Скільки Росія заборгувала Україні?
«І ми не вмрем!
Нас не зітруть із рубрики!
Ми оживем в страшнім вогні стихії.
Ми ще каратимем хамів
Мечем Республіки
На місці лобнім, там, біля Софії'.
Ми прийдемо з усіх світів,
Із всіх розпуть Росії, —
На втіху й щастя матерів!
Дай ворогів же... В тій порі
для них засяє Бог вгорі
і меч біля Софії»
(Іван Багряний, 1939 р. із камери смертників)
Рано чи пізно, а Зло повинно бути покаране, і терміну давності йому немає. Адже з приводу злочинів гітлерівських загарбників комуністи кинули гасло: «Ніщо не забуте, ніхто не забутий»!
Тож - не забудемо!..
Я не «Нестор-літописець», який оприлюднює факти й події. Моє завдання, як історика, полягає в тому, щоб виявити: «Хто є хто» в нашій історії, щоб Правда карала катів, які чинили зло проти народу. Бо Правда – не стільки мудрість, скільки Мужність.
- Правди не люблять, бо вона вимагає не лише праці в поті чола, а й справедливості, - нагадує Олесь Воля у книзі «Афоризми і думки».
* * *
- Марксизм-ленінізм шкідливий не тільки злочинною минувшиною, - зауважує колишній багатолітній політв’язень, екс-народний депутат України багатьох скликань, академік Левко Лук’яненко, - він шкідливий своєю сутністю. Бо легалізує й виправдовує найнижчі людські інстинкти. Марксизм шляхетність ставить у ніщо та розвиває в людині дикуна і мерзотника. Тому марксизм-ленінізм має бути не тільки засуджений як ідейне виправдання деспотизму й людиноненависництва, але й як духовна отрута, що вбиває в людині цивілізованість і зрощує кровожерну істоту.
Ще Іван Франко, доктор філософії, письменник і поет, аналізуючи Марксові рецепти побудови комуністичного суспільства у праці «Що таке поступ?» на початку ХХ століття дійшов висновку: марксове суспільство буде нечуваним рабством. Він писав: «Перш за все всемогутня держава ляже страшенним тягарем на життя кожної окремої людини.
Власна воля і власна думка кожного чоловіка повинна би щезнути, занидіти, а ну ж бо держава визнає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховання не свобідних людей, а лише корисних членів держави, зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною. Люди виростали і жили в такій залежності, під таким наглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою…». Апостол Правди як у воду дивився.
Своє гасло «диктатура пролетаріату», а вірніше – диктатура купки узурпаторів, авантюристів, революціонерів-терористів більшовики втілили у виданому 19 січня 1918 року Декреті ВЦВК про ліквідацію в Росії парламентаризму.
Після окупації України більшовики поширили дію цього декрету і на її території, ліквідувавши український парламент, Центральну Раду, Директорію, чим порушили рішення 4-ої Гаазької конвенції 1907 року, яка не дозволяє загарбнику скасовувати закони на окупованій території. Згідно із статтею 43 згаданої Конвенції, окупаційна влада зобов’язана поважати чинні в країні закони. І такі гуманні міжнародні декларації були проголошені ще до початку Першої світової війни.
Та що більшовикам міжнародні конвенції! Вони не для того дорвалися до влади шляхом збройного перевороту, щоб потім виконувати якісь нормативи. У них - свої плани, які накреслив «вождь тероризму» Володимир Ульянов. 5 вересня 1918 року більшовицька влада видала Декрет про червоний терор. Цим декретом злочинній комуністичній ідеології про непримиренність класової боротьби надано форму закону, і у такий спосіб терор став законним методом державного керування суспільством.
Ідеологія КПРС злочинна тим, що «обґрунтувала» ліквідацію демократії і встановила в суспільстві комуністичну диктатуру. Ленін вчив: «Ми над «чистою» демократією глузуємо.. Революційна доцільність вище формального демократизму…». «Ми не визнаємо ні свобод, ні рівності, ні трудової демократії, якщо вони суперечать інтересам звільнення праці від гніту капіталу».
Свою теорію експропріації експропріаторів червоні комісари трансформували в злочинне гасло «грабуй награбоване!», «экспроприация – экспроприаторов». Воно узаконило розбій, штовхнувши на грабежі величезну кількість покидьків суспільства, яких випустив з царських тюрем і каторг ліберальний демократичний тимчасовий уряд Керенського, що справило згубний вплив на моральність всього населення, руйнацію всього суспільства і штовхнуло величезну країну у пекло громадянської війни.
Ленін наказував опричникам: «Необхідно розширити використання розстрілів. Суд повинен не усувати терор, а узаконити його офіційно»20 (виділ. Авт.).
Колоніальне минуле і досі гнітить незалежну Україну. Метастази ярма важко піддаються лікуванню. Без публічного суду над злочинною КПРС-КПУ – важко звільнитися від московського імперського дурману й почати справжнє відродження нації.
Найбільш послідовними та активними борцями за притягнення Леніна, його К0 та комуністичної ідеології до відповідальності, до міжнародного трибуналу стали покійний В’ячеслав Чорновіл і Левко Лук’яненко. Два видання витримала його брошура: «Злочинна суть КПРС-КПУ. Нюрнберг – 2». Ця невелика книжечка наповнена великою кількістю фактів про різні жорстокі методи винищення українців з метою перетворення національної етнічної території в бездиханне поле для московської комуністичної імперії.
Україну вважали джерелом забезпечення імперії харчами, сировиною та робочою силою – ще від часів Петра І, коли на українських кістках, особливо козачих, у болотистій місцині зводився Петербург. Та найжахливішого удару по основі української нації – селянству – Москва завдала колективізацією та голодомором, що виявився для нас геноцидом. Через політику індустріалізації і колективізації комуністичний уряд Москви грабував Україну і нищив етнос.
Зосередивши в своїх руках абсолютну владу, домігшись централізації фінансової системи, монополізації власності на засоби виробництва, імперського регулювання всіх економічних і соціальних процесів, Москва перетворила український народ на другосортний, на «меншого брата», якому допустимо надавати стусанів в усі боки.
Для неуможливлення національного опору московські окупанти знищили і вивезли на заслання підприємців («буржуазію»), офіцерів, священиків та інтелігенцію. Понад мільйон українських селян розкуркулено комуністичним режимом на початку 30-х років, майже 850 тисяч депортовано на Північ, де більшість загинула.
Один з особливо відчутних злочинів комуністичної системи за проектом «вождя» - знищення нормальних грошово-товарних взаємовідносин. Припинивши НЕП як пережиток, комуністи вчинили фінансову реформу 1930-1932 рр., якою знищили банки, комерційні кредити, вексельний, грошовий обіг, інші ринкові взаємини. Україна й досі не спромоглася подолати наслідки цих комуністичних експериментів, - наголошує екс-народний депутат Л. Лук’яненко. Щорічно республіка платила Москві 150 млрд. крб. данини. Білокам’янна не повернула Україні 120 млрд. кредитних ресурсів, активи СРСР, 84 млрд. карбованців заощаджень українських громадян, які безсоромно забрала відразу після проголошення незалежності України у 1991 році. Плодами рабської праці мільйонів в’язнів Росія користується й донині - Біломоро-Балтійським, Волго-Донським каналами, іншими об’єктами часів «великих» п’ятирічок, збудованими на кістках українських політарештантів.
