Як я шукала роботу в Луцьку

У житті кожного рано чи пізно настає момент, коли потрібно шукати роботу. Хтось знаходить її легко і безпроблемно,а для когось пошук заробітку на прожиття затягується на довгі місяці і вимагає багато сил та наснаги.

Я винятком не стала. Цей момент настав і в моєму житті. Так як впливових знайомих у мене немає, а освіта бажає бути кращою (я закінчила факультет міжнародних відносин тодішнього ВНУ), то епопея під назвою “візьміть мене працювати” обіцяла бути цікавою.

Все починалось доволі легко: безліч сайтів із вакансіями і пропозиціями роботи, маса кадрових агенств і рекламних газет і, звісно ж, Державна служба зайнятості. На перший погляд ніхто і ніщо не заважає тобі знайти ту роботу, яка дозволить добре жити і впевнено йти до омріяного світлого майбутнього. Але це лише на перший погляд. Поглянувши з другого, розумієш, як насправді важко знайти роботу.

Почну з того, що я вважаючи себе якщо не хорошим спеціалістом, то принаймні, людиною з вищою освітою, хотіла знайти висококвілфіковану роботу. Тобто в ідеалі це державна робота з гарантованим окладом і соцільними гарантіями.

Проте, як виявилось, попри низькі зарплати і постійні нарікання, роботу в державному секторі економіки знайти не просто. Ті, хто вже вхопився за державне місце сидять там і тримаютья зубами, мов леви.

А ще ж не забувайте про дітей статусних батьків, які “пригріли тепленькі місця” в адміністраціях і управліннях; пенсіонерів, які крекчуть і ахають, але все одно ходять на роботу; знайомих чиїхось впливових знайомих.

Ось і маєте маленьку кількість людей, які можуть влаштуватись самостійно без зв’язків і знайомств. Це виявилось нереально. А надто ще й через те, що я просто не знала, з чого почати.

Мене врятував Інтернет. Там на сайтах пошуку роботи я розмістила своє резюме. Результат за місяць “висіння” мого резюме “аж” один дзвінок із підозрілої фірми. І все. Проте, на той момент це дало мені надію. Далі я стала перевіряти ті ж сайти на те чи немає підходящої для мене вакансії.

Таких виявилось не так уже й мало. Проте, не всі вони підходять. Дехто вимагає надто багато, на деяких просто смішна зарплата, ще деякі це просто пропозиції кадрових агентств. Та відправлення свого резюме стало для мене своєрідним ритуалом. Я відіслала їх дуже багато. А от результату з того дуже й дуже мало. Хоча звісно роботодавці телефонували. Інколи навіть пропонували співбесіди. Але в загальному я не підходила через брак досвіду чи сімейні обставини.

Ще частіше роботодавці пропонували неофіційне працевлаштування, погані умови роботи, а крім того я зустрічала й такі фірми які невідомо чим і взагалі займаться і ба! навіть як вони називаються.

Окремо треба сказати про кадрові агенства. До багатьох луцьких я телефонувала. Майже всі пропонували платну реєстрацію: ціна коливається від 50 до 450 гривень. Умови теж різні: хтось шукає роботу лише місяць, хтось поки не знайде, а хтось поки даний фарс не набридне самому шукачу роботи. Чому фарс? Тому що ні однієї людини яка б влаштувалась працювати за сприяння агенства я не знаю. Ні, знаю. Але хлопець пішов на роботу в “Епіцентр”, куди й так можна можна піти.

Та все ж вирішила відвідати одне з агенств. За доброю традицією ним виявилась одна кімнатка у облупленому, колись нормальному, приміщенні. За реєстрацію вимагали кошти і ще гроші після працевлаштування. Настрій у працівниці агенства був кепській, її не влаштувало те, що я без довіду і вакансій вона не запропонувала. Але остаточно мене переконало те, що на робочому столі було чимало звичайних рекламних газет. А так роботу шукати я можу й сама. До агенств я більше не зверталась.

Тому пішла до Центру зайнятості. Там все безкоштовно. Офіційно і навіть дуже привітно. Жінки-консультанти чемні, виховані і надають потрібну інформацію. Часто виходила звідти з обремком телефонів роботодавців. Але зазввичай ті вакансії або зайняті або мого досвіду і вмінь не вистачає для даної роботи. Добре, хоч держава платить які не які, а кошти. Принаймні на них не помреш з голоду: на шматок хліба з дешевим чаєм вистачить.

