Таємниці луцьких бомбосховищ

Останні події в Україні змушують багатьох мимоволі задуматися: а чи не прийде війна й у Луцьк? Й у зв’язку з цим не можна не згадати, що колись до війни у Луцьку всерйоз готувалися. Наприклад, будуючи бомбосховища.

Бомбосховища – один із найцікавіших реліктів радянської доби. Їх почали будувати у час, коли місто стояло перед реальною загрозою авіаційних нальотів. Свою актуальність вони не втрачали і в епоху Холодної війни та гонки озброєнь. У Луцьку останні споруди цього типу в Луцьку здали в експлуатацію у вісімдесятих.

ЗВІДКИ ВЗЯЛИСЯ СХОВИЩА

Ідея ховатися під землю від небезпеки з’явилася давно. Підземні ходи і сховища рили ще з тих часів, як з’явилися перші будівлі. В сучасному розумінні сховища почали будувати в часи Першої світової війни. Це були газосховища – підземні бункери із герметичними люками і входами, які призначалися для укриття людей від газових атак.

Сховища для захисту людей від авіанальотів активно стали будувати під час Другої світової війни. Це були підземні залізобетонні бункери із товстими стінами, входи й виходи яких маскувалися.

Як розповів головний фахівець відділу цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій України у Волинській області Олег Цимбала, бомбосховища перестали використовувати майже одразу після Другої світової війни. Коли почалася Холодна війна, змінилася зброя, методи і можливості ведення війни, змінився і тип споруд.

Сьогодні використовують два типи захисних споруд цивільної оборони: сховища, які можуть укривати людей до двох діб, та протирадіаційні укриття (ПРУ) призначені для того, аби заховати людей на 3-4 години – першу хвилю удару ядерної зброї..

«Бомбосховищ» сьогодні немає, як і не використовується такий термін – каже спеціаліст ДСНС. Він віджив себе ще півстоліття тому. Фактично, бомбосховища закінчили будувати після Другої світової війни, оскільки спорудження реально захищеного від ударів бомб сховища – надто вартісні.

Під час гонки озброєнь у 1960-х роках сховища робили передусім для працівників фабрик та заводів, продукція яких є необхідною в умовах війни.

До прикладу, два таких сховища має Луцький завод виробів з пластмаси, який у воєнних умовах міг випускати «магазини» до автоматів: мав для того необхідне обладнання.

В радянських документах наявність сховищ шифрувалася. В документації якогось заводу могло бути написано «Стоянка машин» або «Склад під овочі». Поряд із цією фразою стояв шифр. Пакет із поясненням кодів мав тільки директор. Він міг прочитати значення кожного коду і знати, чи йдеться про стоянку машин, чи про «стоянку», під якою сховище.

Загальні вимоги до сховищ зажди були однаковими: там мусила бути кімната для сидіння чи лежання, санітарний вузол, запасний вихід, система вентиляції, медпункт, електрощитова.

1 — кімната для укриття людей; 2 — пункт керування; 3 — медичний пункт; 4 — фільтровентиляційна камера; 5 — дизельна електростанція; 6 — санвузол; 7 — приміщення для електрощита; 8 — кімната для харчів; 9 — вхід з тамбуром; 10 —аварійний вихід з тамбуром.
СХОВИЩА СЬОГОДНІ НІКОМУ НЕПОТРІБНІ

Після розпаду Союзу юридичний статус сховищ, як і їхнє призначення, змінили: сховища стали вважатися такими, які призначені для укриття людей під час різних стихійних лих та техногенних аварій. Втім ніколи такі сховища не мали функції укривати мирне населення – і після 1991 року мова йшла всього лиш про працівників виробництв.

Втім, й у такому статусі сховища не гарантували захисту, вважає Олег Цимбала. Адже під час аварії, приміром на заводі з хімічним виробництвом, сховища не захистять від викиду отруйних речовин: навіть через те, що люди просто не встигнуть добігти до цих сховищ.

Останні 20 років сховища майже ніхто не ремонтував: державних коштів на них не виділяли, а підприємствам не було ніякого сенсу підтримувати сховища у належному стані.

В дев’яностих роках протирадіаційні укриття занесли до переліку об’єктів, які не підлягають приватизації. От і вийшло: завод приватизовують, а укриття на цьому заводі лишається у власності держави.

Нових власників об’єктів промисловості змусити доглядати за сховищами немає реальної можливості – у законі відсутність чіткий механізм цього. Так, у Законі України «Про цивільну оборону» йдеться, що керівники підприємств, установ та організацій, де розміщені сховища, несуть відповідальність за підтримку їх у належному стані. Втім, як, хто, коли і яким чином повинен підтримувати сховища, законодавець не уточнив.

От і виходить: сховища та укриття існують, формально за ними хтось має доглядати, але реально цього майже ніхто не робить. Тому вони, час і волога поступово руйнують їх.

«Ситуація в цілому по області плачевна. Найбільше проблем – у північній частині області, де дуже багато боліт. Всі сховища робили з бетону, який має властивість пропускати воду. Гарантія на сховища та укриття – 20-25 років. 90% укриттів у північній частині області затоплені і не підтримуються в належному стані. В південній частині навпаки. Там боліт суттєво менше, тож сховища збереглися краще», - розповідає Олег Цимбала.

