вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  
Додати запис

Совок в топоніміці та на вулиці

Вже є народ, а нації нема,
Держава є, але нема Вітчизни.
Є храм – перебудована тюрма,
Де б‛ють поклони богу московизни.
(Дмитро Павличко)


Пам’ятники – походить від слова «пам’ять», «пам’ятати». Слово несе в собі інформацію, вироблену попередніми поколіннями. Тому не слово належить особі, а вона залежить від слова. Зрадити слову, вжити його недоречно – рівнозначно порушенню природного Закону.

- Якщо сказане переказати сучасною мовою, то це означає, - зауважує кандидат філософських наук Віктор Пенько (пункт у списку літератури 1)., - що людина не є власником слова, а лише користується ним, а тому повинна ставитись до нього як до чужої власності.

Назва вулиці, майдану, заводу і т. п. – є словом, а значить вона несе в собі усі його властивості. Назва, як будь-яке слово, має вплив на свідомість людини. І назва залежить від людини, і людина від назви.

Якщо чуємо «Лондон», то розуміємо, що йдеться про Великобританію, «Варшава» – про Польщу. Назва дає змогу орієнтуватись у просторі і в часі. «Москва» - на сході, «Берлін» - на заході. «Київ» є нашим містом, «Прага» - чеським.

Назва формує стереотипи: «Сталін» - тиранія, «Горбачов» - «перестройка, гласность», «Чорнобиль» - аварія, радіоактивність. Тобто, встановлюються штампи, за допомогою яких людина має змогу відрізнити одне від одного, зокрема, своє від чужого.

Після того, як на ХХ з’їзді Комуністичної партії з подачі М. С. Хрущова був розвінчаний культ особи Сталіна і його визнали тираном, у 1961 році в СРСР перейменували усі міста з найменшим натяком на вождя. СТАЛІНабад став Душанбе, Сталінград – Волгоградом, Сталінірі – Ухінвалі, Сталіно – Донецьком, Сталіногорськ – Новомосковськом, Сталінськ – Новокузнєцком.

Метушні виникло чимало… І ніхто не питав «трудящихся» їх думки, не розводили демагогії та ліберальних дискусій. «Партия сказала: надо! Все ответили: есть!». Адже за лаштунками топоніміки завжди ховається політика.

Коли людина перебуває в оточенні ворожих для нації топонімів, з минулого, вона поступово втрачає бажання опору, перетворюється на раба, слухняну, безглузду іграшку в руках „внутрішнього агресора”. Найбільший ворог такої людини – її невігластво.

Були і менш радикальні проекти, коли особу до списку негідників не вносять, але є потреба відновити інші цінності, ідеали. Так, наприклад, Ленінград став Санкт-Петербургом. Не Петроградом, як за царя, а Петербургом. Яка різниця? Велика. Петербург – по-німецьки, тобто по-імперськи, бо відроджується російська імперія. Свердловськ став Єкатеринбургом, Калінін – Твєрью. Але Калінінграду колишню назву Кенінгсберг не повернули, бо відчужена у німців територія для сучасного росіянина має залишатися частиною Росії.

Після розвалу СРСР у 1991 році, незалежні республіки, що утворилися, швидко перейменували свої міста. Фрунзе став Бішкеком (Киргизія), Целіноград – Алтаново (Казахстан), Кіровоград – Гянджа (Азербайджан) та Пяндж (Таджикистан) і т. п.

Тобто, уже самостійні держави відродили назви, які відповідають їхній національній історії, нагадують кожному, на чиїй землі знаходиться об’єкт.

Незалежні держави скидають пута колоніалізму і воліють бути господарями у власній хаті. Та тільки не українці! Уже 20-та річниця незалежності, а Україна досі зберігає назви не тільки вулиць і площ тоталітарного комуністичного режиму, а й великих і малих міст та містечок, сіл та поселень. Україну перелицювали ґрунтовно, і вона ще ходить у старому вбранні.

У Луганській області маячіє Кіровськ (колишня Голубівка) – на честь одного з катів, поплічника більшовицького перевороту, який ніколи в Україні не був. Про того «героя» написано в розділі 13 «Кадри вирішують усе!..».

Більше того, його ім’я носить обласний центр – Кіровоград (Єлізавєтград). Є місто Кіровскоє (Постніково) в Донецькій області. Далі: м. Орджонікідзе (Чортомлицька Січ, колиска козаччини) – у Дніпропетровський області. Від цього імені навіть осетини відхрестилися, перейменували свою столицю на Владикавказ.

