вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

Від будівельника до «ювеліра» поглядів: лучанин вісім років нарощує жінкам вії

Від будівельника до «ювеліра» поглядів: лучанин вісім років нарощує жінкам вії
Олексієві Іванцеві – майже 45. Він володіє декількома мовами, професійно займається фотографією, але основна сфера його діяльності – індустрія краси. Вже вісім років чоловік нарощує жінкам вії. Крім того, рухаючись в ногу з часом, він освоює різноманітні техніки перманентного макіяжу та догляду за бровами.

Тож про те, чому саме таке заняття обрав, тонкощі професії і те, чому ніколи б не погодився робити людям татуювання – у розмові Інформаційного агентства ВолиньPost з б’юті-майстром Олексієм Іванцем.

– Як так сталося, що Ви почали займатися нарощуванням вій?

– Мене підштовхнула на це моя сестра. Навесні 2001 року я поїхав за кордон, залишив їй перукарську машинку, яку тоді мав. Вона освоїла перукарську справу, потім – нігтьовий сервіс. Сказала одного разу: «Це моє» і досі цим займається. А я декілька років жив у різних країнах – у Португалії, Іспанії і Франції. Два роки працював за кордоном будівельником.

У 2010 році повернувся в Україну і зрозумів, що мушу знайти справу, якою зароблятиму на життя. Сестра запропонувала спробувати нарощувати вії, і я спробував.

– Одразу вийшло?

– Звісно, ні. Спочатку не виходило, а це ще більше нервувало. Важко було, робота дуже кропітка.

– Скільки тривало перше нарощення?

– Сім годин. Першою «жертвою» була моя знайома. Але сказала, що на корекцію до мене вже не прийде. Тому перший етап був таким своєрідним пошуком «жертв». Це тепер вії – у тренді, а на той час охочих їх зробити було не так багато.



Через два роки вирішив навіть кинути цю справу. Але пішов на курси візажиста. Два місяці вчився. Далі освоїв перманентний макіяж. Дослідив це питання, вивчив. Обрав школу і поїхав вчитися. Навчання коштувало 2000 євро. Це були величезні гроші, але зважився на такий крок, приїхав з навчання і згодом почав практикувати перманентний макіяж, який на той час ще теж був чимось новим у Луцьку.

Усього досягав терпінням, працею. Але сьогодні можу сказати, що не дарма. За всі ці роки до мене прийшли вже приблизно 700 клієнток, і кожна раділа, коли дивилася в дзеркало після процедури.

– Крім нарощення вій і перманентного макіяжу, чим ще займаєтеся?

– Фарбую брови. Для фарбування брів я, для прикладу, використовую сурму. Це такий хімічний елемент, крихкий напівметал. Його широко використовують в арабських країнах. У Луцьку ще не так давно ніхто із майстрів, крім мене, це не використовував. Не знаю, чи зараз хтось почав це робити. Комбіную з хною. Сурма пом’якшує колір, робить його однорідним.

Сьогодні серед жінок – дуже багато розмов про мікроблейдинг брів. Ви теж його робите і що це, власне, таке?

– Роблю. Але я не прихильник такої процедури. Взагалі ж вона прийшла до нас від азіатів, а в них шкіра має значно щільнішу структуру. У наших дівчат же шкіра тонесенька. А мікроблейдинг – це чистої води шрамування. Пігмент треба імплантувати під шкіру. Тож у верхні шари шкіри гострим інструментом- «ручкою» вводиться спеціальний барвник, який затримується там на тривалий час. Якщо класичний татуаж брів – це такі собі мікро-уколи (тобто барвник вводиться точково), то мікроблейдинг – це тонке розсічення верхнього шару шкіри, мікроскопічні розрізи, в які і заливається фарба.

Після цього однозначно залишаються шрами. У когось вони з часом зникають, а у когось – ні. Якщо мене клієнтки питають, чи раджу я цю процедуру, то я впевнено кажу – ні. Але я вдосконалюю свої навички у цьому, бо, як кажуть, є попит – є і пропозиція.
Я бачив, як роблять мікроблейдинг бразильці. Скажу так: не для нас поки ця процедура. Може, з часом цю технологію допрацюють, але зараз вона сира і недосконала.

Можливо, буде як з нарощенням вій. Це ж теж не в Україні придумали, це від японців прийшло. Але у них вії ростуть у два ряди, короткі і міцні. Наші ж технологію запозичили, але вдосконалили, «зайшло» в маси і в нас. Можливо, так буде і з мікроблейдингом.

Загалом же треба відзначити, що рівень майстерності в Україні – найвищий в Європі. Я був в Швейцарії, наприклад. В Німеччину їжджу двічі на рік до друзів, щоб, як то кажуть, дах не знесло. То мав можливість проаналізувати, зробити висновки. В нас ця індустрія на дуже високому рівні, це я Вам гарантую.

– У Вас тут на поличці лежать кольорові вії. Їх теж хтось нарощує?

– Дуже часто. Зазвичай – вагітні. Інколи хтось на свято якесь хоче, але рідко, найчастіше – саме вагітні.

– Знаю, що зараз є навіть вії, які не треба нарощувати. Їх якось просто кріплять до повіки за допомогою магнітиків. Не боїтесь, що скоро через такі новації залишитеся без роботи?

