Ото була я в прокурора, або Що не сприймає Юрій Луценко

Ото була я в прокурора,
або Що не сприймає Юрій Луценко

Днями мала розмову з людиною, яка віднедавна грає роль прогресивного обласного прокурора. Ні, це не актор, ця людина офіційно оформлена на посаду. Посада передбачена законом. Посада має юридичну і фактичну адресу – вулиця імені Володимира Винниченка в обласному центрі Волинської області.

Прокурор за посадою повинен захищати Закон. Закони в Україні є державними, а держава існує в Україні для того, щоб захищати її громадян від зовнішнього ворога та від внутрішніх порушників законів і правил людського життя. Але мій візаві цього не хоче робити. Звати його – Максим Юрійович Киричук. 1980 року народження. Має вищу юридичну освіту. Все фахове життя в прокуратурі. Була правда в його прокурорському житті невеличка перерва: один рік, за часів Президента Ющенка відпрацював першим заступником Яворівського міського голови у Львівській області.
Це не досьє, а основа для роздумів.

Кількома тижнями до зустрічі з прокурором я відправила на його ім’я дві заяви про вчинення кримінального правопорушення. Одна заява стосувалась його колеги по Волинській обласній прокуратурі, а друга – не тільки одного його колеги по Волинській прокуратурі, а ще і колишніх міліціонерів, тепер працівників оновленої поліції та податківців. Заяви були складені відповідно чинного Кримінально-процесуального Кодексу України. Перша заява нескладна, а друга про рейдерсько-корупційну схему, яка активно застосовувалась у Волинській області.

В ст. 214 вище згаданого Кодексу зазначається, що відомості про вчинення злочину автоматично, без обговорення та осмислення впродовж 24-х годин вносяться до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Потім починається слідство. Відповідно вже слідство може підтвердити факт злочину, або не підтвердити.

Коли приймали цей Кримінально-процесуальний Кодекс, то його автори особливу увагу приділяли саме цій статті. Де тільки могли казали – міліціонери, прокурори та інші правоохоронці раніше могли не прийняти заяву про злочин. Відмовляли у прийнятті заяви або тому, що не хотіли розпочинати розслідування, або тому, що отримали хабар від злочинця, або тому, що злочинець був їх другом чи колегою по роботі. Новий КПК цілком і повністю схвалила Венеційська комі́сія – Європейська комісія за демократію через право, яка є дорадчим органом Ради Європи з питань конституційного права, котрий надає висновки про відповідність проектів законодавчих актів європейським стандартам та цінностям.

Але Кодекс – це слова на папері, а українські правоохоронці – це здебільшого ті, хто заробляють на правоохоронній роботі. Тому Волинська прокуратура відмовила у внесенні відомостей заяв до Єдиного реєстру, бо керувались простим життєвим принципом: життя прокурора важливіше за якийсь закон.

Коли Юрій Віталійович Луценко, він же чинний генеральний прокурор України, одного дня рано-вранці привіз до Луцька Киричука Максима Юрійовича на посаду обласного прокурора, то свій вибір пояснив тим, що Киричук М.Ю. не має на Волині родинних зв’язків. Ось тут Юрій Віталійович припустився дуже суттєвої помилки. І не однієї. Ну не може Юрій Віталійович, людина, що зросла за межами життя юристів, а особливо прокурорів, був їхньою жертвою, зрозуміти, що неможливо поєднати старих правоохоронців з новим законодавством. Це як олію з водою змішувати.

Колись Юрій Віталійович, хлопець з Волині, навчався у Львові. У той час галичани полюбляли брати на глум будь-кого з Волині, навіть дітей партійних працівників. І ось вже після ув’язнення Юрій Віталійович, мабуть, подумав, а чи не прислати на Волинь якогось прокурора-галичанина, аби він так само поглумився над волинськими злодіями.

Помилка? Помилка, бо українська прокуратура – це єдина родина, єдина маса, клан, в якому немає ані статевих, ані регіональних, ані національних, расових, релігійних відмінностей. Досі українська прокуратура – це не професія, а спосіб життя. Цей спосіб життя починається ще на юридичному. Генеральний прокурор України, якого призначили на посаду робити і сприяти реформам мав би знати, що на юридичні факультети провідних вишів України особливо у 90-ті та на початку нового тисячоліття, вступали за хабарі, вчились за хабарі, і першу посаду по закінченні навчання отримували за хабарі. Від хабарів звільнялись лише діти дуже високо поставлених осіб або викладачів юридичних факультетів.

Прокуратура та інші посади в правоохоронних органах, судах ще й досі розглядаються «хлібними» і захищеними від кримінального переслідування. Могли посадити адвоката, якогось менеджера, юрконсультанта, але не прокурора, не міліцейського посадовця, не суддю. Людина купувала посаду в правоохоронному органі, або потрапляла на неї завдяки впливовій особі, і з першої години роботи знала, що у всьому треба бути своїм – робити, що скаже начальство, виконувати всі завдання, всі прохання колег по роботі, навіть якщо вони є злочинними. А за це ніхто не помітить протизаконних дій, завдяки яким до «скромної» зарплатні можна приєднати нескромний додаток, якого вистачало на все.