У своїй книзі «SOS», (Луцьк, «Надстир’я», 2004) у нарисі «Дві долі – дві неволі»26, я наводжу приклади з життя двох жінок, які стали ost-arbeiterom i west-arbeiterom, тобто в’язнями німецького і радянського полону (поневолення). Німці покаялися за злодіяння фашистських предків. До сьогоднішнього дня виплачують компенсацію жертвам нацизму в «євро». А коли ж нащадки більшовиків спроможуться на компенсацію політичним в’язням і репресованим, жертвам сталінських концтаборів, які згубили свої найкращі літа на будовах комунізму - у вічній мерзлоті ?!
Компенсації жертвам геноциду, насильства і сваволі здійснюються в усьому світі, якими б режимами це не творилося.
Відповідну суму Англія виплатила Індії за знищення корінного насення; уряд США задовольнив позов індіанців за геноцид над їх предками. За душі "голокосту" Німеччина компенсувала Ізраїлеві астрономічну суму - понад 100 млрд. німецьких марок, і виплати продовжуються.
"Тому необхідно, - зазначає багатолітній політв'язень радянських концтаборів, екс-народний депутат України Левко Лук'яненко, - подати відповідний проект в ООН для всесвітнього визнання геноциду над українським народом, що його скоїв московський комуністичний тоталітарний режим, із закликом до Російської Федерації вчинити моральну і матеріальну компенсацію українському народові."
В преамбулі Конвенції ООН "Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього" від 09 грудня 1948 р. записано:
"...геноцид є злочином, що порушує норми міжнародного права і суперечить духу і меті Організації Об'єднаних Націй, і що цивілізований світ засуджує його".
Стаття 2 Конвенції роз’яснює:
"У цій Конвенції під геноцидом розуміють дії, скоєні з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:
а)убивство членів такої групи;
б)навмисне створення для будь-якої групи таких
життєвих умов, які розраховані на повне або часткове
фізичне знищення її".
Радянська влада планувала, організовувала, коїла геноцид; при цьому велика кількість низових урядовців розуміли, що були співучасниками злочинних дій.
Стаття 6 Конвенції доповнює зазначене вище:
"Особи, яких звинувачують у скоєнні геноциду чи інших, перелічених у статті 3 злочинів, мають бути засуджені компетентним судом тої держави, на території якої був скоєний злочин".
На геноцид, як міжнародний злочин, не поширюється строк давності для притягнення до кримінальної відповідальності. На Українській державі лежить обов'язок: притягнути до відповідальності тих, хто коїв геноцид чи був його співучасником, бо це - непростимий злочин проти українського народу.
Частина 2 статті 124 Конституції України встановлює: "юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі". А це означає:
Український народ - громадяни України - жертва, з одного боку.
Держава СРСР - репресивний орган держави - репресивна група - кат, з другого боку, виникли в ході скоєння геноциду на українській території.
Ці правовідносини підлягають юрисдикції суду України. Верховний суд у співпраці з Генеральною прокуратурою України зобов'язаний порушити кримінальну справу і почати попереднє слідство про відповідальність за геноцид українського народу.
Російська Федерація оголосила себе спадкоємницею СРСР. Світ визнав її за таку. Вона успадкувала місце СРСР у Раді Безпеки ООН, майно і будинки союзних міністерств, золотий і валютний резерви СРСР і все інше. Отже, РФ успадкувала й відповідальність за злочини СРСР, і тому вона - належний відповідач, повинна нести відповідальність перед громадянами України.
Хто має порушити перед РФ питання про її моральну і матеріальну відповідальність?
Стаття 102, п. 2 Конституції нашої держави встановлює: "Президент України є гарантом ... прав і свобод людини і громадянина".
Отже, відповідно до Конституції нашої держави, виступити на захист прав і свобод громадян України зобов'язаний Президент.
Компенсація повинна бути моральна і матеріальна.
Моральна компенсація полягає у визнанні Російською Федерацією своєї вини та необхідності каяття, як це зробила Західна Німеччина за злочин гітлерівського режиму.
Матеріальна компенсація повинна бути здійснена в дусі українського Закону "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні".
На сторінках своєї книжки "Крах більшовицької імперії" Іван Губка, багатолітній в'язень радянських концтаборів, мовою документів, що є юридичною основою звинувачення теперішній Росії, переконливо довів, скільки ця країна нам винна. Борги Росії (радянського народу) перед Україною є настільки великі, що спадкоємниця неспроможна (навіть якби захотіла) виплатити їх цілком. По-різному їх можна вимірювати: у грошових одиницях, матеріальних цінностях, людській праці. Але однозначно: за них треба вимагати компенсації. Очевидним є і те, що деякі речі не можна ні компенсувати, ні спокутувати. Це - людські життя; масове винищення українського народу.
Більшовики застосували тактику "тримай злодія!" Як безбожники, вони не знали Біблії, а там сказано (Євангеліє від Луки, 17): "немає нічого захованого, що не виявиться, ні таємного, що не пізнається і не вийде наяву".
Іван Губка на основі проведених досліджень наводить страшні цифри вчиненого геноциду проти українського народу за період з 1939 по 1990 роки.
Ті нещасні арештанти та депортовані, яких зігнали із насиджених батьківських місць, працювали в шахтах на видобутку вугілля, різних руд, золота, урану. Вони будували заводи і фабрики, прокладали дороги, часто крізь вічну мерзлоту і тундру. Скрізь були шкідливе виробництво, жахливі умови праці й екстремальний клімат в зонах заслання. Знедолені працювали на мідних рудниках Джезказгану; вугільних шахтах Казахстану, Комі АРСР (Воркута, Інта); на видобутку золота, урану та похідних руд на Колимі; лісозаготівлях по всьому Сибіру... За каторжну працю отримували миску смердючої баланди та кусень глевкого хліба, аби не померти.
Донині ніхто не спромігся виставити рахунок Московії за відібрані людські життя, понівечені долі, каторжні, нелюдські умови проживання та праці. Іван Губка, керуючись міжнародними стандартами, підрахував, скільки нам винна Росія. Дані жертв політичних репресій І.Губка взяв не повні, лише ті, які він мав на момент написання своєї книги десять років тому. І навіть такі цифри вражають масштабністю. Але факти – вперта річ.
1. Розстріляно за політичними мотивами в 1939-1990 рр. 169 720 осіб.
2. За міжнародними стандартами, відшкодування за вбивство людини становить 10 тис. умовних одиниць.
