вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

Цитатник. Режисер Руслана Порицька

Цитатник. Режисер Руслана Порицька
Вона працює над виставами, які заставляють людину задуматись. У невеликому залі районного будинку культури Руслана Порицька разом із театр-студією «Гармидер», керівником якої є, творить сучасне театральне мистецтво.

Руслана Порицька народилася 3 серпня 1982 року у селі Залісці Турійського району Волинської області. Закінчила загальноосвітню школу в селі Черче, що у Камінь-Каширському районі. За освітою – культуролог.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ ЦИТАТНИКІВ

Протягом 2004-2010 років працювала журналістом телеканалу «Нова Волинь».

У 2000-2003 роках була актрисою театру-студії «Синій птах», що діє при СНУ імені Лесі Українки.

Сьогодні працює режисером театру-студії «Гармидер», заснованому у 2003 році.

У театрі «Гармидер» поставила 15 вистав та ряд театралізованих дійств, які брали участь на фестивалях в Україні, Білорусі, Польщі, Литві, Латвії та удостоювалися нагород.

У 2012 році ввійшла в каталог 12-и молодих українських режисерів (за версією журі Фестивалю молодої режисури імені Леся Курбаса).

* * *

Я завжди була дисциплінованою і відповідальною. Мала навіть комплекс відмінниці.

* * *

Батьки ніколи не моралізували, а довіряли, завжди давали можливість самій спробувати зробити щось.

* * *

Я не є людиною майбутнього і не є людиною минулого. Я все-таки людина теперішнього.

* * *

Найкращий мій період в житті – це коли я одружилась, коли народився син, і в цей же період з’явився і розвивався «Гармидер».

* * *

Я є собою, коли щось створюю, щоб це не було: чи то вистава, чи то сценарій. Надзвичайно люблю розробляти сценарії. Цей процес для мене дуже важливий.

* * *

У процесі створення вистави період, коли все народжується, перероджується, відсікається, ліпиться щось нове – найцікавіший. Потім настає період самостійного життя вистави і вона перестає бути моєю.

* * *

Коли вистава починає жити своїм життям. Її вже можуть дотворювати актори. І я стаю стороннім спостерігачем. Я віддаю її глядачам і акторам, а потім має початись щось нове і вагоме. І знову я починаю їздити в транспорті й думати, спати і думати...

* * *

Режисерська творчість - це не та робота, яку можна виконувати з 9-ти до 6-ти, а потім прийти додому і стати мамою, дружиною тощо. Більшість моїх друзів, близьких, знайомих із цим пов’язані, тому немає ніякої різниці між Порицькою-режисером і Порицькою-людиною.

* * *

От говорять люди: «Ви ж граєте, ви ж актори, що ж там вам у своєму житті скерувати щось у потрібному напрямку, зіграти потрібну роль». В мене того немає, я не використовую можливість зіграти, аби щось отримати.

* * *

На Волинському телебаченні нам давали можливість реалізовувати власні задуми, але це все була діяльність в умовах обмежених ресурсів. Я звикла - так було і на телебаченні, і в театрі. Така діяльність дає можливість вмикати канали для якихось нестандартних рішень.

* * *

Я максималістка. Я звикла віддаватись справі вся і сповна. Якщо я чомусь присвячую себе, то не частково, а повністю. Я хочу бути чесною і не можу просто відсиджуватись.

* * *

В моєму особистому житті немає місця для українських народних традицій. І мені прикро від цього. Причина банальна: на свята я завжди працюю. Я із цим вже змирилась.

* * *

Я не можу терпіти шароварщини у всіх її проявах. Наприклад, варіантів таких державних свят, які підкріплюються короваями, вінками, шароварами. Я позитивно ставлюсь до перелічених речей, але... це як коли грають народну виставу і співають пісні під фонограму.

* * *

Моя сім’я живе дуже спонтанно, бурхливо, нестабільно, стихійно... І це, мабуть, не є плюсом. Може, з віком нам вдасться виплекати сімейні традиції.

* * *

Кожна жінка, якою б вона не була емансипованою, налаштованою прогресивно, вона - жінка. Я не вірю в гендерну рівність.