– Є такі. Їх можна зараз купити, мабуть, за ціною в межах 700 гривень. Але поки ніхто не сказав, що це зручно. Ви уявіть, структура ока і повіки ж у кожної жінки різні, а тут пропонують якусь форму, яку там тисячами випускають, взагалі не під ваше око. Тому ні, не боюсь.

Нарощування вій – це ж ціле мистецтво макіяжу без макіяжу. Таким чином можна сформувати погляд, можна зробити погляд хитрішим, відкритішим, звабливішим, яким завгодно.

– Серед клієнтів за всі ці роки був хоча б один чоловік?

– Ні, не було. Але заходили ревниві чоловіки клієнток. Таких випадків було, може, чотири за весь час. Приходили, сідали, дивилися, як я тут все роблю. А потім вставали і йшли, на довго їх не вистачало.

– За всі вісім років роботи траплялися якісь курйози? Ніхто після того, як дивився в дзеркало, не влаштовував Вам скандалів?

– Ні. Я вважаю, що роблю все дуже правильно. Правильніше я поки не бачив. Я досліджував, як працює московська індустрія, як там відбувається навчання. Але я бачу трохи по-іншому.

Наприклад, популярні сьогодні 3-D вії. Багато хто хоче їх наростити, але це те саме, що нас Вас одягнути 300 кілограмів одягу і змусити Вас стрибати. Вийде? Ні. Так само ж і тут. От того і виходить, що кажуть: «Ой, всі вії випали, посипалися». Таких прикладів можна навести багато. Тому на кожне «я хочу» клієнтки в мене є своє «Вам варто зробити так».

Спочатку дивлюсь на очі, аналізую. То ж ціла наука. Найважчий варіант – випуклі очі. Бувають, наприклад, мигдалевидні, сонцевидні тощо. На все це в мене є вже свої, роками напрацьовані схеми. Але кожен випадок все одно індивідуальний, не буває в природі двох пар ідентичних очей.

– Кажуть, що хороший майстер краси має бути хорошим психологом…

– Так. Але тут є своя специфіка. По-перше, я майстер-чоловік. По-друге, мої клієнтки – із заплющеними очима. Це теж впливає. Буває по-різному. Є клієнтки, в яких маленькі діти. Вони приходять і кажуть: «Льоша, я буду спати». Я кажу: «Без проблем». Інколи можуть навіть хропіти. Це людський фактор, нічого страшного в цьому немає.

– Ви ніколи не думали про те, щоб займатися, наприклад, татуюваннями? Не перманентним татуажем, а саме татуюваннями на тілі?

– У мене неодноразово були такі пропозиції. Але я ніколи цим не займатимусь, бо це суперечить моїм світоглядним переконанням. Я віруюча людина, а в Біблії написано, що людина не повинна робити жодних знаків на своєму тілі, жодних символів. А татуювання – це і є символ, бо кожне має певний вкладений у нього зміст.

– Які у Вас плани, будете продовжувати працювати у б’юті сфері?

– Поки ще тверда рука, добрий зір – працюватиму. Зрозуміло, що це заняття не на все життя. Тому я «підтягую» свої навики у фотографії, цікавлюся тим, як вести пасіку. Все воно рано чи пізно дасть свої плоди. Знаєте, не вірю в те, що немає роботи. Проектів у мене ще – безліч, мати б тільки час. Зимою, наприклад, займався предметною фотозйомкою. Фотографую для ресторану і інтернет-магазину. За зиму вивчив рекламне фото, те, як зачепити погляд на чомусь і таке інше. Раніше фотографував весілля, але з часом стало не цікаво. Дуже рідко зараз ще цим займаюся.





Взагалі добре займатися не лише чимось одним. Можна ж поєднувати навіть непоєднуване. Наприклад, якось, пам’ятаю, двічі було таке, що приїжджав фотографувати весілля. Дивлюсь, а наречена не нафарбована. Питаю: «Має прийти майстер?» А вона каже: «Ні, сама зараз підфарбуюсь». Тут я розумів, що треба рятувати ситуацію, і сам фарбував наречену перед фотосесією. Таке траплялося двічі.

Крім того, знаю дві мови. Маю диплом, який засвідчує знання португальської, можу спілкуватися іспанською. Англійської не знаю, але розберусь, якщо треба буде. Розумію бразильську, мексиканську, колумбійську, італійську, румунську, бо це романська група.



Взагалі усі знання, які отримуєш будь-де протягом життя, за плечима, як кажуть, не носиш. Наприклад, за всі роки життя за кордоном зрозумів особливості представників різних народів, національні традиції. Перші два роки, наприклад, я ненавидів португальців. Але, як виявилося лише через те, що добре не знав мову. Від них я перейняв одне зі своїх життєвих правил: якщо я сказав ні, то це означає ні. І люди моє рішення мають поважати. Без оцього «ай, та що ти», «та давай», «ти що мене не поважаєш?».

Повертаючись безпосередньо до Вашого запитання, скажу так: що не робитиму – намагатимусь робити добре і вдосконалюватися, бо таке моє правило.



Розмовляла Іванна РУДИШИН

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter, Google+ та Instagram.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 1
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Талановита людина - талановита у всьому. Чудовий репортаж.
Відповісти