Отже, сума відшкодувань за розстріляних дорівнює: 169 720 х 10000 у.о. = 1697200000 у.о.
2. Арешти за політичними мотивами. Середній термін ув'язнення (за даними Установчого з'їзду Спілки політв'язнів 1991р.) - 7 років. За міжнародними стандартами, сума місячного заробітку при важких умовах праці становить 3500 у.о. Отже, сума заробітку однієї людини за весь період ув'язнення дорівнює:
7р. х 12 міс. х 3500 у.о. = 294 000 у.о.
Кількість заарештованих у 1939-1990рр. – 211 088 осіб.
Сума відшкодувань за роботу заарештованих за політичними мотивами становить:
294000 у.о. х 211088 ос. = 62 млрд. 59 млн. 872 тис. у.о.
3. Відшкодування за насильницьку депортацію українців:
у 1939-1941рр. вивезено 1 080 000 осіб, у 1944-1990рр.- 329 400. Всього – 1 409 400 осіб.
Так зване заслання у Радянському Союзі скасоване лише в 1956 році. Отже, переселенці 1939-1941рр. відбували на засланні по 15 років. Вони змушені були виконувати найважчі роботи за мізерну плату. За виконання такої роботи у вільному світі платять 2000 умовних одиниць.
Сума заробітку однієї людини за весь період перебу¬вання на засланні становить:
2000 у.о. х 15 років х 12 міс. = 360 000 у.о.
Загальна сума: 1 080 000 осіб х 360 000 у.о. = 388 млрд. 800 млн. умовних одиниць.
З 1944 по 1990 рр. виселено за політичними мотивами 329 400 осіб. Другий етап депортованих з України був скорочений і становив у середньому 7,7 року.
Отже, сума заробітку однієї людини дорівнює:
2000 у.о. х 7,7 р. х 12 міс. = 184 800 умовних одиниць.
Загальна сума їх заробітку: 184 800 у.о. х 329 400 ос. = 60 млрд. 873 млн. 120 тис. у.о.
Підсумок: 388 800 000 000 + 60 873 129 000=449 673 120 000у.о.
Таким чином, загальна сума, що підлягає відшкодуванню за репресії, заподіяні українцям у 1939-1941, 1944-1990 роках, вимірються сумами:
За розстріляних – 1 697200 000 у.о.
За арештованих – 62 059 872 000 у.о.
За депортованих – 449 673 120 000 у.о.
Всього: 513 млрд. 430 млн. 192 тисячі умовних одиниць.
Та хіба можна виразити в матеріальному еквіваленті всі ті знущання і поневіряння, нестатки і голод, наругу над людьми й тугу за рідним краєм, за мріями, яким не судилося здійснитись?
Слід нагадати, що австрійські фабриканти Оскар та Емілія Шіндлер під час Другої світової війни зуміли організувати в Судетах фабрику і переправити туди на роботу 1200 євреїв, яких вдалося всіх до одного врятувати від крематоріїв Освєнціма. Більшість з них уже відійшла в потойбічний світ. Проте живуть 6000 нащадків цих спасенних. І ось "євреї Шіндлера" (так вони себе називають) вважають, що Емілія та Оскар врятували 6000 осіб.
Нам важко уявити: скільки осіб недорахувалась козацька земля.
І тепер, коли Росія виставляє нам щоразу по 30 мільярдів доларів США за газ, то нехай МЗС України негайно проведе зворотню претензію і виста-вить їм вищезазначену суму за геноцид.
Може тепер, після перемоги революції Євромайдану, використовуючи цивілізований досвід загальноприйнятого дипломатичного спіл¬кування, наші державні мужі України порушать питання перед російським урядом, перед «царем» Путіним про компенсацію за кожний рік перебування в катівнях ГУЛАГу - всім політв'язням і репресованим, депортованим і насильно висланим із рідних місць?!.
Адже Росія ще за президентства Бориса Єльцина оголосила себе правонаступницею Радянського Союзу, забравши всі активи, як за кордоном, так і в пострадянських країнах, а отже, прийняла всі зобов'язання тієї "імперії зла", взяла на себе відповідальність за злочини більшовизму.
Тому Росія повинна виплатити Україні відповідні компенсації за геноцид!
Тож нехай наш гарант Конституції, хоч і в.о. та урядовці, не вдають, що проблеми не існує, а сміливо розпочинають процес позовних вимог до Білокам’яної. Перед Богом ми зобов'язанні встановити, її величність Справедливість. Це буде запорукою того, що не повернеться тоталітарний режим, чи то червоного, чи то коричневого забарвлення, чи з трьохколірним прапором. І нещасні жертви на схилі літ зможуть, хоч трохи поправити підірване здоров'я, купити ліки та нормальні продукти харчування.
Адже, перед ними у вічному боргу кати та ... спадкоємці останніх.
Піднімемо голоси протесту проти подібної несправедливості й привселюдно заявимо про вчинене історичне страхіття!
Проблема суду над КПРС (КПУ) і конкретними «діячами», руками яких здійснювалися злочини проти людства, над вождем тероризму ХХ століття – В. І. Леніним (Ульяновим) – це проблема розрахунків з минулим та гарантія побудови нового суспільства.
Не очистившись від гріхів, не покаявшись, державний корабель не попливе вперед. Подальший розвиток України та інших держав колишнього комуністичного блоку вимагає міжнародного суду над КПРС, як логічного правового завершення нашого визволення від «імперії зла».
Тим часом, 27 червня 1996 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію "Про заходи з демонтажу спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем". Комуно-олігархічне керівництво української держави, ясна річ, проігнорувало цю резолюцію.
6 листопада 1997 року Сейм Литовської республіки ухвалив резолюцію "Про розслідування масових репресій, геноцид та інші злочини проти людяності та військові злочини, скоєні в час окупації". Парламенти Чеської Республіки й Польщі теж ухвалили аналогічні документи. А кількома днями пізніше, 29 листопада з ініціативи організацій опору радянській окупації та жертв комунізму Литви створено Організаційний комітет з підготовки міжнародного громадського трибуналу в оцінці злочинів режиму на чолі з паном Міляускасом.
У червні 1998 року в Берліні відбувся Міжнародний конгрес організацій колишніх політичних в'язнів і жертв тоталітаризму. А майже через півроку, 28 листопада Асоціація дослідників голодоморів в Україні разом з Інститутом історії Національної академії наук України провели Міжнародну конференцію до 65-ої річниці Голодомору 1932-1933 рр. Учасникам конференції було представлено чимало цікавих доповідей щодо різновидів геноциду української нації. Наведемо уривки з доповіді "Юридичні аспекти Голодомору 1932-1933 років" заслуженого юриста Кадрової Академії Левка Лук’яненка. «Вбивця відомий – це російський імперіалізм у його комуністичній стадії; жертва злочину – українська нація. Той факт, що російський деспотичний режим мордував і своїх громадян, не звільняє його від відповідальності перед українським народом, як і репресії німців гітлерівським режимом не звільнили його від відповідальності перед міжнародним судом».