* * *

Ми постійно хочемо обдурити природу. Жінка покликана народжувати і вона завжди буде в нерівних умовах. Не буде так, що 50 на 50 жінка і чоловік будуть із дитиною, тому що дитина тягнеться до мами, до маминих грудей тулиться.

* * *

Які в нас чоловіки нині виростають? А це все через брак уваги, любові та виховання з боку батька.

* * *

Найбільше сподобався Відень. Мистецькі вулички, туризм на рівні, сама атмосфера... Коли ми дійшли до палацу Бельведер, де картинна галерея, де все дивовижно зроблено... Я вийшла і в мене після естетичного перезбудження боліло серце. Це при тому, що я не страждаю на болі в серці.

* * *

Я не люблю людних місць. У мене «просторовий кретинізм». Я гублюся в коридорах, між трьома соснами і боюся великих міст.

* * *

Люблю поезію, яка звучить як музика і ти не думаєш, як її прочитати. Люблю таке шукати. Так я розслабляюсь.

* * *

Я не є людина, яка відкидає Бога. Але я розумію, що Бог при тій своїй єдиній сутності має для кожного народу і культури інше обличчя. Для мене особисто Бог – це те світло, яке в комусь є в більшому обсязі, в комусь в меншому, але є всередині кожної людини.

* * *

Я вважаю себе соціально приєднаною до свого народу, тому в мене не виникає потреба бути в церковній общині. Ходити до церкви, бо так роблять інші – мені не потрібно.

* * *

В мене є таке поняття людей – «цікавий персонаж». Це така режисерська брутальна річ. Я деколи спостерігаю за світом, аналізуючи людей з точки зору персонажів.

* * *

Коли я захотіла після 9 класу вступати до нашого училища на режисуру мені батьки сказали тверде «ні». Це чи не єдина річ, яку вони мені заборонили.

* * *

Мені байдуже, якщо хтось скаже, що я не маю «папірця» - диплому режисера. А от перейняти знань від майстрів дуже хотілося б.

* * *

Актор повинен постійно тримати себе у фізичній формі. В’ялий актор не здатен до акту творчості. Те саме стосується мисленнєвого потоку. Якщо актор байдужий – нічого не буде.

* * *

Коли актор виходить на сцену, він повинен вимикатися від зовнішнього світу. Повна віддача – це основа.

* * *

Драматичні театри можуть бути хорошими і не дуже хорошими, але в своїй більшості вони є реконструкцією радянського театру. Вони постійно реконструюють, показують шаблонні зразки. Ми не бачимо нічого живого.

* * *

Два прізвища – Віктюк і Жолдак – пов’язані з Україною тільки українським походженням. Вони переважно творять не в Україні. Ми залишаємось поза сучасним театральним процесом.

* * *

В «Гармидері» ми інколи себе контролюємо, щоб не занадто шокувати публіку. Однак, ми не мислимо з точки зору піар-технолога, що ця вистава збере багато людей, ми мислимо з позиції глядача: чи зацікавить, чи зачепить, чи розважить…

* * *

Коли готуємо декорації для вистави, то фантазуємо, а потім «Стоп – це дорого, треба щось дешевше». Дешевше, дешевше, дешевше… І так постійно. Зробити щось із нічого – постійне завдання. З часом ростуть вимоги до себе і це все менше виходить.

* * *

Мені здається, що проблема є у культурному вакуумі, в тому, що люди мало бачать. Митці мало спілкуються з іншими і часто неадекватно себе оцінюють.

* * *

Завше є формат вискочок, які виставляють щодня по новому шедевру, нічого не вартому, і де завгодно з ним втуляться. А є формат геніальних людей, про яких ми і не здогадуємося. В Луцьку немає ніяких програм нормальних, які б людей мистецтва витягали і давали їм шанс.

* * *

Рівень творчих конкурсів, які відбуваються – це або акцент на шоу, або щось дуже заангажоване і формальне, або нечесне.

* * *

Всі можливості самореалізації молоді так чи інакше стосуються побудови громадянського суспільства, демократії в Україні, виборів і так далі. Нікому не цікаве мистецтво в чистому вигляді. Коли ти подаєш на конкурс просто проект і план постановки на виставу кажуть: «Ти там розважайся собі, а користь хто суспільству буде приносити? Якби це була вистава, скажімо, про шкоду алкоголю - це інша справа». А те, що ми культуру знищуємо це ніяк не пов’язано з тим, що алкоголізм розвивається?

