вхід реєстрація

У Жидичині монахи кладуть печі, штукатурять і печуть хліб

У Жидичині монахи кладуть печі, штукатурять і печуть хліб
Із побожністю я прийшов до монастиря напередодні Різдва. Вхідні двері відчинились – і до мене донісся запах хліба. У коридорі у кошику лежали головки капусти. Спіткнувшись, я рукою торкнувся до якоїсь із них – листя невдоволено репнуло. Поруч причаїлася морква, буряки, картопля…

– Усе ще триває різдвяний піст, – сказав намісник монастиря ігумен Костянтин (у миру Іван Марченко). – Тож капуста є основною нашою стравою. З неї готуємо салати, пісні борщі, налисники. Дуже часто тушкуємо капусту, додаємо її до пісної картоплі. Ніколи не їмо м’яса. Аби прогодувати себе, обробляємо півгектара землі. Вирощуємо майже весь асортимент овочів до свого столу, а також полуниці та лохину. З ягід варимо варення. Минулого року зібрали непоганий врожай картоплі, перцю, огірків, помідорів та пшениці. Запаслися на зиму консервацією і солінням у бочках. Власник ставка у селі Озерце Ківерцівського району дозволяє нам ловити рибу. Хліб печемо самі у справжній печі – у ній палимо дровами. Для приготування тіста використовуємо закваски. Буханці виходять дуже смачними, із хрумкою скоринкою. Мені приємно, що наш монастирський хліб потрапляє до столу архієпископа Луцького і Волинського Михаїла.
Ієромонах Костянтин (фото лютого 2010 року)
Ієромонах Костянтин (фото лютого 2010 року)

Послух у Свято-Миколаївському чоловічому монастирі Української православної церкви Київського патріархату (село Жидичин Ківерцівського району) несуть одинадцять насельників – ієромонахи отець Мойсей та отець Іов, ігумен отець Димитрій, ієродиякон отець Никодим, послушник Олег.

Монастир докупляє лише те, без чого не обійтися: олію, крупи, засоби гігієни. Усі пожертви використовуються на реставрацію святої обителі. Впадало у вічі, що вона була «одягнута» в риштування: робота кипіла повсюдно. Насельники готували до відкриття великий зал, де відбуватимуться урочисто-святкові заходи, займатимуться учні недільної школи, яку відвідують понад 50 дітей віком від 5 до 14 років.

Була пишно вбрана домова церква, яку облаштовано у стінах монастиря.

– Вона носить ім’я Луцького князя Миколи Святоші, – отець Костянтин повагом осінив себе хрестом. – Він був сином Давида Святославича, князя Чернігівського, й онуком Святослава Ярославича, князя Київського й Чернігівського, і правнуком князя Ярослава Мудрого. Щоб покласти край міжусобним війнам і чварам, преподобний Микола зрікся престолу – він залишив сім’ю і прийняв постриг у Києво-Печерській лаврі. Там Микола Святоша вів суворий аскетичний спосіб життя: три роки рубав дрова і носив воду для трапезної. Він створив сад біля своєї келії, збудував у монастирі храм Святої Трійці і лікарняну церкву на честь святителя Миколая, свого небесного покровителя. Після смерті князя-ченця було канонізовано. Святі мощі його зберігаються у Києво-Печерській лаврі. Правдоподібною є версія про те, що назва історичної місцевості Святошин походить від імені преподобного Миколи, який, згідно з літописом, володів землями Борщагівки, що прилягали до Києва.

Стіни храму розписані дивовижними фресками, які створила лучанка - прихожанка монастиря. Виконуючи побажання жінки, отець Костянтин не назвав її ім’я.

– Вона хвора на рак, працює у нас безкоштовно, – промовив отець. – Вже два роки розмальовує церкву. І таким чином возносить вдячність Богу за те, що живе, радіє сонечку і білому світові. Лікарі давно «списали» нашу прихожанку. Ми постійно молимось за її здоров’я. І жінка отримує порятунок від небезпечної недуги.

Повчитися монастирському статуту приїхали сюди ігумен Димитрій з Парагваю та ієромонах Мойсей із Бразилії. У них українська діаспора будує обителі. Насельники із-за океану набираються досвіду, щоб у майбутньому служити на благо своїм співвітчизникам. Отець Димитрій – професійний іконограф, має відповідну освіту та належну кваліфікацію. Він пише дивовижні образи, допомагає художниці створювати орнаменти, якими прикрашається церква. Складається враження, що ігумен вже весь перелився у свої картини.