Про «вождя світового пролетаріату», а вірніше – вождя світового тероризму ХХ століття – В. І. Ульянова (Леніна), то варто також нагадати статтю 7, ч. 1 Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 року, де сказано:
«Щодо видачі винуватих, геноцид та інші перелічені в статті 3 злочини вважаються за політичні злочини».
Таким чином, Конвенція відносить до компетенції України розшук злочинців, витребування їх з території іншої держави та засудження на території України українським судом. Це означає, що процедура видачі злочинців Україні іноземною державою така ж, як і при видачі кримінальних осіб.
Позаяк на геноцид, як міжнародний злочин, не поширюється строк давності, навпаки, завжди актуальним залишається притягнення до кримінальної відповідальності. Тому на Українській державі лежить обов’язок здійснити це, покарати винних лідерів і співучасників злочину - геноциду проти українського народу.
Тому необхідно:
- ліквідувати пам’ятники та назви міст і вулиць організаторів та виконавців злочинів проти людства, проти українців;
- заборонити діяльність всіх комуністичних (лівих) партій та організацій, які оголошують у своїх статутах правонаступництво більшовицько-ленінських людиноненависницьких ідей.
І це - не забаганки патріотів України чи радикальних істориків. Злочини нацистів і комуністів ОБСЄ визнала ідентичними!
ОБСЄ прирівняла сталінізм до нацизму.
Третього липня 2009 року Парламентська асамблея Організації з безпеки і співпраці в Європі висловила глибоке занепокоєння звеличанням тоталітарних режимів, включно з публічними демонстраціями на вшанування нацистського чи сталіністського минулого. Асамблея ухвалила резолюцію «Возз'єднання роз'єднаної Європи», в якій підтвердила свою однозначну позицію, що відкидає будь-яке тоталітарне правління, незалежно від ідеологічного підґрунтя. Держави й уряди країн-учасниць мали б позбутися спроб прикрашати тоталітарне правління, чи повертатися до нього, чинячи спротив повній демократизації, - мовиться в даному допущені.
Резолюція закликає держави-учасниці ОБСЄ й далі досліджувати тоталітарну спадщину й домагатися, щоб світова громадськість не забувала про неї, особливо ж учити молодь, розповідати їй про недавнє трагічне минуле та історію загалом.
Країни ОБСЄ закликано також відкрити свої історичні й політичні архіви.
Ця резолюція, разом із низкою інших, міститься у Вільнюській декларації, яку ухвалила Парламентська асамблея ОБСЄ на 18-й сесії в столиці Литви.
Необільшовики нині не менш зухвалі і войовничі, як їх попередники-батьки і діди. Зразок сьогоднішнього, симоненківського більшовизму подає рішення 42-го з’їзду «оновленої» КПУ: «Цинично эксплуатируя тему «голодомор» и «геноцид украинского народа», фальсифицируя отечественную историю, спекулируя на ее «проблемных» страницах, прославляя мазеп, шухевичей, бандеровцев, разворачивая тотальное наступление на русский язык и культуру, они прибегают к клевете и угрозам в адрес Компартии, требуют ее запрета, разрушают памятники советской эпохи, организуют позорные переименования улиц, населенных пунктов, устраивают выставки подобранных документов. С этой целью создан так называемый «Институт национальной памяти». Это все – проявление фашизма!». (Із матеріалів 42-го з’їзду КПУ, червень 2008 року).
Сперечатись з ними – річ безперспективна, навіть для професора МАУП Василя Яременка. Але думку їхнього ідеолога К. Маркса варто переповісти: «У незалежній державі недержавною мовою мають право говорити – гість, полонений і окупований».
То, може тепер, після перемоги революції Євромайдану, використовуючи цивілізований досвід загальноприйнятого дипломатичного спіл¬кування, наші державні мужі України порушать питання перед російським урядом, перед «царем» Путіним про компенсацію за кожний рік перебування в катівнях ГУЛАГу - всім політв'язням і репресованим, депортованим і насильно висланим із рідних місць?!.
Адже Росія ще за президентства Бориса Єльцина оголосила себе правонаступницею Радянського Союзу, забравши всі активи, як за кордоном, так і в пострадянських країнах, а отже, прийняла всі зобов'язання тієї "імперії зла", взяла на себе відповідальність за злочини більшовизму.
Тому Росія повинна виплатити Україні відповідні компенсації за геноцид!
Тож нехай наш гарант Конституції, хоч і в.о. та урядовці, не вдають, що проблеми не існує, а сміливо розпочинають процес позовних вимог до Білокам’яної. Перед Богом ми зобов'язані встановити, її величність Справедливість. Це буде запорукою того, що не повернеться тоталітарний режим, чи то червоного, чи то коричневого забарвлення. І нещасні жертви на схилі літ зможуть, хоч трохи поправити підірване здоров'я, купити ліки та нормальні продукти харчування.
Адже, перед ними у вічному боргу кати та ... спадкоємці останніх.
Використана література
1. Валько І. Живий вірус «б…» - «Літературна Україна», 27.02.1922.
2. Маркс К., Енгельс Ф. Соч. Т.6. – С. 187, 287
3. Ленин В. И. Т. 38. – С. 351.
4. Там же. – С. 386-387.
5. Ленин В. И. Т. 44. – С. 10
6. Ленін В. І. – Завдання Спілок молоді.
7. Мазорчук В. – КПУ – спадкоємниця фашизму Леніна. – «Персонал плюс», - 8-14.04.2008. – С. 4.
8. Жупанський О. Дуче – основоположник фашизму. – «Персонал плюс», 1-7.12.2008. – С. 4.
9. Жирнов Є. Десять «железных» наркомов. – «Комсомольская правда», 20.09.1989. – С. 4.
10. «Комсомольская правда», 20.09.1989. – С. 4.
11. Мазорчук В. Вказ. праця.
12. «Коммунист», 01.04.2009.
13. «Царь-Колокол», № 2,1990; «Инженерная газета», №7,1990; «Неделя», № 26, 1990.
14. «Персонал плюс», 06.12.2009.
15. «Персонал плюс», 24.04 – 5.05.2009.
16. Верига Э., Капустин М. Гибель и воскресение Николая Бухарина. – «Советская культура», 06.11.1988. – С. 6.
17. Лук’яненко Л. Злочинна суть КПРС-КПУ. – К., 2005.
18. Улянич В. Терор голодом і постановка боротьби проти геноциду українців у 1921-1933 роках. – К., 2004. – С. 9.
19. Истоки зла. – С. 49.
20. Середюк О. М. SOS. – Луцьк: Надстир’я, 2004. – С. 109-125.
21. Інформаційний бюлетень, № 3, 21.01.2010. – С. 6.
22. Майдан-ІНФОРМ: 03-07-2008.
23. Інформаційний бюлетень, № 25, 25.06.2009. – С. 4-5.
Олександр Середюк,
доктор філософії,
письменник.
Нас не зітруть із рубрики!