Загалом в області в більш-менш у доброму стані є до 40 об’єктів. А це приблизно 20% від загальної кількості. Перевіркою об’єктів цивільної оборони займається інспекція Держтехногенбезпеки України.

Серед західних областей Волинь знаходиться на одному із перших місць за збереженістю об’єктів укриття. В Україні ситуація з різними типами укриттів найгірша на сході. Там багато промислових об’єктів, які після розпаду Союзу діставалися новим власникам, а ті у свою чергу не підтримували їх у належному стані, розповідає рятувальник.

ЛУЦЬКІ СХОВИЩА НЕ ЗАХИСТЯТЬ МЕШКАНЦІВ

Сховища та укриття цивільної оборони почали в Луцьку будувати в 1960-ті роки. І продовжували два з половиною десятиліття. Загалом у Луцьку є не більше 10 споруд, стан і доглянутість яких – в нормі.

Наймолодше і одночасно найбільше сховище в Луцьку знаходиться під колишнім заводом «Іскра». Втім, воно так і лишилося незавершеним: через проблеми останніх років СРСР завод, а з ним і сховище, кинули будувати у грудні 1989 року.

Величезну підземну споруду має колишній Луцький підшипниковий завод, який сьогодні належить корпорації SKF. Сховище розраховане на 2 тисячі людей.

У хорошому стані сховище на «Електротермометрії», а також під «Луцьккондитером».

Найчастішою ознакою протирадіаційних укриттів чи сховищ є вентиляційні шахти. Є такі на вулиці Мамсурова, на цегельному заводі на Дубнівській, біля Автозаводу та в інших місцях.

Цікавий об’єкт під школою №5. Спочатку на тому місці в 50-х роках будували бомбосховище. Втім, не добудували (цілком можливо – через описану вище втрату актуальності такими спорудами). Потім його перевели у статус «пристосованого сховища», тобто такого, яке в разі небезпеки може виконувати роль укриття.

Ще одне ПРУ знаходиться прямісінько в центрі Луцька – під драматичним театром. Обіруч театру можна бачити дві вентиляційні шахти цього укриття.

Під автомобільним заводом – два укриття. Одне – під цегельним заводом на Дубнівській. Багато старих укриттів знаходиться під будинками, входи до них замасковані.

Є укриття під Волинською обласною радою та головним корпусом Східноєвропейського національного університету ("обкомівські").

До слова, окремий тим укриттів – сховища для керівництва, так званий Запасний командний пункт. Олег Цимбала пояснює: це місце, куди має ховатися керівництво області, міста та військове командування, а також керівники медичної сфери, зв’язківці, будівельники тощо.

Є таке й у Луцьку. Де - невідомо. Воно має три запасні виходи, розгалужену систему коридорів. Входи і виходи замасковані, над ними поставлені муляжі, аби ворог не здогадався, спостерігаючи з висоти, чи навіть з землі. Розташоване на глибині 6 метрів від поверхні. Вміщує до 150 осіб. Має окрему лінію прямого телефонного зв’язку з Києвом, супутниковий зв’язок, окрему лінію інтернету. Це сховище має окреме державне фінансування.

БЕЗ НАДІЇ В МАЙБУТНЄ

Коли Союз розпався, Бюро технічної інвентаризації почало проводити роботи із узаконення укриттів та надання їм юридичних адрес. Ця робота триває і досі, але мляво, каже Олег Цимбала.

«Серце» кожного сховища – вентилятори. Їх треба вмикати щодня. Підтримувати в належному стані треба і холодильні установки. Вони призначені для охолодження і регенерації повітря, яке нагрівається і стає вологим під час перебування великої кількості людей у сховищі. Все це – великі затрати електроенергії.

Фільтри для вентиляторів коштують дорого, в Україні їх не виробляють. Щоб привезти з Росії фільтр для сховища на 100 осіб, треба заплатити приблизно 120 тисяч гривень. Потім ще витратитися на встановлення, перевірку і підтримку в належному стані. До того ж, сховище на 100 чоловік вважається невеликим, фільтри для більших сховищ коштують більше.

У Луцьку найгірше збереглися ПРУ, закріплені за житлово-комунальними підприємствами. Наприклад, більшість ПРУ на проспекті Соборності завалилися, відновити їх неможливо.

Протирадіаційні укриття дозволяють здавати в оренду. В Луцьку є багато таких випадків. Але орендарям ставлять умову: в разі чого вони мусять звільнити приміщення протягом 12 годин. Оренда дозволяє хоч якось зберегти ПРУ, кажуть у ДСНС.

Щодо світового досвіду будівництва і призначення підземних сховищ, то він різний. У Росії та США сховища утримуються за рахунок держави. Якщо ж вони – на балансі заводів чи фабрик, то такі підприємства отримують не лише зобов’язання доглядати за сховищами, а й податкові пільги. У Швеції та Японії існують цілі державні програми, які передбачають, що «в разі чого» заховатися у сховищах зможе усе населення країни.

Втім, у більшості країн Європи відійшли від практики використання сховищ. Їх там просто немає: європейці вважають такий тип укриття неефективним. У січні 2012 року на півночі Лондона у колишньому секретному підземному сховищі Вінстона Черчіля навіть відкрили музей.

Олександр КОТИС (ВолиньPost)
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.