Вкрадена перемога?

1 серпня 2014 року президент Росії Владімір Путін у Москві на Поклонній горі відкрив пам'ятник героям Першої світової війни. Особисто у мене склалося враження, що автор скульптурної композиції Андрій Ковальчук помстився Росії за окупацію Криму.
Пам'ятник швидше відповідає канонам пригод Лемюеля Гуллівера у країні ліліпутів. Велетень солдат зі скаткою шинелі через плече, як би не підозрює, що позаду на тлі прапора Російської визвольної армії генерала Власова крадуться ліліпути: офіцер без шинелі і з шашкою "наголо" та група замерзлих солдат в шинелях з гвинтівками. Офіцер в образі «комісара, що підіймає особовий склад в атаку» чомусь із шашкою, хоча по штату всі піхотні офіцери були до початку Першої світової війни озброєні револьверами та пістолетами. Причому ще у 1907 році «Височайше схвалений» наказ № 74 дозволяв офіцерам замість штатних револьверів мати пістолети. А, збиті до купи солдати, більше нагадують червоноармійців, які підкрадаються до Зимового палацу аби раптово захопити царські хороми та зовсім не схожі на солдат діючої армії.
Одним словом, правим виявився Путін, який заявив, що росіяни про цю війну нічого не знають. А його промова – це вирок Росії! Протягом ста років, країні, що втратила більше мільйона солдат на полях Першої світової війни, було наплювати на ці жертви. Росія їх забула! І лише зараз Путін закликає, що «принципово важливо гідно увічнити пам'ять про російських бійців, знайти(!) і облаштувати поховання Першої світової війни, яких в Росії немало - їх сотні». Та ця війна, якщо вірити Путіну, не лише забута але й просто невідома: «Необхідна масштабна просвітницька робота, серйозні дослідження в архівах. Вони дозволять точно дізнатися і причини, і хід цієї війни».
Весь світ знає все про цю війну: і про причини, і про її хід, і про цілі воюючих країн, а Росія лише прокидається від історичного сну, встає з історичних колін. Та не всі росіяни такі неосвічені, а ось Владімір Владіміравіч знає, наприклад, що в Росії у Першій світовій війні «украли перемогу». Украсти перемогу – значить не дати реалізуватися поставленій цілі, меті, заради якої Росія і вплуталася у цю світову м’ясорубку. Що ж не вдалося Росії досягти в Першій світовій війні? Про що так шкодує її президент?
Метою Російської імперії в цій війні було захоплення нових територій. По крайній мірі саме про це неодноразово заявляли як імператор Нікалай ІІ, так і російські високопосадовці та представники громадськості. Про російські плани «переділу світу» багато писали ті ж французькі історик П.Ренувен та дипломат А.Пінго, англійський історик В.Готліб. Не мовчали і росіяни: «Константинополь та протоки по секретним документам бувшого міністерства закордонних справ». (Укладач Є.А. Адамов. Т. І, ІІ Литиздат НКИД. Москва, 1925), «Міжнародні відносини в епоху імперіалізму. Документи з архівів царського та тимчасового урядів 1878 – 1917рр.» (1935р.) та інші джерела дають можливість об’єктивно проаналізувати плани Росії.
Росіян у цій війні цікавила східна Галичина з її родовищами нафти, Буковина, район нижньої течії Немана. Ці території пізніше були приєднані вже, правда, до совєцької імперії. Та найбільше Росію цікавили протоки Босфор і Дарданелли з Константинополем та прилеглими територіями і островами. Ось ця імперська мрія так ніколи і не реалізувалася, ось ця «перемога» і виявилася «вкраденою», про що так щиро пошкодував президент Росії.
Консантинополь та протоки були предметом марення російської влади. У грудні 1913 року Сєргєй Дмітрієвіч Сазонов, російський міністр закордонних справ, повідомив царю: «Протоки в руках чужої держави означають підпорядкування всього півдня Росії цій державі». Через рік він знову заявив, що вони є «життєвим нервом у всьому нашому економічному житті».
