеми ветеранів і шукала шляхи їх вирішення».

Попри всі труднощі, Сергій і Давид закликають ветеранів не застрягати в собі. Важливо витягувати себе з труднощів і шукати шляхи підтримки. Один із найпростіших способів – через платформу «Дія» оформити заявку на ветеранський спорт, отримати кошти й піти в спортзал. Поруч із людьми, яких об’єднує спільна мета, легше знайти мотивацію і стати на шлях, що допомагає рухатися вперед.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!