Отець Мойсей займається рукоділлям, плете чотки, які монахи використовують для рахунку прочитаних молитов чи інших ритуальних дій під час богослужінь, а також для збереження концентрації своєї уваги. Монастирська братія (тут мешкають ченці з Волині, Львівщини, Києва та Херсона) спілкується з отцями з-за кордону за допомогою жестів – вони ще не навчилися вільно розмовляти українською мовою.
Комплекс будівель Жидичинського чоловічого Свято-Миколаївського монастиря (фото лютого 2010 року)
Комплекс будівель Жидичинського чоловічого Свято-Миколаївського монастиря (фото лютого 2010 року)

До монастиря вже підведено струм, газо- і водопостачання. Умебльовано трапезну. Келар ієродиякон Никодим (завідуючий монастирським столом, коморою з їстівними припасами – авт.) готує страви на газовій плиті. Щоправда, отець Костянтин переймається питанням сплати рахунків за спожите голубе паливо. Для братії – це «непідйомні» суми. Матеріальна скрута змусила насельників взятися за відновлення монастирських камінів та грубок. Послушник Олег вже закінчив кладку чотирьох камінів та однієї грубки. Монастир частково перейшов на опалення дровами. Тут є бібліотека (я удостоївся честі читати видання столітньої давності), пральня, душова, загальна келія. Біля старого цвинтаря збудовано Свято-Духівський скит. Проведено перекриття даху – ця робота обійшлася у двісті тисяч гривень. Він протікав, і кожна гроза спричиняла «потоп» у приміщенні.

– Обитель ми покрили черепицею, щоб врятувати її від руйнування, – отець Костянтин пронизав мене своїм поглядом. – І відразу зіткнулися з парадоксом. Отримали припис органу державної влади про те, що порушили архітектурний ансамбль будівлі. Мовляв, крити дах необхідно було міддю. Уявляєте?! А де було взяти кошти на монтаж такої покрівлі? Вона коштувала б удев’ятеро дорожче. Доки пам’ятку руйнували й розкрадали, державі було байдуже. Нині ж, коли ми взялися відбудовувати обитель, чиновники занепокоїлися: а раптом щось зробимо не так?

Ласку Божу тут знаходили Данило Галицький і Юрій Хмельницький

За чашкою чаю отець Костянтин повідав про історію православної святині, її славне минуле. Свято-Миколаївський монастир – колишня велич усього Волинського краю, а Жидичин – одне із найдревніших поселень. Перша писемна згадка про нього зустрічається в Іпатіївському літописі під 1227 роком. Приблизно з того часу відомий і монастир (історія не вберегла дати його будівництва). Він заснований раніше ніж Почаївська лавра.

Однією з найбільших святинь чернечої обителі була чудотворна ікона Святого Миколая, яка за джерелами датується ХІІ століттям. Як свідчить Іпатіївський літопис, саме перед нею прихиляв коліна князь Данило Галицький: «Еха в Жидичин кланятися и молитися к святому Николе».
На подвір’ї монастиря (фото лютого 2010 року)
На подвір’ї монастиря (фото лютого 2010 року)

– Часто високе духовенство надавало перевагу Жидичину перед Луцьком, і митрополити та єпископи проводили тут чимало часу, вирішуючи церковні й державні справи, – продовжив свою розповідь отець Костянтин. – Ця обитель була найбагатшою з усіх тодішніх волинських монастирів. До неї належала ціла волость над річкою Стир, що охоплювала понад 10 сіл. Відомо, що на зустріч з князем Данилом Галицьким приїжджали у монастир бояри Луцька. Вони просили, щоб захопив місто і взяв його під свою опіку. Князь дав несподівану відповідь: «Я приїхав сюди молитися до святого Миколая і не можу того творити».

Відомо, що на той час у монастирі несло послух близько 80 ченців, яких через кілька років вирізали татари. Після нашестя завойовників троє монахів взялися за відродження святині. Данило Галицький давав кошти на відбудову монастиря. Його опікунами у різні часи були князі Гольшанські, Острозькі, Любартовичі та інші. На території монастиря працювала народна школа, а згодом – однокласне училище.

Свого часу тут шукав душевний спокій і ласку Божу молодший син Богдана Хмельницького – Юрій. Відмовившись від гетьманства, він постригся у ченці під ім’ям Гедеон і став архімандритом монастиря. Ніхто не знає, що виніс звідси у своєму серці молодший син гетьмана – ця сторінка його життя ще не досліджена. Тоді в обов’язки архімандритів Жидичина входило утримання частини укріплень Луцького замку.

