вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

«Найбільшим визнанням є мовчання», – режисер луцького театру

«Найбільшим визнанням є мовчання», – режисер луцького театру
Інформаційне агентство ВолиньPost продовжує добірку матеріалів про театральні колективи міста.

Цього разу мова йтиме про аматорський театр «Вперше», що діє при бібліотеці–філії № 10 для дорослих. Це молодий театр, якому лише 4 роки. Театр активно співпрацює з громадськими організаціями та творчими колективами міста.

Детальніше про нього розповіли режисер театру – Наталія Максимчук, а також актори – Антон Гніздюк та Дарина Кухарук.

Як виникла ідея створити театр?

Наталія: Ідея створити театр виникла спонтанно, як і всі хороші ідеї. Справа в тому, що до того, як ми з’явилися тут як театр, тут був клуб літературних презентацій – «Вперше». Це була задумка завідуючої бібліотеки Надії Чміль та бібліотекаря Алли Фень. Вони вирішили створити таке літературне об’єднання. Головою була призначена я, оскільки мої дві книги надійшли до бібліотеки. До мене зателефонували і покликали на один із заходів. Ми познайомилися на конкурсі читців творів Лесі Українки. Після цього дійства за чаєм виникла ідея піти далі і створити на основі клубу театр.

Чи не важко існувати при бібліотеці?

Наталія: Насправді, немає значення де, має значення з ким ти щось робиш. Оскільки тут нас тільки підтримували, ніхто в спину не виштовхував і нікому ми тут не заважаємо,то ми почуваємо себе прекрасно. Нас тут підтримують, люблять, бережуть, цінують. Ми існуємо без проблем.

Розкажіть про назву театру? Чому саме «Вперше»?

Ми не стали вигадувати велосипед, залишили назву клубу літературних презентацій. Коли ми представляємося, то так і кажемо «клуб літературних презентацій та аматорський театр «Вперше». Одна назва поєднала два об’єднання.

Згадайте про своє «вперше». Якою була перша постановка колективу?

Наталія:
Першу постановку добре пам’ятаю. Це було 4 роки тому. Першу виставу ми зробили із професійними акторами із Волинського обласного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка. Ця вистава була за моєю п’єсою, із збірки «Сон» і називалася вона «Дует для баяна з самотністю». Ми переназвали її і вийшло «Дует для гітари з самотністю», тому що актор не володів баяном, але грав на гітарі.

Це була наша перша вистава з професійними акторами. З непрофесійними акторами першою була вистава за творами Ліни Костенко «Маруся Чурай» та «Берестечко». Ми переробили її на сучасний лад і назвали «Україна Чураївна». Це була перша наша велика прем’єра, що тривала 35 хвилин.

З того часу почали збирати театральний колектив? Хто є акторами театру зараз? Скільки їх?

Наталія: Сьогодні їх залишилося шестеро, які складають основу театру. Решту ми викликаємо як голлівудських зірок.

Антон: Знаєте, у серіалах показують. Приходить якась зірка, грає епізодичну роль… От і ми так запрошуємо.

Наталія: Так, ми запрошуємо. Ми маємо зв'язок з громадськими організаціями, які хочуть розвиватися і запрошують на свої імпрези. В нас вже є своє товариство «запрошених зірок», яких ми періодично просимо попрацювати над виставами.

Важко працювати з ними?

Антон
: Ні. Головне, щоб вони просто прийшли. Оце найважче.

Наталія: Знайшли час. Це найскладніше. У кожного своя робота, вони люди вже дорослі. Якщо школярі чи студенти можуть якось розпоряджатися своїм часом, то там просто сталий робочий графік. Людям важко вирватися, ми їх чекаємо.

Антон: Але найбільше подобається те, що вони дуже серйозно та професійно до цього відносяться. Хоч рідко приходять, але вже з другої репетиції все знають, швидко вчать текст, все роблять так, як треба. Все дуже швидко.

Розкажіть детальніше не про тих, кого запрошуєте, а про себе. Як ви потрапили до театру?

Антон: Потрапили кожен своїм шляхом. Хтось вчиться у школі №7, що дуже близько до бібліотеки. Є дві акторки, які є ученицями цієї школи і читачами бібліотеки. Вони брали участь в різних конкурсах, де представляли бібліотеку. Ми їх побачили – і вони влилися в наш колектив. Я, коли був студентом коледжу технологій, бізнесу і права, був читачем бібліотеки. Моя бабуся була вчителькою бібліотекарки Алли Святославівни. Я приходив сюди дуже часто. Коли театр тільки зароджувався, то мене запросили на епізодичну роль. Я брав участь у виставі разом із акторами із театрального і режисерського факультетів нашого Культосвітнього училища.

Чи важко обирати акторів? Що потрібно, аби потрапити у театр «Вперше»?

Антон: Головне – бажання вчитися і трудитися. Репетиції в аматорських театрах відбуваються не так, як у звичайних, професійних. Наталія Євгенівна робить велику працю. Приходять люди, які ніколи на сцені не були, які не знають як правильно виділяти ключові слова в тексті, як правильно приміряти роль на себе. Тут набагато ширший діапазон роботи режисера ніж у професійному театрі.