Психологічний і моральний злам людини починався зі студентства, на «службі» він досягав рівня незворотності. Так, є серед прокурорських професіонали. Але чи є вони морально врівноваженими, навіть якщо людина, у позаробочий час відрізняє добро від зла. Тому не можуть ці люди очолювати підрозділи прокуратури, поліції. Якщо є профі, то для профі знайдеться посада консультанта. Десь читала, що у всіх спецслужбах в якості консультантів працюють високопрофесійні злочинці, яких за це відлучили від справи та ув’язнення.

Невже Юрій Віталійович не спромігся знайти в Україні сотню, півтори адвокатів, які в своєму професійному житті не раз зрізались з прокурорськими, які їх на дух не переносять. Які знаються на законодавстві, які не парились з прокурорськими в одній сауні і не їли з ними з однієї миски. В кожній області призначити б таких на посади обласних прокурорів та їх заступників. Дати їм можливість нарешті перемогти цих прокурорських, міліцейських та інших подібних.

На першому етапі реформи правоохоронної системи треба, перш за все, перейматись питанням – що і як треба зробити, щоб реформаторський процес не загальмував, не зупинився, не перетворився на антиреформу. І напевно не важко зрозуміти, що для цього треба негайно розірвати всі службові зв’язки, які дають можливість або навіть змушують порушувати закон. Одночасно створити систему тотального взаємоконтролю. Кожний правоохоронець має щохвилини знати, що за всіма його діями стежать, і не тільки призначені на цю роботу, а і його конкуренти.

Натомість Юрій Віталійович взявся відвойовувати права у НАБУ. До чого приведе ця тяганина? До того, що ті прокурорські, які нині змушені удавати з себе реформаторів, незабаром поновлять всі дещо втрачені свої можливості. Юрій Віталійович взявся обіцяти «чесним» прокурорам, дослівно – «підставити своє плече» Зворушливо, тільки персональна протекція немає нічого спільного з принципами демократії. Не плече, а закон, підкріплений ефективною інституцією або кількома та підтриманий суспільством.

Юрій Віталійович захопився ловом «великих рибин» і мабуть забув, що на місце «великих» можуть приплисти сьогоднішні «середні» і «малі», але такі самі. І якщо ця «малеча» потрапить через «плече» і відчує себе поза контролем, то вже за короткий час добряче обкусає свого благодійника. Юрій Віталійович, однозначно, людина добра, а тому не розуміє, що посада генерального це не посада напарника під час патрулювання. В наш час – це посада сатрапа. Але не слуги диктатора, а українського народу.

Народ є керівником масштабним, а тому і справи на його користь мають бути масштабними. Що толку всю реформу прокуратури зводити до поборювання корупції та хабарництва в її лавах? Корупція і хабарництво є наслідком тотального професійного невігластва помноженого на спеціальні зв’язки. Всі «банд-формування» у прокуратурі формувались роками з числа слухняних або недалеких, недалеких і тому слухняних. Сьогодні «на гарячому» беруть тому, що число недалеких серед керівництва цих «формувань» є критично великим. Але війна є війною, і згодом серед керівників «формувань» лишаться розумні і досконалі. Закінчаться «гарячі» справи, але не закінчиться «правоохоронна» злочинність. І якщо не змінити всю систему. Якщо системні заміни не розпочати вже, то «вони», що вціліли незабаром повернуть все втрачене.

Розум завжди перемагає.

Якщо в країні хтось активно займається реформами, то неодмінно хтось активно займається антиреформами. Теорія опору матеріалів, яку мав би добре знати колишній інженер-конструктор, а нині чинний генеральний прокурор. Цей опір організовують не ті, кого так легко беруть на «гарячому», а мозкові центри систем. Чимало з них вже не при посадах. Живуть і діють маючи непогану пенсію та збереження від «непосильної» праці. «Контрреволюціонери» мають вдосталь грошей, щоб оплатити «працю» нардепа, журналіста, аби ті допомогли внести щось в законодавство, після чого воно з прогресивного перетвориться на шкідливе.

Перші результати опору я проілюструвала прикладом з прокурором Волинської області. Під час нашої розмови він як міг захищав своїх колег по цеху. Вигадував таке, що навіть на прокурорську голову не налазить. Казав щось про відсутність складу злочину в заявах, погрожував відповідальністю за неправдиві відомості. Словом, був і актором, і суддею, і слідчим, і прокурорським керівником в одній особі.

Висновок один – сучасні прокурорські своїх не здають, а це означає, що реформ або немає, або антиреформи їх вже перемагають.

Вероніка Романович
Жовтень 2016 року