Отець Костянтин розповів також і про те, що у монастирі з іконою Холмської Божої Матері перебував вірнопідданий польського короля Яна Казиміра єпископ Яків Суша, який у ХVІІ столітті одночасно був архімандритом Жидичинським. У кінці ХІX століття резиденція єпископів та монастирський сад передавалися у відання Почаївської лаври. У роки Першої світової війни у Жидичині квартирувалися австрійські вояки. Було евакуйовано чудотворну ікону Святого Миколая, проте вона безслідно зникла. Пишучи спогади про ті жахливі часи, священик Федір Цибульський зауважив, що на іконах ХVIII століття в ризниці Свято-Миколаївської церкви ворожі солдати облаштували нари, а вівтар вони перетворили на спальню, хоругви з м’якої тканини використали на онучі, з чорної оксамитової ризи зробили попону для коня. Бокові ікони з кіотами окупанти пристосували під вішалки, забивши в них величезні цвяхи. Ці спогади священика донині зберігаються у Волинському краєзнавчому музеї.

З 1921 року у монастирській споруді розміщався притулок для дітей-сиріт та інвалідів Першої світової війни. Це був єдиний на Волині опікунський заклад, в якому викладали українською мовою – саме про це говорила у своїй знаменитій промові у Польському сеймі сенаторка з Луцька Олена Левчанівська. Пізніше тут мав літню резиденцію український митрополит Полікарп Сікорський. Під його керівництвом працювала комісія з перекладу Святого Письма українською мовою. До речі, Полікарп Сікорський після приходу більшовиків не визнав московського патріарха і не виїхав до білокам’яної.

Сенсаційним для мене виявився сільський переказ про те, що напередодні Великої Вітчизняної війни настоятелем Свято-Миколаївської церкви був священик Моргаєвський, який нібито навчався у Тихвинській духовній семінарії разом із… Йосипом Джугашвілі. Місцевий краєзнавець Іраїда Майданець стверджує, що роки навчання Моргаєвського і Джугашвілі співпадають. Кажуть, священик звертався з листом до Сталіна і навіть отримав від нього відповідь. Саме ця обставина мала вирішальне значення: лист за підписом самого «батька народів» був своєрідною охоронною грамотою. Можливо, саме через це радянська влада не зруйнувала монастирський комплекс.

Після Другої світової війни у палаці єпископів відкрили загальноосвітню школу. Коли вона переселилася у нову будівлю, старе монастирське приміщення опинилося на межі зникнення, хоч його визнали пам’яткою архітектури національного значення і внесли до Державного реєстру національного культурного надбання.

– Я прийшов сюди у 2004-му році, – перевів подих отець Костянтин. – І побачив сумну картину: дірявий дах, обшарпані стіни, які були обписані нецензурною лексикою, розвалені грубки… Кудись поділася електропроводка, підлога, віконні рами та дверні коробки. Було від чого впасти у відчай. Слава Богу, тодішній намісник ієромонах Марк не відступив перед труднощами, зумів покласти початок відродженню обителі. Нині він уже єпископ Кіровоградський і Голованівський. Добрі наміри наших попередників упали на благодатний грунт. Вже освячено хрест і місце під будівництво собору Воскресіння Христового, який існував у селі у ХVII столітті. Під час служби у невеликій монастирській церкві ніде яблуку впасти. Тому й постала необхідність відродити цей храм.

Я подивився в очі отця Костянтина. У них – Віра…

Василь Недільський, Місто вечірнє (опубліковано на сайті Жидичинського монастиря)
Теги: УПЦ КП
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 2
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Спасибі автору за хорошу й змістовну статтю. Жидичинський Свято-Миколаївський чоловічий монастир Української православної церкви Київського патріархату дійсно є обителлю Божою, вказівником на Шляху спасіння душ християнських. Тут не словами вчать як жити, а власним прикладом. Приходьте - переконаєтесь самі. Шукаєте душевного спокою?Завітайте в Жидичин.
Слава Богу, що обдарував Волинь цим монастирем і його насельниками!
Відповісти
Так ,пане автор.З ними правда,і з ними Бог.Чудові люди,ті монахи.Як що Ви заблукали в життєвих проблемах,завітайте в Жидичинський Свято-Миколаївський чоловічий монастир,не пошкодуєте.
Відповісти
Розсилка новин
Підписатись
* Ви зможете відписатись в будь-який час