вхід реєстрація

Від фізики до культури: синерґетика життя Анатолія Свідзинського

Від фізики до культури: синерґетика життя Анатолія Свідзинського
Як поєднати фізику і культурологію в одній голові? Як бути письменником, ректором і науковцем водночас?

Сьогодні спілкуємося з Анатолієм Свідзинським — автором близько 100 публікацій в галузі теоретичної фізики, 10 монографій та підручників, а також праць з культурології та націології. Він є дійсним членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка з 1998 року. Автор низки сатиричних новел. Публікується, зокрема, в газеті «День».

Анатолій Вадимович працював ректором Волинського національного університету імені Лесі Українки (1993—1995), зараз завідує кафедрою математичної та теоретичної фізики СНУ.

Математику і культуру Анатолій Свідзинський поєднав у книзі «Синерґетична концепція культури». Її презентували в Луцьку у вересні 2014. Що це таке і «з чим його їдять», спілкуємося з автором.

«КУЛЬТУРА НЕ МОЖЕ САМА ПО СОБІ ГИНУТИ І ЗАНЕПАДАТИ»

-Анатолію Вадимовичу, чому фізик взявся писати про культуру?

-На це є вагомі причини. Зараз мало пишуть про культуру, а те, як пишуть, мене не задовольняє. До написання цієї книги я не був професіоналом у галузі культури, натомість після написання цієї книги я ним став. Книга являє собою розгром думок тих, кого вважали метрами культурологічної думки. Поміж іншими, я маю на увазі розгром академіка Дмитра Ліхачова, який дуже наївно пише.

-А як може непрофесіонал братися за тонку і маловідому йому справу?

-Данський фізик-теоретик Нільс Бор казав, що для того, щоб щось робити, треба бути професіоналом. Все правильно: не можна бути невігласом, якщо берешся за щось серйозне. Чого ж я, власне, взявся за книгу з культурології? Не встав же я зранку одного дня і подумав, чому б мені книгу не написати. Є певна проблема, а життя покаже, як до неї йти, як її вирішувати. Для того, щоб зорієнтуватися в сукупності ідей і намірів, які привели мене до написання цієї книги, треба зрозуміти, де я був і що я бачив.

-Тож які обставини наштовхнули Вас на написання книги?

-Протягом певного часу я жив у Криму, в Сімферополі. Як відомо, за часів комуністичної влади практикувалося цькування кримських татар, були перепони при влаштуванні їх на роботу. «Прості», так би мовити, «російські люди» в тролейбусі казали: «Я бы их, гадов, руками душил, они – предатели»... Цитата говорить сама за себе. Кримський татарин Ахмет-хан Султан, мати якого виселили з Криму, а йому, єдиному з усього кримськотатарського народу, дозволили лишитися тільки через те, що він – двічі Герой Радянського Союзу, зараз став широко відомим завдяки фільму «Хайтарма».

А тоді ситуація була зовсім іншою. Коли я «з нуля» організував у Сімферополі кафедру математичної і теоретичної фізики, то намагався зібрати найкращі наукові кадри. Я знайшов одного науковця, що закінчив аспірантуру в Москві, і на засіданні вченої ради СДУ запропонував долучити його до нашого колективу. Мені заперечили та обурилися, мовляв, до чого я «докотився, пропонуючи на роботу… кримського татарина»…

В Криму були російськомовні українці, і потрібно було довго придивлятися, аби зрозуміти, чи є вони і хто вони. Тоді я читав лекції в СДУ (вони зазвичай читалися російською) і одного разу поставив студентам питання, чи хотіли б вони, аби я викладав їм українською. Одна третина аудиторії відповіла позитивно. Я пішов у ректорат і спитав, чи можна змінити мову викладання. Мене підтримало лише два професора, що були українцями. Партком був категорично проти. Отак переді мною вкотре постало національне питання…

…До речі, у Харкові такого не спостерігалося. Харків – російськомовне місто (там живуть росіяни і зросійщені українці), проте якщо хтось говорив українською, це не було криміналом. Україномовними харків’янами були залишки української інтеліґенції, яка сформувалася в Харкові і притягнулася до Харкова ще тоді, коли він був столицею України. Потім їх вислали на Соловки… Це були висококультурні люди і їх було мало… Однак і в Харкові я міг комусь передати книгу Володимира Свідзинського, лише загорнувши в газетку, щоб не було видно, що я везу. Це ж ідіотизм – у колишній столиці України ховати книжку українського поета!