Наталія
: Потрібно любити те, чим займаєшся. Але потрібно й довести, що ти це можеш робити. Аматорство – це в першу чергу навчання. Мало того, що акторів треба поставити, розказати про акценти і так далі, то їх ще треба вчити майже всьому. Виконуєш не тільки функції режисера, а часом – і стиліста, і костюмера, і звукорежисера. Як кажуть, де ніч застає, там і спиш.

Що стає для вас сценою, окрім бібліотеки?

Наталія: Вулиця. Будь-яка локація. Вся Волинь – це наше місце,де ми можемо грати.

Яка з локацій найбільше запам’яталася?

Антон: Напевно, це вулиця Ковельська, креативний простір «Озерний вітер». Туди важко добратися, але коли вже добрався, то не можливо звідти вибратися. Ти там застигаєш на години 4-5, приходиш в обід, а повертаєшся пізно ввечері. Чому запам’яталося? Там дує дуже сильний вітер, і ти хоч-не-хоч - вчишся говорити голосно, як актору і треба.

Наталія: Це виклик для актора. Відкритий простір, де поряд траса, співають птахи, їдуть вантажівки...

Антон: Це можуть бути навчальні заклади, різні точки, кафе та інше.

Нещодавно відбувся театральний фестиваль поза межами театру «Мандрівний вішак». Мандруєте разом з ними?

Наталія: Мандруємо, коли ходимо на їхні вистави. Це обов’язкова наша програма. Ми на «Мандрівному вішаку» вчимося. Це наші вчителі. Я навіть розказую, поки вистава триває, що це отак, а це тому, а це тому що… Я одразу даю додаткові уроки з акторської майстерності.

Антон: Взагалі дуже цікаво побачити як грають інші аматорські колективи зовсім з інших куточків України.

Наталія: Різні театральні школи. У Луцьку не знайдеш такого, щоб побачити інші театральні школи, пояснити. Наш драматичний театр дає дуже обмежене розуміння. Інші театри теж зазвичай мають свою єдину специфіку. А так за 3 дні можна побачити все, чим є театр.

Розкажіть, будь ласка, про репертуар театру.


Наталія: Ми беремо твори сучасних письменників, поетів, драматургів. В основному працюємо з волинськими авторами. Оскільки ми - театр літературних презентацій, то стараємося «розкручувати» наших відомих і невідомих. Не брали ще класиків. Не знаю, чи братимемо. Ми перші почали працювати над поетичним театром. У нас відбуваються літературні перформанси. Цю фішку повернув наш театр.

Ніхто до цього поезію в театрі не брав. Це дуже складний процес, але ми взялися за це. Перша наша імпреза була за творами письменника Петра Коробчука. Коли ми це робили, він ще був головою національної спілки письменників на Волині. Він був запрошений, і ми довели його до сліз.

Антон: Я читав поезію, і після виступу Петро Коробчук підійшов до мене і сказав, що саме моє прочитання сподобалося йому найбільше. Потім він приходив до нас, коли ми ставили зовсім іншу програму. Це було неочікувано і приємно.

У вашому репертуарі є моновистава. Розкажіть про неї детальніше, адже не кожен професійний актор береться за цю справу. Як це відбувалося у вас?

Наталія: Це дуже великий виклик, тим паче для аматора. Це складна історія. Ми з Дариною місяця два сиділи кожного дня, але порівняно швидко зробили. Ми дуже довго шукали артистку, яка б могла це зробити.

Чому вибрали Дарину?

Наталія: Треба бути роботящим. Ця робота вимагала багато особистого часу, який треба було витратити на репетиції. Дарина була вже четвертою актрисою. Одна з акторок просто нервувалася та плакала, тому довелося з нею попрощатися. Я сама «звільнила» її.

Як наважилася, Дарино?

Дарина: Перед тим, як наважитися, я не знала про трьох попередніх акторок. Мені подзвонила Наталія Євгенівна і розповіла про це. Я злякалася, бо мала вивчити більше 20 сторінок, а у школі не могла вивчити навіть вірш. Мене це зацікавило. Більшість тексту вчила на репетиціях.

Яка постановок театру видалася найважчою?

Антон: Думаю, відповідь буде однаковою. Це вистава в «Озерному вітрі». В однієї акторки навіть прорізався справжній театральний голос. Вистава була корисною.

Наталія: Перед «Озерним вітром» кожен був сам по собі, але після – стали однією сім'єю.

А навпаки – найлегшою?

Антон: Мені найлегшою виставою була «Заручниці». Хоч я не був тоді актором, а звукорежисером. У виставі зібралися такі дівчата, що дуже швидко все опанували.

Наталія: Мені як режисеру легко не було. Це комедія. Це одна комедія за моєю п’єсою. Такі три акторки були – кардинально різні. Це був виклик для режисера.

Як складаються «сімейні стосунки» у колективі?

Дарина
: На репетиціях моновистави я бачила Наталію Євгенівну частіше, ніж маму.