Ми оживем в страшнім вогні стихії.
Ми ще каратимем хамів
Мечем Республіки
На місці лобнім, там, біля Софії'.
Ми прийдемо з усіх світів,
Із всіх розпуть Росії, —
На втіху й щастя матерів!
Дай ворогів же... В тій порі
для них засяє Бог вгорі
і меч біля Софії»
(Іван Багряний, 1939 р. із камери смертників)
Рано чи пізно, а Зло повинно бути покаране, і терміну давності йому немає. Адже з приводу злочинів гітлерівських загарбників комуністи кинули гасло: «Ніщо не забуте, ніхто не забутий»!
Тож - не забудемо!..
Я не «Нестор-літописець», який оприлюднює факти й події. Моє завдання, як історика, полягає в тому, щоб виявити: «Хто є хто» в нашій історії, щоб Правда карала катів, які чинили зло проти народу. Бо Правда – не стільки мудрість, скільки Мужність.
- Правди не люблять, бо вона вимагає не лише праці в поті чола, а й справедливості, - нагадує Олесь Воля у книзі «Афоризми і думки».
* * *
- Марксизм-ленінізм шкідливий не тільки злочинною минувшиною, - зауважує колишній багатолітній політв’язень, екс-народний депутат України багатьох скликань, академік Левко Лук’яненко, - він шкідливий своєю сутністю. Бо легалізує й виправдовує найнижчі людські інстинкти. Марксизм шляхетність ставить у ніщо та розвиває в людині дикуна і мерзотника. Тому марксизм-ленінізм має бути не тільки засуджений як ідейне виправдання деспотизму й людиноненависництва, але й як духовна отрута, що вбиває в людині цивілізованість і зрощує кровожерну істоту.
Ще Іван Франко, доктор філософії, письменник і поет, аналізуючи Марксові рецепти побудови комуністичного суспільства у праці «Що таке поступ?» на початку ХХ століття дійшов висновку: марксове суспільство буде нечуваним рабством. Він писав: «Перш за все всемогутня держава ляже страшенним тягарем на життя кожної окремої людини.
Власна воля і власна думка кожного чоловіка повинна би щезнути, занидіти, а ну ж бо держава визнає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховання не свобідних людей, а лише корисних членів держави, зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною. Люди виростали і жили в такій залежності, під таким наглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою…». Апостол Правди як у воду дивився.
Своє гасло «диктатура пролетаріату», а вірніше – диктатура купки узурпаторів, авантюристів, революціонерів-терористів більшовики втілили у виданому 19 січня 1918 року Декреті ВЦВК про ліквідацію в Росії парламентаризму.
Після окупації України більшовики поширили дію цього декрету і на її території, ліквідувавши український парламент, Центральну Раду, Директорію, чим порушили рішення 4-ої Гаазької конвенції 1907 року, яка не дозволяє загарбнику скасовувати закони на окупованій території. Згідно із статтею 43 згаданої Конвенції, окупаційна влада зобов’язана поважати чинні в країні закони. І такі гуманні міжнародні декларації були проголошені ще до початку Першої світової війни.
Та що більшовикам міжнародні конвенції! Вони не для того дорвалися до влади шляхом збройного перевороту, щоб потім виконувати якісь нормативи. У них - свої плани, які накреслив «вождь тероризму» Володимир Ульянов. 5 вересня 1918 року більшовицька влада видала Декрет про червоний терор. Цим декретом злочинній комуністичній ідеології про непримиренність класової боротьби надано форму закону, і у такий спосіб терор став законним методом державного керування суспільством.
Ідеологія КПРС злочинна тим, що «обґрунтувала» ліквідацію демократії і встановила в суспільстві комуністичну диктатуру. Ленін вчив: «Ми над «чистою» демократією глузуємо.. Революційна доцільність вище формального демократизму…». «Ми не визнаємо ні свобод, ні рівності, ні трудової демократії, якщо вони суперечать інтересам звільнення праці від гніту капіталу».
Свою теорію експропріації експропріаторів червоні комісари трансформували в злочинне гасло «грабуй награбоване!», «экспроприация – экспроприаторов». Воно узаконило розбій, штовхнувши на грабежі величезну кількість покидьків суспільства, яких випустив з царських тюрем і каторг ліберальний демократичний тимчасовий уряд Керенського, що справило згубний вплив на моральність всього населення, руйнацію всього суспільства і штовхнуло величезну країну у пекло громадянської війни.
Ленін наказував опричникам: «Необхідно розширити використання розстрілів. Суд повинен не усувати терор, а узаконити його офіційно»20 (виділ. Авт.).
Колоніальне минуле і досі гнітить незалежну Україну. Метастази ярма важко піддаються лікуванню. Без публічного суду над злочинною КПРС-КПУ – важко звільнитися від московського імперського дурману й почати справжнє відродження нації.
Найбільш послідовними та активними борцями за притягнення Леніна, його К0 та комуністичної ідеології до відповідальності, до міжнародного трибуналу стали покійний В’ячеслав Чорновіл і Левко Лук’яненко. Два видання витримала його брошура: «Злочинна суть КПРС-КПУ. Нюрнберг – 2». Ця невелика книжечка наповнена великою кількістю фактів про різні жорстокі методи винищення українців з метою перетворення національної етнічної території в бездиханне поле для московської комуністичної імперії.
Україну вважали джерелом забезпечення імперії харчами, сировиною та робочою силою – ще від часів Петра І, коли на українських кістках, особливо козачих, у болотистій місцині зводився Петербург. Та найжахливішого удару по основі української нації – селянству – Москва завдала колективізацією та голодомором, що виявився для нас геноцидом. Через політику індустріалізації і колективізації комуністичний уряд Москви грабував Україну і нищив етнос.
Зосередивши в своїх руках абсолютну владу, домігшись централізації фінансової системи, монополізації власності на засоби виробництва, імперського регулювання всіх економічних і соціальних процесів, Москва перетворила український народ на другосортний, на «меншого брата», якому допустимо надавати стусанів в усі боки.
Для неуможливлення національного опору московські окупанти знищили і вивезли на заслання підприємців («буржуазію»), офіцерів, священиків та інтелігенцію. Понад мільйон українських селян розкуркулено комуністичним режимом на початку 30-х років, майже 850 тисяч депортовано на Північ, де більшість загинула.
Один з особливо відчутних злочинів комуністичної системи за проектом «вождя» - знищення нормальних грошово-товарних взаємовідносин. Припинивши НЕП як пережиток, комуністи вчинили фінансову реформу 1930-1932 рр., якою знищили банки, комерційні кредити, вексельний, грошовий обіг, інші ринкові взаємини. Україна й досі не спромоглася подолати наслідки цих комуністичних експериментів, - наголошує екс-народний депутат Л. Лук’яненко. Щорічно республіка платила Москві 150 млрд. крб. данини. Білокам’янна не повернула Україні 120 млрд. кредитних ресурсів, активи СРСР, 84 млрд. карбованців заощаджень українських громадян, які безсоромно забрала відразу після проголошення незалежності України у 1991 році. Плодами рабської праці мільйонів в’язнів Росія користується й донині - Біломоро-Балтійським, Волго-Донським каналами, іншими об’єктами часів «великих» п’ятирічок, збудованими на кістках українських політарештантів.