-То все ж таки національне питання?

-Я багато роздумував на ці теми, пишучи на початку 90-х років свою брошуру «Це складне національне питання». Думав над тим, що таке культура і чим вона відрізняється від цивілізації. Оскільки я звик до наукового підходу до речей (а фізика спирається на фундаментальні методи та відкриття), я зрозумів, що мені бракує знань, усвідомив, що немає теоретичного фундаменту. Брошуру я написав, але до друку не здавав.

Мене дуже зачепила тема національного питання та його походження. Почав цікавитися, що пишуть про культуру різні діячі, зокрема, російські. Дмитро Ліхачов писав про те, що культура гине та занепадає, хоча представлена Пушкіним, Лермонтовим та іншими. Тобто, виходить, з одного боку Ліхачов хизується, яка багата культура, а з іншого – бідкається, що вона занепадає. Прочитавши це, я побачив, що Ліхачов багато чого не розуміє, бо навіть незважаючи на наявність, так би мовити, імен, культура не може сама по собі почати гинути й занепадати. Тут щось не в порядку. Я почав думати про те, що таке культура і що таке цивілізація, і чи ці поняття тотожні.

Одного разу я був на конференції в Москві, яка була присвячена дослідженню цивілізації. Учасники конференції, фактично, посварилися і розійшлися. В результаті конференції нічого не відбулося, не прояснилося і не викристалізувалося. Я був дуже здивований – ніхто достеменно не міг визначити, що таке культура і що таке цивілізація.

-То що ж таке «цивілізація»? Як визначити це поняття?

-Цивілізація – це поняття, яке об’єднує культурні типи: європейську культуру, австралійські племена чи індіанців, що живуть в США (корисно прочитати книгу «Останній американець» про каліфорнійського індіанця Іші). За Арнольдом Тойнбі, цивілізація – це типи (класи) культур. Культура дбає про себе, витворює тип життя. Кожен народ витворює свій тип життя. М. Салтиков-Щедрін писав про це, мені сподобалися його думки.

Власне, він писав, що цивілізована культура – це культура, яка є організаційно і матеріально забезпечена. В якийсь момент я зрозумів, чим цивілізація відрізняється від культури, проте тоді я ще не знав, що таке культура, і я почав про це багато думати… Я тиждень буквально ходив туди-сюди по кімнаті і думав… Одного дня я зупинився і сказав: «Культура – це феномен самоорганізації ноосфери».

ЯК УСЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ НАСПРАВДІ

-Що ж таке «самоорганізація»? Як її розуміти?

-Особисто мені це поняття було відоме з фізики. Наведу кілька прикладів. Зима. Зачинили двері. Прийшли люди, сидять, п’ють чай. Приміщення розігрівається і через скло виникає контакт теплого повітря з кімнати з холодним, що на вулиці. І якщо в кімнаті висока вологість, то вона осідає на склі, створюючи так звані «візерунки», сніжинки. Виникає питання: як так, коли не було контакту молекул пари з холодним склом молекули води (пари) літали хаотично, а, осівши на холодне скло, утворили візерунки? Як молекули, що літають хаотично, потім створили візерунок? Звідки вони «знали», куди «сісти»?

Такі питання ставив перед собою ще Йоганн Кеплер. В результаті досліджень він визначив, що є 17 типів сніжинок. Але звідки волога «знає», як правильно «сісти» на шибку? Це – дивовижна річ!

Ще один приклад. Ставимо чайник. Чи довго чекати, доки він закипить? Дно – металеве, метал контактує з газом, молекули рухаються швидко і ті, що нагріваються від дна, штовхають молекули, що знаходяться над ними, передають кінетичну енергію і чайник закипає. Так нас вчать в середній школі, але чи насправді все так просто? Якби так було, то чайник закипів би через 10 годин, адже молекули «штовхають» одна одну не надто швидко.

-Як же все відбувається насправді?

