«Жорстока, кривава, безпощадна», - волинський боєць про війну

Волинянин Володимир Чорний – нацгвардієць, старший солдат, стрілець із позивним "Грінч". На фронті він отримав важке поранення. Після цього мріяв знову стати на ноги й відвести двох синів до дитячого садка. Свою мрію здійснив.

Про це пише Суспільне.

Зараз Володимир відновлюється в реабілітаційному центрі. Каже: уже танцює та займається ампфутболом. В інтерв’ю він розповів про свій бойовий шлях і життя після поранення.

— Ви зараз проходите реабілітацію. Розкажіть, будь ласка, як себе почуваєте і який вигляд має ваш день?

Почуваюсь добре. Зараз сім'я, заняття — адаптовуємося. Все йде за планом. Прокинувшись, я знаю, що мене чекає мій фізичний терапевт. Це дуже хороша людина і фахівець. Я їду до нього і ми починаємо заняття. Бачу, що дійсно є результат. Мета в нас - без допоміжних засобів пересуватись і ми йдемо до неї успішно. Це мене дуже радує.



—Хто ви за фахом і чи мріяли у дитинстві про військо?

Мені здається, кожен хлопець мріяв. В нас же ж як по природі — навіть з палки собі можеш зробити автомат. Тоді ніхто не знав, що воно буде надалі в дорослому житті.

У фільмах війна романтизується. По-справжньому в тебе немає часу на той романтизм. Ти маєш чути, бачити, бути повністю впевнений у своїх силах, в побратимах, маєш контролювати просто кожен крок і від цього залежить успіх. Паніка — це перший ворог. Тоді вже шанси стають мінімальними.

— Розкажіть про вашу службу.

Я вибрав саме Нацгвардію, тому що мав досвід і строкової служби, потім контрактної зразу. На строкову службу потрапив у такий період, коли почався Майдан. Ми з хлопцями роздумували, чи лишитися в війську, чи… Я лишився.

Прослуживши контракт, я зустрів дружину, вирішив стати цивільним. Як почалось повномасштабне — хотілося бути корисним. Пройшовши навчання, довелось поїхати і вже на власному досвіді зрозуміти, з чим ти маєш справу.



— Що вас вразило в зоні бойових дій, що було найважчим?

Мені пощастило потрапити в патрульну роту, зустріти таких хлопців, яких зустрів там. Ми один у одного чомусь вчилися, ми багато спілкувалися, завжди якось доповнювали один одного. В нас не було ніяких проблем.

З цього колективу був хлопчина на позивний "Будяк", з яким ми поїхали потім на схід. Я був здивований, скільки він всього знає. Думав: "Так, Вова, тобі 29, а йому 21. І в нього є що повчитися". Так сталося, що він загинув… Ця звістка і стопорнула і почала збивати, бо ти завжди згадуєш світлу людину, і розумну людину, яка віддала своє життя, боронячи нашу державу.

Ці втрати будуть завжди і в серці, і в пам'ятати. Війна — це імена. Імена ці мають бути закарбовані. Так, є страх, але хлопці роблять дивні настільки і неперевершені речі, що складно в це повірити. Я хотів би, щоби оцих хлопців їхніми іменами називали парки, алеї… щоб про них пам'ятали.

— Чи є дружба у війську?

Є. Це щось більше, ніж дружба. Бо ти щодня виходиш на завдання. І тобі треба мати відчуття плеча, знати, що ти можеш комусь довіритись. Адже ціна велика — твоє життя. Твоєю сім'єю на війні стає твій побратим — маєш розуміти його з пів слова. Ви маєте діяти, як годинник. Маєте довіряти один одному. Волю емоціям там давати не треба.

— Пригадайте день, коли отримали поранення.