Наталія: Через репетиції не тільки актори не бачать свою сім’ю, а й я не бачу своїх дітей, свою сім'ю. Тепер я кажу на них діти, а вони на мене – мама. Театральна мама. Це як в серіалах, коли актори по 10 років грають в одному фільмі, то і в реальному житті починають одружуватися. Ми закриваємо сезон – і не проходить місяця, а мої діти вже починають сумувати.

Чи важко, Наталіє, ставити свої власні постановки?

Ні. Абсолютно не важко. Ти їх писала, ти їх бачиш. Тільки є одна проблема – комплексуєш, коли показуєш це на загал. Страшно, як люди реагують на текст. За двох трусишся: за себе як драматурга, та за себе як режисера.

Що запам’яталося найбільше за весь час існування театру?

Антон: Це «Озерний вітер». Це було все й одразу. Це була велика сумлінна праця.

Як Вас змінює театр?

Антон: Я прийшов на епізодичну роль і я грав з професіоналами. Вони дали мені стимул розвиватися. Тепер я граю головні ролі. Щодо промов, то тепер я не готую жодних сценаріїв промов, почуваюся вільніше, виходжу і говорю. Сцена розковує, дає впевненість. Окрім того, я став розбиратися в театральному мистецтві і став помічником режисера.

Наталія: Завжди кажу, що акторська майстерність потрібна всім, бо наша країна – великий драматичний театр. Наскільки ти режисер – настільки можеш викрутитися. Я з ними росту. Потрапити сьогодні у професійний театр дуже складно, ти мало кого цікавиш. Працюючи тут, я тримаю себе в формі.

Дарина: До дзвінка Наталії Євгенівни постійно хотіла бути лікарем. З того часу, як стала ходити на репетиції театру, мрію вступити у Київський національний університет кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Тепер у мене мрія стати актором.

А ще хтось з юних акторів мріє пов’язати життя з професійним театром?

Наталія: Багато хто хотів навіть брати додаткові уроки акторської майстерності. Але потім розуміли: це виснажливо, ти не будеш мати свого особистого часу і життя, і життя належатиме «четвертій стіні», людям, які приходять на тебе дивитися. Після першої вистави багато хто задумувався і обирав інший шлях.

З якими громадськими організаціями ви співпрацюєте?

Антон
: Нам допомагало дуже багато людей та колективів. Ми набули дружніх контактів з міським будинком культури, ансамблем «Юність»…

Наталія: Нещодавно ми з ними зробили постановочний театральний мюзикл «Терновий вінок свободи», де актори не сказали жодного слова, а показали все жестами і танцем. Пишаємося нею, бо вона про весь шлях України, про її боротьбу за право бути окремою країною. Нам її замовила Польща та Німеччина. Їм треба було щось таке, що могло б без слів розказати про Україну. Коли вони приїхали на прем’єру, то були шоковані. Це рідкісний випадок. Чи вдалася вистава, видно за оплесками, реакцією глядача. Найбільшим визнанням є мовчання. От коли люди не знають, що робити вкінці. Таке вийшло з нашим мюзиклом. Другу виставу показували лише полякам, які відзначали чергову річницю створення байкарського клубу. Його було створено ще коли на цій території була Польща. І от байкери їхали сюди і в межах свого заходу мали таку імпрезу.

Завжди кажу, що ми волонтерський театр. Бо ми несемо якусь ідею, якусь історію. Ніколи не хочу, щоб мої постановки були розважальними. Наші вистави мають відрізнятися тим, що вкінці все одно має бути ідея. Ми пишаємося, що після вистави люди оніміли.

Розкажіть, будь ласка, про гастролі театру?


Наталія: На виїзді розумієш, що таке справжні гастролі. Коли треба чекати, коли треба самому грузити декорації, інколи громіздкі, потім розвантажувати, шукати, де це поставити. Ще й свій костюм треба підготувати. Це перетворюється в серйозний, майже професійний театр. Чому вони так згадують «Озерний», бо там все було по повній. До того ми їздили по школах, волонтерських організаціях, там було все по-мінімуму.

Які мистецькі плани театру?

Наталія: У межах клубу літературних презентацій ми готуємо презентацію літературного альманаху. Тут є й моя п’єса. Ми будемо робити велику гранд-презентацію. Вона буде театралізована, буде тривати більше години.

На столі лежать різні подяки та грамоти. Розкажіть про них детальніше?

Наталія: Перша подяка від креативного простору «Озерний вітер». З цього почалася наша співпраця. Оскільки вони волонтерська організація, то запросили у садибу Покальчука переселенців з Криму. Вони попросили показати невелику імпрезу. На той момент ми робили постановку до дня народження Лесі Українки.

Інша – від громадської організації «Рожева стрічка України», подяка за підтримку жінок із діагнозом «рак молочної залози». Ми відкривали фотовиставку цієї громадської організації. Зробили імпрезу на вірші харків’янки теж хворої на рак, а також показали частину постановки «Танго безмежжя».

ТЕКСТ - Олена ЛАУЩЕНКО
ФОТО - Павло БЕРЕЗЮК

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter, Google+ та Instagram.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 0
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.