-Насправді вода розшаровується на зони. В прошарку вода організовано підіймається вгору комірками (це так звані комірки Бенара), по одних комірках вода йде вгору, а по інших – вниз. Звідки вода «знає», куди їй рухатися?

-Самоорганізація?

-Так, самоорганізація. І таких прикладів є багато. Взагалі самоорганізація – дивовижне явище. Його завдання – прискорювати певний процес. Еволюція – не такий простий процес, як це описує Чарльз Дарвін. Темп еволюції, яким його уявляли науковці після Дарвіна, не є достатнім для еволюції. Виникає ситуація, коли система сама знає, чого від неї хочуть. Все йде цілеспрямовано.

Коли я це зрозумів, я сказав: «Культура – феномен самоорганізації ноосфери». Знаєте, фізики – люди треновані, ми завжди мусимо перевіряти свої теорії. Другою фразою, яку я сказав, була така: «А тепер подивимося, чому це неправильно». Я довго прискіпувався до цього твердження, але дійшов висновку, що таке формулювання є задовільним. Я почав записувати думки з цього приводу, адже обмежитися красивими фразами недостатньо – хотів переконати уявного читача в своїй правоті.

-Проте був випадок, коли з Вашими нотатками ознайомився дуже реальний, а не уявний читач…

-Саме так. Одного разу подзвонив мені Іван Дзюба. Він збирався в Крим в санаторій і думав, де зупинитися. Я запропонував йому побути в мене, адже на той час я жив у Криму. І коли він був у мене в кабінеті, почав читати папери, що лежали на робочому столі. Матеріалами, що трапилися Іванові Михайловичу, якраз і були мої роздуми про самоорганізацію. Йому сподобалися мої думки, і він запропонував мені опублікувати їх у журналі «Сучасність».

У 1992 році там вийшла моя стаття «Культура як феномен самоорганізації». Та на статті я не зупинився: цю тему потрібно було викласти глибше і повніше. Це усе – теорія, а є практика. Практика міжнаціональних стосунків. Я почав писати брошуру, яка потім отримала назву «Це складне національне питання»… З такою доповіддю я виступав на Великому Зборі ОУН 1993 році. Вона усім сподобалася, дехто мало не плакав, бо я зачитав вірш свого дядька Володимира Свідзинського. Не питаючи моєї згоди, мене тоді обрали членом проводу ОУН…

-Так, вірші Володимира Свідзинського надзвичайні. Особливо у Вашому зворушливому виконанні. А який вірш Ви прочитали того разу?

-Це був вірш «Як білий дух, метався сніг»…

Як білий дух, метався сніг,
І раптом склав блискучі крила,
І знемощів, і ничма ліг...
Невже звестись йому несила?

Здавалось, тільки на часинку
Лицем припав він до землі;
Здавалось, вітер оддалі
Його підійме, як хустинку…

Аж ні! Упавши на бур'ян,
Лежить холодною марою,
І ним побілений курган
Його здається головою.

Ну що ж? Плямуйте ніжне тіло,
Топчіть одеж його срібло,
І ріжте полозом, і сміло
Клейміть незаймане чоло, -

А він, коли настане час,
Вмить перекинеться потоком
І дзвінко посміється з вас,
Зливаючись з Дніпром широким.
(13 грудня 1940 р.)

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ ПОШТОВХ У ХАОСІ ДУМОК

-Вас завжди цікавила тема міжнаціональних стосунків. І, здається, з часом ця тема стає все актуальнішою, особливо для України.

-Так, особливо зараз. Багато говоримо про Росію… Я переконаний, що не може російський народ бути творцем нормальної держави, якщо він так ставиться до інших… Ще в далекому 1992 році я писав: «Так пусть и русский народ выбросит на свалку свои имперский амбиции и достойно войдет в семью свободных народов мира. Нет – вольному воля. Только быть России тогда на задворках мировой истории. А жаль» (це зі статті «Зачем России Крым?», опублікованої в кримськотатарській газеті «Авдет» 07.02.92).

-Здається, ці слова пророчі. Тут без коментарів… А коли ж таки Ваша книга про культуру побачила світ?