У своїй книзі «SOS», (Луцьк, «Надстир’я», 2004) у нарисі «Дві долі – дві неволі»26, я наводжу приклади з життя двох жінок, які стали ost-arbeiterom i west-arbeiterom, тобто в’язнями німецького і радянського полону (поневолення). Німці покаялися за злодіяння фашистських предків. До сьогоднішнього дня виплачують компенсацію жертвам нацизму в «євро». А коли ж нащадки більшовиків спроможуться на компенсацію політичним в’язням і репресованим, жертвам сталінських концтаборів, які згубили свої найкращі літа на будовах комунізму - у вічній мерзлоті ?!
Компенсації жертвам геноциду, насильства і сваволі здійснюються в усьому світі, якими б режимами це не творилося.
Відповідну суму Англія виплатила Індії за знищення корінного насення; уряд США задовольнив позов індіанців за геноцид над їх предками. За душі "голокосту" Німеччина компенсувала Ізраїлеві астрономічну суму - понад 100 млрд. німецьких марок, і виплати продовжуються.
"Тому необхідно, - зазначає багатолітній політв'язень радянських концтаборів, екс-народний депутат України Левко Лук'яненко, - подати відповідний проект в ООН для всесвітнього визнання геноциду над українським народом, що його скоїв московський комуністичний тоталітарний режим, із закликом до Російської Федерації вчинити моральну і матеріальну компенсацію українському народові."
В преамбулі Конвенції ООН "Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього" від 09 грудня 1948 р. записано:
"...геноцид є злочином, що порушує норми міжнародного права і суперечить духу і меті Організації Об'єднаних Націй, і що цивілізований світ засуджує його".
Стаття 2 Конвенції роз’яснює:
"У цій Конвенції під геноцидом розуміють дії, скоєні з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:
а)убивство членів такої групи;
б)навмисне створення для будь-якої групи таких
життєвих умов, які розраховані на повне або часткове
фізичне знищення її".
Радянська влада планувала, організовувала, коїла геноцид; при цьому велика кількість низових урядовців розуміли, що були співучасниками злочинних дій.
Стаття 6 Конвенції доповнює зазначене вище:
"Особи, яких звинувачують у скоєнні геноциду чи інших, перелічених у статті 3 злочинів, мають бути засуджені компетентним судом тої держави, на території якої був скоєний злочин".
На геноцид, як міжнародний злочин, не поширюється строк давності для притягнення до кримінальної відповідальності. На Українській державі лежить обов'язок: притягнути до відповідальності тих, хто коїв геноцид чи був його співучасником, бо це - непростимий злочин проти українського народу.
Частина 2 статті 124 Конституції України встановлює: "юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі". А це означає:
Український народ - громадяни України - жертва, з одного боку.
Держава СРСР - репресивний орган держави - репресивна група - кат, з другого боку, виникли в ході скоєння геноциду на українській території.
Ці правовідносини підлягають юрисдикції суду України. Верховний суд у співпраці з Генеральною прокуратурою України зобов'язаний порушити кримінальну справу і почати попереднє слідство про відповідальність за геноцид українського народу.
Російська Федерація оголосила себе спадкоємницею СРСР. Світ визнав її за таку. Вона успадкувала місце СРСР у Раді Безпеки ООН, майно і будинки союзних міністерств, золотий і валютний резерви СРСР і все інше. Отже, РФ успадкувала й відповідальність за злочини СРСР, і тому вона - належний відповідач, повинна нести відповідальність перед громадянами України.
Хто має порушити перед РФ питання про її моральну і матеріальну відповідальність?
Стаття 102, п. 2 Конституції нашої держави встановлює: "Президент України є гарантом ... прав і свобод людини і громадянина".
Отже, відповідно до Конституції нашої держави, виступити на захист прав і свобод громадян України зобов'язаний Президент.
Компенсація повинна бути моральна і матеріальна.
Моральна компенсація полягає у визнанні Російською Федерацією своєї вини та необхідності каяття, як це зробила Західна Німеччина за злочин гітлерівського режиму.
Матеріальна компенсація повинна бути здійснена в дусі українського Закону "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні".
На сторінках своєї книжки "Крах більшовицької імперії" Іван Губка, багатолітній в'язень радянських концтаборів, мовою документів, що є юридичною основою звинувачення теперішній Росії, переконливо довів, скільки ця країна нам винна. Борги Росії (радянського народу) перед Україною є настільки великі, що спадкоємниця неспроможна (навіть якби захотіла) виплатити їх цілком. По-різному їх можна вимірювати: у грошових одиницях, матеріальних цінностях, людській праці. Але однозначно: за них треба вимагати компенсації. Очевидним є і те, що деякі речі не можна ні компенсувати, ні спокутувати. Це - людські життя; масове винищення українського народу.
Більшовики застосували тактику "тримай злодія!" Як безбожники, вони не знали Біблії, а там сказано (Євангеліє від Луки, 17): "немає нічого захованого, що не виявиться, ні таємного, що не пізнається і не вийде наяву".
Іван Губка на основі проведених досліджень наводить страшні цифри вчиненого геноциду проти українського народу за період з 1939 по 1990 роки.
Ті нещасні арештанти та депортовані, яких зігнали із насиджених батьківських місць, працювали в шахтах на видобутку вугілля, різних руд, золота, урану. Вони будували заводи і фабрики, прокладали дороги, часто крізь вічну мерзлоту і тундру. Скрізь були шкідливе виробництво, жахливі умови праці й екстремальний клімат в зонах заслання. Знедолені працювали на мідних рудниках Джезказгану; вугільних шахтах Казахстану, Комі АРСР (Воркута, Інта); на видобутку золота, урану та похідних руд на Колимі; лісозаготівлях по всьому Сибіру... За каторжну працю отримували миску смердючої баланди та кусень глевкого хліба, аби не померти.
Донині ніхто не спромігся виставити рахунок Московії за відібрані людські життя, понівечені долі, каторжні, нелюдські умови проживання та праці. Іван Губка, керуючись міжнародними стандартами, підрахував, скільки нам винна Росія. Дані жертв політичних репресій І.Губка взяв не повні, лише ті, які він мав на момент написання своєї книги десять років тому. І навіть такі цифри вражають масштабністю. Але факти – вперта річ.
1. Розстріляно за політичними мотивами в 1939-1990 рр. 169 720 осіб.
2. За міжнародними стандартами, відшкодування за вбивство людини становить 10 тис. умовних одиниць.
Отже, сума відшкодувань за розстріляних дорівнює: 169 720 х 10000 у.о. = 1697200000 у.о.