* * *

Ніколи не треба думати, що публіка, вибачте, дура. Бо дехто, приписуючи собі геніальність, каже, що мене, мовляв, не розуміють, бо всі дурні, а я геніальний, і на такому рівні творю, що їм туди не доскочити і не осягнути, і пішли вони всі...

* * *

Щастя це категорія не об’єктивна. Я щаслива, бо я так почуваюсь, бо зараз в мене є крила. А завтра мені захочеться під ковдрою сховатися. Я імпульсивна і отой стан польоту для мене і є щастя.

* * *

Не сповідую філософію бідності й не вважаю, що людина щаслива, коли не має грошей. Нас так привчила релігія, яку ми маємо. Хоча, нас вчать філософії бідності, а дивлячись на церкву, бачимо зовсім іншу картинку.

* * *

В мене немає культу багатьох непотрібних речей – бренди, вишукані страви, вина, якась слонова кіста чи ще щось… Купувати престиж мені не цікаво. Мені цікаво купувати добробут.

* * *

Українцям не вистачає правильного трактування, розуміння і почуття патріотизму. Не знаю як це міняти… Зміниш цю владу натомість прийдуть люди із такою ж свідомістю. Проблема в суспільній свідомості і абсолютно аморальній споживацькій суті тих людей, які йдуть до влади. Бо нормальні люди нині туди майже не пробиваються.

Розмовляла Оксана ЦИМБАЛЮК (для ВолиньPost)


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter, Google+ та Instagram.
Теги: цитатник
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 15
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
дуже цікава людина :)
Відповісти
Знаю Руслану з дитинства.Молодець!Хай щастить завжди і у всьому!
Відповісти
цікаві думки про шароварщину і про церковну моду - цілком розділяю!
Відповісти
Як на мене, вона трохи попсова (село із себе не виженеш), і це видно з її цитат... і занадто вже правильна ;(((
Відповісти
Юсінька, по її цитатах видно, що вона розумна і впевнена в собі людина, яка не боїться бути щирою і не намагається комусь сподобатися. А визначення ''село’’, в тому сенсі в якому вживаєте його ви, тобто провінційність і обмеженість, стосується якраз тих, хто ділить людей за таким принципом!
Відповісти
є трохи награності, "пози", - бо ж будуть цитувати! претензія на класика!
Відповісти
інтілігенція ніби
Відповісти
Просте, сіре, але з претензіями на величність.
Відповісти
Коли ви трохи підростете, то зрозумієте, що немає нічого кращого серед людських чеснот, як простота, бо саме такими – простими людьми є ті, хто чогось досягає в житті. Я тут бачу тільки претензію на розмах, тобто видно, що не просто в провінційному місті робити театр, коли от такі глядачі і жалюгідні умови, а видно що хочеться робити гарний продукт, хоча я 7 років пропрацювала в Києві і там з культурою ті ж проблеми.
Відповісти
...пока это лучшее, что имеется. увы.
Відповісти
Людоньки добрі, не судіть по собі!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Відповісти
велика різниця між вами, горе-коментатори, і Русланою в тому, що її запросили у "цитатник", а вас ні. Робіть висновки.
Особисто для мене показник: взяті нагороди на солідних фестах, на кожну прем'єру щонайменше три аншлаги в районному будинку культури, 10 років діяльності з наростаючими темпами, стабільний і відданий колектив. Складіть список "метрів", які без державних дотацій змогли досягти подібних результатів.
Відповісти
Цензура не пропустить напряму. Але сходіть за посиланням http://courtney-fall05.livejournal.com/734185.html
Там чітко передана суть усього коментаторства на місцевих новинних сайтах.
Відповісти
Дякую, Місцевий. Свята правда. Руслані респект і зі святом! Будь крепка і роби своє діло. А пси хай гавкають, то їхня робота, без якої вони дохнуть.
Відповісти
Для того він і інтернет і web 2.0, щоб тут коментувати і писати, що думаєш... Не подобається - не читайте!!!
Відповісти