Надмірна опіка і травмування: як не зашкодити особливій дитині? Помилки дорослих

Однією з найбільших проблем для незрячих дітей може бути не сама відсутність зору, а ставлення дорослих – надмірна опіка, постійне підкреслення інвалідності та занижені очікування, каже незряча піаністка Віра Семків.

Під час навчання у Львові асистенти настільки опікувалися нею, що одна з них навіть намагалася годувати вже достатньо самостійну дівчину.

Про це Віра Семків розповіла на подкасті Віталія Ткачука «Генерація успішних людей. Творчість без меж».

Віра – незряча від народження, вона стала першою незрячою ученицею в історії Львівської музичної школи імені Соломії Крушельницької.

Не варто нагадувати про незрячість

За словами музикантки, їй самій навчатися серед зрячих дітей було не настільки складно, як могло здаватися дорослим. Натомість постійною проблемою було те, що їй нагадували: через незрячість їй нібито обов’язково має бути важче.

«Мені самій було не так складно. Значно складнішим було те, як дорослі постійно підкреслювали: “Тобі важче, ніж іншим”», – розповіла Віра.

У школі Віру постійно супроводжували асистенти. Деякі з них, каже вона, не мали педагогічної освіти. Опіка часом доходила до абсурду – дівчину намагалися годувати з рук.

«Я прямо питала: “Альо, чому ви мене годуєте?” Спочатку говорила м’яко, але мене не дуже слухали. Тоді просто перестала брати їжу з рук. Мені кажуть: “Відкриваємо ротик, летить літачок”, – а я не беру», – згадує Семків.

Зрештою асистентка припинила її годувати. Але надмірний супровід залишався: Віру водили за руку і не хотіли дозволяти самостійно пересуватися школою з тростиною. І це відбувалося тоді, коли поза школою вона вже самостійно їздила Львовом, волонтерила та брала участь у різних проєктах.

Семків вважає, що така допомога може дати протилежний результат. Якщо біля незрячої дитини постійно перебуває дорослий, одноліткам складніше природно з нею спілкуватися, а самій дитині нав’язують роль безпорадної.

«Надмірний супровід ще й шкодить соціалізації. Якщо біля тебе постійно стоїть дорослий, одноліткам складніше спілкуватися з тобою природно. У дитини формується образ безпорадності, навіть якщо насправді вона цілком самостійна», – пояснює вона.

Не виділяйте особливу дитину з-поміж інших

Ще одна поширена помилка, за словами Віри, – постійно виділяти незрячу дитину серед інших. Причому шкідливими можуть бути обидві крайнощі: і поблажливе ставлення та перетворення дитини на «улюбленицю» через інвалідність, і апріорне переконання, що вона слабша та здатна на менше.

«Не треба весь час фокусуватися на тому, що дитина не бачить. У неї є багато інших можливостей і способів адаптуватися», – каже Семків.

Протилежний приклад Віра бачила у власній сім’ї. Батьки, за її словами, насамперед сприймали її як звичайну дитину. Вона мала ті самі домашні обов’язки, що й брат із сестрою: могла щось помити на кухні, порізати банан чи яблуко для салату, самостійно вдягалася.

«Я не росла з відчуттям: “Ти не бачиш, бідолашна, як же ти сама щось зробиш?”. Я була просто дитиною», – розповіла піаністка.

Навіть у мові її мама не намагалася постійно акцентувати на незрячості. Віра згадує, що їй не говорили «помацай ручками», а звичайно казали «подивись». Для неї це слово означало отримати інформацію про предмет будь-яким доступним способом.

Не переносьте на дитину власні страхи

На думку Семків, батькам також не варто заздалегідь переносити на дитину власні страхи: що її не приймуть до школи, що інші не зрозуміють або що їй неодмінно буде складніше.

«Коли батьки постійно кажуть: “Я боюся, що мою дитину не приймуть, бо вона не бачить”, дитина може сама почати думати, що з нею щось не так. Оце вже справді проблема», – зазначає вона.

Схоже, за її словами, відбувається і з викладачами. Коли Віра вперше пішла до музичної школи, про педагогиню говорили, що вона погодилася «спробувати працювати» з незрячою ученицею.

«Мені це формулювання й зараз здається дивним – ніби “спробувати взяти цього песика”», – говорить Семків.

Насправді ж, згадує вона, навчання майже не відрізнялося від роботи з іншими дітьми. Викладачка просто адаптувала процес і, що було для Віри принципово важливо, «бачила в мені дитину, а не насамперед інвалідність».

Занижені очікування - шкодять

Семків каже, що занижені очікування можуть реально обмежувати розвиток. Якщо дитині роками повторювати, що вона здатна на менше, вона зрештою сама може в це повірити.

«Якщо дитині постійно повторюють, що вона може менше за інших, вона сама поступово починає в це вірити й сидіти осторонь, поки інші розвиваються», – каже Віра.

Цю проблему вона бачить і у ставленні до дорослих незрячих людей. Зокрема, творчість людини з інвалідністю, на її думку, не варто автоматично подавати як історію подолання чи привід для співчуття. Музичний виступ має оцінюватися передусім як музика, а вірш – як літературний твір.

«Коли пишеш вірш чи працюєш над музикою, ти не сидиш і не думаєш про свою інвалідність. Ти думаєш про твір. Саме тому мене дратує, коли в будь-якій творчій діяльності незрячої людини першою темою знову роблять її незрячість», – пояснила Семків.

Допомога, наголошує вона, іноді справді потрібна – але її можна просто узгодити з людиною, а не заздалегідь виходити з припущення, що незряча людина нічого не зможе сама.

«Інвалідність не стоїть попереду людини, це просто одна з її ознак», – підсумувала Віра Семків.

ДИВИТИСЯ І СЛУХАТИ ПОВНУ ВЕРСІЮ ПОДКАСТУ З ВІРОЮ СЕМКІВ:



Відеоподкаст «Генерація успішних людей. Сезон: Творчість без меж» підготовлено за підтримки Українського культурного фонду в межах конкурсної програми «Стійкість суспільства через культуру».

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!