2. Арешти за політичними мотивами. Середній термін ув'язнення (за даними Установчого з'їзду Спілки політв'язнів 1991р.) - 7 років. За міжнародними стандартами, сума місячного заробітку при важких умовах праці становить 3500 у.о. Отже, сума заробітку однієї людини за весь період ув'язнення дорівнює:
7р. х 12 міс. х 3500 у.о. = 294 000 у.о.
Кількість заарештованих у 1939-1990рр. – 211 088 осіб.
Сума відшкодувань за роботу заарештованих за політичними мотивами становить:
294000 у.о. х 211088 ос. = 62 млрд. 59 млн. 872 тис. у.о.
3. Відшкодування за насильницьку депортацію українців:
у 1939-1941рр. вивезено 1 080 000 осіб, у 1944-1990рр.- 329 400. Всього – 1 409 400 осіб.
Так зване заслання у Радянському Союзі скасоване лише в 1956 році. Отже, переселенці 1939-1941рр. відбували на засланні по 15 років. Вони змушені були виконувати найважчі роботи за мізерну плату. За виконання такої роботи у вільному світі платять 2000 умовних одиниць.
Сума заробітку однієї людини за весь період перебу¬вання на засланні становить:
2000 у.о. х 15 років х 12 міс. = 360 000 у.о.
Загальна сума: 1 080 000 осіб х 360 000 у.о. = 388 млрд. 800 млн. умовних одиниць.
З 1944 по 1990 рр. виселено за політичними мотивами 329 400 осіб. Другий етап депортованих з України був скорочений і становив у середньому 7,7 року.
Отже, сума заробітку однієї людини дорівнює:
2000 у.о. х 7,7 р. х 12 міс. = 184 800 умовних одиниць.
Загальна сума їх заробітку: 184 800 у.о. х 329 400 ос. = 60 млрд. 873 млн. 120 тис. у.о.
Підсумок: 388 800 000 000 + 60 873 129 000=449 673 120 000у.о.
Таким чином, загальна сума, що підлягає відшкодуванню за репресії, заподіяні українцям у 1939-1941, 1944-1990 роках, вимірються сумами:
За розстріляних – 1 697200 000 у.о.
За арештованих – 62 059 872 000 у.о.
За депортованих – 449 673 120 000 у.о.
Всього: 513 млрд. 430 млн. 192 тисячі умовних одиниць.
Та хіба можна виразити в матеріальному еквіваленті всі ті знущання і поневіряння, нестатки і голод, наругу над людьми й тугу за рідним краєм, за мріями, яким не судилося здійснитись?
Слід нагадати, що австрійські фабриканти Оскар та Емілія Шіндлер під час Другої світової війни зуміли організувати в Судетах фабрику і переправити туди на роботу 1200 євреїв, яких вдалося всіх до одного врятувати від крематоріїв Освєнціма. Більшість з них уже відійшла в потойбічний світ. Проте живуть 6000 нащадків цих спасенних. І ось "євреї Шіндлера" (так вони себе називають) вважають, що Емілія та Оскар врятували 6000 осіб.
Нам важко уявити: скільки осіб недорахувалась козацька земля.
І тепер, коли Росія виставляє нам щоразу по 30 мільярдів доларів США за газ, то нехай МЗС України негайно проведе зворотню претензію і виста-вить їм вищезазначену суму за геноцид.
Може тепер, після перемоги революції Євромайдану, використовуючи цивілізований досвід загальноприйнятого дипломатичного спіл¬кування, наші державні мужі України порушать питання перед російським урядом, перед «царем» Путіним про компенсацію за кожний рік перебування в катівнях ГУЛАГу - всім політв'язням і репресованим, депортованим і насильно висланим із рідних місць?!.
Адже Росія ще за президентства Бориса Єльцина оголосила себе правонаступницею Радянського Союзу, забравши всі активи, як за кордоном, так і в пострадянських країнах, а отже, прийняла всі зобов'язання тієї "імперії зла", взяла на себе відповідальність за злочини більшовизму.
Тому Росія повинна виплатити Україні відповідні компенсації за геноцид!
Тож нехай наш гарант Конституції, хоч і в.о. та урядовці, не вдають, що проблеми не існує, а сміливо розпочинають процес позовних вимог до Білокам’яної. Перед Богом ми зобов'язанні встановити, її величність Справедливість. Це буде запорукою того, що не повернеться тоталітарний режим, чи то червоного, чи то коричневого забарвлення, чи з трьохколірним прапором. І нещасні жертви на схилі літ зможуть, хоч трохи поправити підірване здоров'я, купити ліки та нормальні продукти харчування.
Адже, перед ними у вічному боргу кати та ... спадкоємці останніх.
Піднімемо голоси протесту проти подібної несправедливості й привселюдно заявимо про вчинене історичне страхіття!
Проблема суду над КПРС (КПУ) і конкретними «діячами», руками яких здійснювалися злочини проти людства, над вождем тероризму ХХ століття – В. І. Леніним (Ульяновим) – це проблема розрахунків з минулим та гарантія побудови нового суспільства.
Не очистившись від гріхів, не покаявшись, державний корабель не попливе вперед. Подальший розвиток України та інших держав колишнього комуністичного блоку вимагає міжнародного суду над КПРС, як логічного правового завершення нашого визволення від «імперії зла».
Тим часом, 27 червня 1996 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію "Про заходи з демонтажу спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем". Комуно-олігархічне керівництво української держави, ясна річ, проігнорувало цю резолюцію.
6 листопада 1997 року Сейм Литовської республіки ухвалив резолюцію "Про розслідування масових репресій, геноцид та інші злочини проти людяності та військові злочини, скоєні в час окупації". Парламенти Чеської Республіки й Польщі теж ухвалили аналогічні документи. А кількома днями пізніше, 29 листопада з ініціативи організацій опору радянській окупації та жертв комунізму Литви створено Організаційний комітет з підготовки міжнародного громадського трибуналу в оцінці злочинів режиму на чолі з паном Міляускасом.
У червні 1998 року в Берліні відбувся Міжнародний конгрес організацій колишніх політичних в'язнів і жертв тоталітаризму. А майже через півроку, 28 листопада Асоціація дослідників голодоморів в Україні разом з Інститутом історії Національної академії наук України провели Міжнародну конференцію до 65-ої річниці Голодомору 1932-1933 рр. Учасникам конференції було представлено чимало цікавих доповідей щодо різновидів геноциду української нації. Наведемо уривки з доповіді "Юридичні аспекти Голодомору 1932-1933 років" заслуженого юриста Кадрової Академії Левка Лук’яненка. «Вбивця відомий – це російський імперіалізм у його комуністичній стадії; жертва злочину – українська нація. Той факт, що російський деспотичний режим мордував і своїх громадян, не звільняє його від відповідальності перед українським народом, як і репресії німців гітлерівським режимом не звільнили його від відповідальності перед міжнародним судом».