-Перша книга вийшла друком у видавництві імені Олени Теліги у 1999 році під назвою «Самоорганізація і культура». Я ще тоді планував додати слово «синерґетика», але видавці порадили його забрати, бо воно на той час не було знаним. Уже в 2009 році опублікував «Синерґетичну концепцію культури», а в 2013 році вийшло друге видання цієї книги, доповнене 100 сторінками, на яких йдеться про шлях Росії та українсько-російські взаємовпливи. Я вирішив серйозно розглянути стосунки України й Росії.

-Для чого читати цю книгу? Чому вона важлива?

-Перш за все, через те, що ця книга – фундаментальна праця. У ній 743 сторінки, близько 800 бібліографічних джерел, іменний покажчик і додатки. Щодо джерел, то я відповідаю за кожного автора, якого назвав у роботі; якщо я його згадав, то, значить, я його прочитав і осмислив. Цікаво, що насправді не Вернадський запропонував поняття ноосфери (як вважалося раніше), а Едуард Зюсс і П’єр Тейяр де Шарден, саме вони ввели це слово і відповідне поняття.

-Так що ж таке синерґетика?

-Це – наука про самоорганізацію і позиція, точка зору, перш за все. Те, чим займаються фізики, біологи, хіміки, має прямий стосунок до теорії культури, бо сама культура має синергетичний ефект!

-Кому варто читати цю книгу?

-Нехай читають усі, хто хоче! Я б прагнув, аби якомога більше людей замислилися над важливістю самоорганізації, адже це – фундаментальне явище! Коли у хаосі думок з’являється інтелектуальний поштовх – приходить рішення. Це і є приклад синерґетики.

-У Вас, мабуть, таке не один раз траплялося?

-Звісно. Часто інтелектуальним поштовхом буває мистецтво: в мене так було, наприклад, коли я вперше побачив Сикстинську Мадонну Рафаеля та коли почув «Страсті за Матвієм» Йоганна Себастьяна Баха. Це геніальні твори! Самоорганізація відбувається на рівні підсвідомості. Пригадаймо випадок, коли Анрі Пуанкре (французький математик, - ред.), працюючи над важливою проблемою, повинен був поїхати кудись на автобусі і, заходячи в автобус, вже став на сходинку і раптом, зрозумівши рішення своєї проблеми, різко вийшов з автобуса, щоб повернутися та записати те, що спало йому на думку.

-Тобто це все – не збіг?

-Розумієте, є момент передосягнення істини. Сукупність ідей (навіть невдалих), що постійно крутяться в голові, якимсь чином сама зорганізується, і отримуємо рішення! В мене особисто таке було три рази в житті. Система знає, чого вона має досягти. Молекули води знають, куди «сісти», щоб було так, як дослідив Кеплер! Таких випадків дуже багато, але люди, на жаль, часто проходять повз них.

Я дуже хочу, аби люди вчилися пізнавати себе і насолоджувалися не лише процесом, а й результатом пізнання.

* * *

Наша розмова з Анатолієм Вадимовичем тривала кілька годин. Жодне інтерв’ю не здатне вмістити того сильного енергетичного заряду, який отримуєш під час спілкування з цією надзвичайно цікавою людиною.

Не здатне воно й замінити книгу, яку радимо прочитати усім, хто турбується про майбутнє нашої країни, кому небайдуже своє майбутнє в Україні, хто хоче зрозуміти життя та віднайти себе у тій системі координат, у якій знаходиться. Не бійтеся великої кількості сторінок у книзі – вона читається легко та збуджує цікавість навіть найвибагливіших скептиків.

Цінуймо справжнє і не біймося кидати виклик власному інтелектуальному «я»!

Розмовляла Олена КОТИС (для ВолиньPost)
Світлини Маргарити ЖУЙКОВОЇ та Олени КОТИС
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 3
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Людино, не те є Важливим, що ти думаєш, що це Важливо.
А те є справді Важливим про що ти навіть і не подумала.
Відповісти
Цікава особистість, цікаві думки викладає. З його працею треба буде якось ознайомитись!
Автору респект!
Відповісти
Де можна придбати його книгу?
Відповісти
Розсилка новин
Підписатись
* Ви зможете відписатись в будь-який час
Останні статті
Від фізики до культури: синерґетика життя Анатолія Свідзинського
05 березня, 2015, 12:40