У пам’ятній записці російський дипломат Нікалай Базілі у листопаді 1914 року висловлює свою думку, що вирішити цю проблему можна було б лише шляхом «повного підпорядкування всього морського шляху через протоки… нашій владі». Там же він розвиває власну думку, що контроль над виходами з Чорного моря не обмежується контролем над протоками. Безглуздо було розглядати Дарданелли без островів Імброс (турецька назва Гекчеада – авт.) та Тенедос (турецька назва Бозджаада – авт.), які панують над гирлом протоки, та Лемнос і Самофракія (нині Самотракі – авт.), які займають домінуюче положення над просторами попереду протоки. «Стратегічне завдання забезпечення нашого виходу у Середземне море не може бути вирішене безвідносно до долі цих островів».
Владі вторила громадськість. «Відкриття вільного виходу з Чорного моря, - заявляв всесвітньо відомий економіст, українець за походженням Михайло Туган-Барановський, - відкриє блискучі перспективи для економічного розвитку всього нашого півдня». Професор Трубецькой, який належав до ліберальної партії, заявляв, що питання про Константинополь – «це для нас питання про наш хліб насущний… про всю нашу політичну могутність та про нашу культурну місію, про найдуховніше «я» Росії».
Павло Мілюков, лідер партії конституційних демократів (кадетів), депутат Державної думи кількох скликань переконував, що підпорядкування Росії Босфору та Дарданелл «нічого не має спільного із завойовницькими тенденціями, яким на повній підставі прагнуть покласти край прибічники майбутнього організованого світу Європи… Володіння Константинополем та протоками є кінець, а не початок… Ліквідація питання про протоки дасть можливість урочисто віднести у святилище історії «Східне питання», яке так довго мучило Європу».
Лінії щодо окупації проток дотримувався й імператор Нікалай ІІ, який казав французькому послу в Російській імперії Морісу Палеологу: «…турки повинні бути вигнані з Європи…Константинополь має бути нейтралізованим. Західну Фракію до лінії Енос – Мідія варто передати Болгарії. Решта території по цій лінії до берегів Дарданелльської протоки мусить перейти до Росії…»
У Меморандумі, який передав Сєргєй Сазонов 4 березня 1915 р. послам Франції та Великобританії у Російській імперії Морісу Палеологу та Джорджу Б’юкенену вимагалося, щоб «місто Константинополь, західний берег Босфору, Мармурового моря та Дарданелл, а також південна Фракія до лінії Енос – Мідія… частина азійського узбережжя в межах між Босфором, річкою Сакарією та пунктом, що має бути визначеним, на березі Ісмідської затоки, острови Мармурового моря та острови Імброс і Тенедос» були «остаточно» включені у склад царської імперії.
Союзники Росії по Антанті підтримували інтервенціоністські наміри росіян. Коли президент Франції Раймон Пуанкаре в липні 1914р. відвідав Петербург, російському уряду були дані обіцянки та, можливо, не лише обіцянки, що французький уряд не буде заперечувати проти того, щоб Росія володіла Константинополем, а французький дипломат Теофіль Делькассе не раз обіцяв Росії підтримку відносно приєднання Константинополя та проток за допомогу Росії у справі повернення Франції Ельзасу та Лотарінгії.
Король Великобританії Георг V казав Алєксандру Бенкендорфу, послу Росії у Великобританії: «Константинополь… повинен бути вашим».
Отже, все йшло до «великої перемоги» Російської імперії. Нікалай ІІ тішився, що вже майже «забезпечив своєму народу у якості винагороди здійснення їх одвічної мрії. Я доб’юсь повного вирішення питання щодо Константинополя та проток…» Але цю перемогу у російської імперії «вкрали», про що з таким жалем прорік Владімір Путін. Чи може лідер цивілізованої країни у ХХІ столітті шкодувати про неокуповану 100 років тому територію іншої держави? Цивілізованої – ні, фашистської – так.