Про «вождя світового пролетаріату», а вірніше – вождя світового тероризму ХХ століття – В. І. Ульянова (Леніна), то варто також нагадати статтю 7, ч. 1 Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 року, де сказано:
«Щодо видачі винуватих, геноцид та інші перелічені в статті 3 злочини вважаються за політичні злочини».
Таким чином, Конвенція відносить до компетенції України розшук злочинців, витребування їх з території іншої держави та засудження на території України українським судом. Це означає, що процедура видачі злочинців Україні іноземною державою така ж, як і при видачі кримінальних осіб.
Позаяк на геноцид, як міжнародний злочин, не поширюється строк давності, навпаки, завжди актуальним залишається притягнення до кримінальної відповідальності. Тому на Українській державі лежить обов’язок здійснити це, покарати винних лідерів і співучасників злочину - геноциду проти українського народу.
Тому необхідно:
- ліквідувати пам’ятники та назви міст і вулиць організаторів та виконавців злочинів проти людства, проти українців;
- заборонити діяльність всіх комуністичних (лівих) партій та організацій, які оголошують у своїх статутах правонаступництво більшовицько-ленінських людиноненависницьких ідей.
І це - не забаганки патріотів України чи радикальних істориків. Злочини нацистів і комуністів ОБСЄ визнала ідентичними!
ОБСЄ прирівняла сталінізм до нацизму.
Третього липня 2009 року Парламентська асамблея Організації з безпеки і співпраці в Європі висловила глибоке занепокоєння звеличанням тоталітарних режимів, включно з публічними демонстраціями на вшанування нацистського чи сталіністського минулого. Асамблея ухвалила резолюцію «Возз'єднання роз'єднаної Європи», в якій підтвердила свою однозначну позицію, що відкидає будь-яке тоталітарне правління, незалежно від ідеологічного підґрунтя. Держави й уряди країн-учасниць мали б позбутися спроб прикрашати тоталітарне правління, чи повертатися до нього, чинячи спротив повній демократизації, - мовиться в даному допущені.
Резолюція закликає держави-учасниці ОБСЄ й далі досліджувати тоталітарну спадщину й домагатися, щоб світова громадськість не забувала про неї, особливо ж учити молодь, розповідати їй про недавнє трагічне минуле та історію загалом.
Країни ОБСЄ закликано також відкрити свої історичні й політичні архіви.
Ця резолюція, разом із низкою інших, міститься у Вільнюській декларації, яку ухвалила Парламентська асамблея ОБСЄ на 18-й сесії в столиці Литви.
Необільшовики нині не менш зухвалі і войовничі, як їх попередники-батьки і діди. Зразок сьогоднішнього, симоненківського більшовизму подає рішення 42-го з’їзду «оновленої» КПУ: «Цинично эксплуатируя тему «голодомор» и «геноцид украинского народа», фальсифицируя отечественную историю, спекулируя на ее «проблемных» страницах, прославляя мазеп, шухевичей, бандеровцев, разворачивая тотальное наступление на русский язык и культуру, они прибегают к клевете и угрозам в адрес Компартии, требуют ее запрета, разрушают памятники советской эпохи, организуют позорные переименования улиц, населенных пунктов, устраивают выставки подобранных документов. С этой целью создан так называемый «Институт национальной памяти». Это все – проявление фашизма!». (Із матеріалів 42-го з’їзду КПУ, червень 2008 року).
Сперечатись з ними – річ безперспективна, навіть для професора МАУП Василя Яременка. Але думку їхнього ідеолога К. Маркса варто переповісти: «У незалежній державі недержавною мовою мають право говорити – гість, полонений і окупований».
То, може тепер, після перемоги революції Євромайдану, використовуючи цивілізований досвід загальноприйнятого дипломатичного спіл¬кування, наші державні мужі України порушать питання перед російським урядом, перед «царем» Путіним про компенсацію за кожний рік перебування в катівнях ГУЛАГу - всім політв'язням і репресованим, депортованим і насильно висланим із рідних місць?!.
Адже Росія ще за президентства Бориса Єльцина оголосила себе правонаступницею Радянського Союзу, забравши всі активи, як за кордоном, так і в пострадянських країнах, а отже, прийняла всі зобов'язання тієї "імперії зла", взяла на себе відповідальність за злочини більшовизму.
Тому Росія повинна виплатити Україні відповідні компенсації за геноцид!
Тож нехай наш гарант Конституції, хоч і в.о. та урядовці, не вдають, що проблеми не існує, а сміливо розпочинають процес позовних вимог до Білокам’яної. Перед Богом ми зобов'язані встановити, її величність Справедливість. Це буде запорукою того, що не повернеться тоталітарний режим, чи то червоного, чи то коричневого забарвлення. І нещасні жертви на схилі літ зможуть, хоч трохи поправити підірване здоров'я, купити ліки та нормальні продукти харчування.
Адже, перед ними у вічному боргу кати та ... спадкоємці останніх.
Використана література
1. Валько І. Живий вірус «б…» - «Літературна Україна», 27.02.1922.
2. Маркс К., Енгельс Ф. Соч. Т.6. – С. 187, 287
3. Ленин В. И. Т. 38. – С. 351.
4. Там же. – С. 386-387.
5. Ленин В. И. Т. 44. – С. 10
6. Ленін В. І. – Завдання Спілок молоді.
7. Мазорчук В. – КПУ – спадкоємниця фашизму Леніна. – «Персонал плюс», - 8-14.04.2008. – С. 4.
8. Жупанський О. Дуче – основоположник фашизму. – «Персонал плюс», 1-7.12.2008. – С. 4.
9. Жирнов Є. Десять «железных» наркомов. – «Комсомольская правда», 20.09.1989. – С. 4.
10. «Комсомольская правда», 20.09.1989. – С. 4.
11. Мазорчук В. Вказ. праця.
12. «Коммунист», 01.04.2009.
13. «Царь-Колокол», № 2,1990; «Инженерная газета», №7,1990; «Неделя», № 26, 1990.
14. «Персонал плюс», 06.12.2009.
15. «Персонал плюс», 24.04 – 5.05.2009.
16. Верига Э., Капустин М. Гибель и воскресение Николая Бухарина. – «Советская культура», 06.11.1988. – С. 6.
17. Лук’яненко Л. Злочинна суть КПРС-КПУ. – К., 2005.
18. Улянич В. Терор голодом і постановка боротьби проти геноциду українців у 1921-1933 роках. – К., 2004. – С. 9.
19. Истоки зла. – С. 49.
20. Середюк О. М. SOS. – Луцьк: Надстир’я, 2004. – С. 109-125.
21. Інформаційний бюлетень, № 3, 21.01.2010. – С. 6.
22. Майдан-ІНФОРМ: 03-07-2008.
23. Інформаційний бюлетень, № 25, 25.06.2009. – С. 4-5.
Олександр Середюк,
доктор філософії,
письменник.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 8
Популярне
Діду, але ж Ви МУД-рий!
Такий коментар - це раби катів осатанілих.