Піти до Державної служби зайнятості - був мій перший крок перемоги над собою. Раніше, я вважала, що туди йдуть лише ті хто не має освіти або люди старшого віку. Я помилилась: до центру зайнятості приходить дуже багато різних людей і, що страшно, це в основному молодь. Молодь, яка повинна б за всіма законами природи знаходити роботу легко і без проблем. Проте… Хороших вакансій у службі нема, часто робочі місця є лише на папері. Я неодноразово телефонувала на заявлену вакансію але чула різке: у нас немає вільного місця. Тому... Висновки очевидні.

Служба зайнятості проводить чимало семінарів і занять. Але усі ці заходи не приносять жодної користі. Проводяться для “галочки”. Вони не шкідливі, але й толку з них немає. Особливо мене збентежило і обурило, коли на одному з семінарів, жінка – консультант щиро розписувала переваги роботи мулярів і водіїв тролейбуса. Причому, про це вона розповідала для жінок. Коли одна з жіночок запитала: а хіба місце жінки на будівництві, то консультантка радісно повідомила: а чому ні? Адже це: гарантована робота, зарплата і за шкідливі умови доплатять. Мрія, а не робота?

У мене виникло логічне питання: добра жінко, а чому ж ви самі не йдете працювати з вапном та глиною, а надаєте перевагу праці у теплому приміщенні з паперами та без шкоди для здоров’я? От так-то. Все це дуже сумно.

Пошук роботи вимагає великих моральних сил, бо хоч фізично це і легко, проте душевно дуже складно. Від безкінечного: ми вам подзвонимо, ви не підходите, у вас низький рівень знань, доводять до зниження самооцінки і підвищеної самокритики. Складається стійке враження, що роботу не знайдеш уже ніколи.

Свого часу я була уже на усіх можливих співбесідах, на які мене запрошували. Роботодавці випитували мало не групу крові. Їх цікавило ким працюють мої батьки і який чай я п’ю, хто за спеціальністю моя бабуся і чи буду я малювати губи яскраво-червоною помадаю.

Одні хотіли, щоб до них солодко усміхались, інші вимагали різкого тону і висловлення власної думки, хтось просив з першого погляду розуміти їхні бажаня, хтось закінчував співбесіду на середині, бо мій рівень англійської не відповідає стандартному американському варіанту. Я заплуталась. В моїй голові на той момент утворилась каша і скласти думку докупи було ой як не легко.

Я й досі не розумію як можна працювати по 12 годин на добу за зарплату у 1200 гривень? Всі годують якимись міфічними бонусами і процентами, вважають, що лишніх 50 гривень треба випрошувати мало не на колінах, а працювати навіть без обіду. Люди, роботодаці ви в своєму розумі? Легко говорити керівнику: будь страховим агентом, шукай клієнтів ніжками ходячи по місту, а при цьому сам начальник сидить у офісі і попиває чай. Добре розробляти нереальні плани, то оформлення кредитів, то продажу реклами, при цьому самому нічого не роблячи.

Зате я легко могла б працювати таксистом, лишається лише отримати права, а вулиці я уже знаю. Знаю малолюдні провулки і колишні назви проспектів. Бо ж колись півдня шукала вулицю, якої не існує вже три роки. У руках міцно стискала папірець із адресою і шукала те, чого давно нема. Вулицю перейменували, а мені дали її колишню назву. При чому вулиця ця зовсім не є відомою, як от проспект Волі наприклад. Шукай, вулицю Горького, дорогенька. Так і шукала…

Мої пошуки були дуже тривалі Тому тепер я вже не нервуюсь, не дивуюсь з хамства керівнцтва, чергових фраз, ницості і грубості окремих людей. І для себе зробила висновки, що чоловіки - керівники більш гуманніші за жінок, та й терплячіші теж. До того чомусь, по правді кажучи, люди із справді статусними професіями чи соціальними досягеннями набагато прємніші за тих, хто поки нічого не досяг та вважає себе аж надто розумним.

Пошук роботи мені дав багато нового. Це не так уже й погано. Просто треба виріти і одного разу той, хто зневірився у пошуках роботи обовязково почує: “Нарешті. Ви саме те що ми шукали!”