Це було 25 травня. Були на позиції, робили укриття. Коли ворог почав сунути, то один із них самовпевнено вийшов і почав говорити: "Рєбята, ми своі". Ми розуміли, що там своїх точно немає. Почався бій. Трава дуже висока була, і як би ти не хотів, ти не побачив би. Я наступаю, чую хлопок і бачу, як відлітає мій берць. Впав, зразу накинув собі турнікет, в мене були таблетки — знезаражувальні антибіотики. Почався зразу мінометний обстріл.

Коли вщухло все, через хвилин 10 підбігли хлопці і мене забрали. Психологічне таке є, що ти тягар для хлопців. Але хлопці мене притримували і ми так помаленьку йшли. Дрони почали скидати скиди, впала граната і зразу хлопці розбіглися, а я ліг притворившись мертвим. Їхній дрон спустився дуже близько, бо я відчув повітря лопастей. В той момент в моїй голові було три імені. Це Ольга — дружина, два моїх сини — Артем і Максим. От я лежав: Оля, Максим, Артем, Оля, Артем, Максим…

Коли вже здавалося, що кінець, я почув мій позивний "Грінч". Це був побратим Гадюка. Він мене затягнув на позицію, надав мені допомогу, затампонувавши ногу. Там, де була відірвана кінцівка, він теж все зробив так, як пише книжка. На ранок дали команду евакуації.

— Ви пробували знайти того побратима, коли одужали?

Я був вже в лікарні, іншій. Почув дзвінок. Невідомий номер. Підіймаю слухавку і чую той самий голос. Я настільки щасливий був його почути. Кажу: «Друже, що я тобі винен? Що я для тебе можу зробити?" Він сказав: "Постав свічку в церкві. І все. Я хочу, щоб все це закінчилось".

На превеликий жаль, минув тиждень-півтора, прийшла звістка, що цього побратима вже нема. Він загинув.



— Як ви можете описати війну, якою вона є для вас?

Жорстока, кривава, безпощадна... Ти маєш тільки надіятись на себе. Війна може десь романтизується, але насправді ти маєш показати, на що ти здатен. Маєш тримати себе в кулаках, бути впевненим. Кожна війна — це горе. Кожна війна — це втрати. Кожна війна — це сльози матері. Це страшно. І не хотілося б, щоб наші діти взагалі колись стикались з чимось подібним.

— Чи є у вас думки повернутися на фронт?

Звичайно, хотілося б, але функціонал в мене вже трошки інший і я чекаю зараз рішення комісії — чи можна, чи не можна.

— Чи ви зробили те, що хотіли першим зробити, коли стали на обидві ноги?

В мене була моя мета, мрія — завести своїх синів в садочок. Іти, відчувати маленьку долоньку одну, другу, гуляти з ними, проводити час з дружиною, з дітьми. Почав більше цінувати те, що маю. А я маю скарб.

— Що вам допомагає, коли важко?

Сім'я, в першу чергу. Дружина — це друг, соратник. Це людина, яка завжди підтримує, якби не вона, я не знаю… Люблю її. Діти теж — їхня посмішка, їхні "тато, тато, поможи те, а давай пазли з тобою поскладаємо, чи ще щось зробимо". Діти — це щастя. Вони допомагають дуже сильно.



Складно, взагалі, описувати любов, але це така рушійна сила, яка нас спонукає кращати і робити такі речі, що, можливо, ми навіть і не знали, що ми це можемо зробити.

— Що би ви сказали тим людям, які отримали поранення на фронті і опускають руки?

Не здаватися, якби важко не було. В нас життя одне. Дуже часто я стикався з таким, що здається страшним таким, що може я щось не зроблю чи не зможу, треба спершу спробувати.

Банально, в зимі в цій, я думаю, так, зараз прийде зима, ожеледиця, чи сніг, це ж пересуватися важко. Поки не спробував. Коли ще в мене не було протеза, в будинок як заходиш, треба підійматися на сходах, на цих милицях. Поки ти не спробуєш, ага, я можу. Далі пішов, я ще можу. Не здаватися, пробувати. Ну, ти складеш руки, добре. Кому буде добре? Нікому. А коли ти побачиш, що ти можеш, ти в себе більше повіриш.



Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.