В пам’ять засновника ЧК, фундатора червоного терору нагадують міста Дзержинськ (колишня Щербинівська) – в Донецькій області, Дніпродзержинськ (Каменське) - Дніпропетровської області, Свердловськ - (колишній Довжанськ) у Луганській області, Дніпропетровськ (колишній Катеринослав). В самому місті всі центральні та бічні вулиці носять імена лідерів, ідеологів комуно-більшовицького режиму. Їдучи трамваєм до залізничного вокзалу, водій нагадує про зупинки: «Карла Маркса, Ленина, Пионерская, Комсомольская»… і т. д. і т. п.

Заплющиш очі і переносишся у радянську республіку. Не в українську незалежну державу, а назад, у «комуністичний рай».

Унікальний історичний музей імені Д. Яворницького в Дніпропетровську знаходиться на вулиці Карла Маркса.

- Чому до цього часу не перейменували цю вулицю на Д. Яворницького? - запитували неодноразово учасники Всеукраїнської науково-практичної конференції у керівників області та музею.

- Немає коштів – відповідали чиновники.

«Мертвий тягне живого», - говорить народна мудрість.
Цілком абсурдним також є існування у Луцьку, що на Волині, назв вулиць Бабушкіна, Кірова, Куйбишева, Лазо, Белінського, Орджонікідзе, Свердлова, Тухачевського, Фрунзе, Фурманова, Чернишевського, та інших діячів комуно-радянського періоду.

Нижче наводимо назви сіл і міст з більшовицьким тоталітарним душком. Список, можливо, не повний.

АР Крим, Красногвардійський р-н
с. Ленінське
с. Красний партизан
с. Октябрське

Ленінський р-н
с. Леніне
с. Іллічеве
с. Октябрське
Нижньогірський р-н
с. Фрунзе
с. Червоне
Роздольненський р-н
с. Катовське
с. Красноармійське
Лакський р-н.
с.Фрунзе
Сімферопольський р-н.
с. Комсомольське
с. Піонерське
Совєтський р-н
Орджонікідзе – м. Феодосія
с. Советське – Чорноморський р-н.

Вінницька область
с. Кіровка – Калниївський р-н
с. Комсомольське – Козятинський р-н
с. Радянське – Крижанільський р-н
с. Радянське – Латинський р-н
с. Кірове – Немуївський р-н
с. Радянське – Ямпільський р-н

Дніпропетровська область
с. Ленінське – Апостлівський р-н
м. Дніпродзержинськ
м. Орджонікідзе – Дніпропетровський р-н
с. Калініне – Криворізький р-н
с.Радянське – Магдаленівський р-н
с.Червонопартизанське – Петриківський р-н
с.Фрунзе – Синельниківський р-н
с.Дзержинівка – Солом’янський р-н
с.Жданове
с.Жовтневе – Софіївський р-н
с.Рози Люксембург – Широківський р-н

Донецька область
с. Ленінське – Авмросіївський р-н
м. Артемівськ
с. Калініна – Артемівський р-н
с. Комуна - Артемівський р-н
с. Карла Маркса – Великоновосілківський р-н
с. Жовтневе – Володарський р-н
с. Октябр – Володарський р-н
с. Октябрське - Володарський р-н
с. Комсомольське – Волновальський р-н
с. Куйбишеве – Володарський р-н
м. Дзержинськ
с. Октябрське – Добропільський р-н
с. Рози Люксембург – Добропільський р-н
р-н Карло-Марксове Єнакієве місто
м. Южнокомунарськ. Кіровське
с. Артеми -Костянтинівський р-н
с. Артемівка - Костянтинівський р-н
с. Ілліча – Костянтинівський р-н
м. Красноармійськ
с. Кіровськ -Красноармійський р-н
с. Красний Октябр – Макіївський р-н
с. Свердлове – Макіївський р-н
с. Красноармійське – Новоазовський р-н
с. Рози Люксембург – Новоазовський р-н
с. Красний партизан - Ясинуватський р-н
с. Комсомольське - Старобешівський р-н
м. Новодзержинськ

Хочеться від болю вигукнути: «Господи! Яка злиденність людського духу, жебрацька філософія буття, щоби з барвистого розмаїття історії не відшукати світочів, національних Апостолів Добра для придумки назв. Врешті, передати красу і колорит рідної місцевості, де живеш, своєї «малої батьківщини». Українська ж мова так багата назвами!.. А тут – суцільне зомбі:

Житомирська область
с. Червонопрапорне- Братський р-н
с. Радянське
с. Дзержинськ – Романівський р-н
с. Жовтневе – Лучинський р-н
с. Комсомольське –Олевський р-н
с. Леніне - Радомишльський р-н
с. Жовтневе – Ружинський р-н
с. Червоноармійськ

Запорізька область
с. Карла Маркса –Бердянський р-н
с. Червоноармійське – Васильківський р-н
с. Жовтневе – Вільнянський р-н
с. Кірове – Вільнянський р-н
с. Московне – Вільнянський р-н
с. Комсомольськ – Гулятнопільський р-н
с.Жовтневе – Михайлівський р-н
с.Кірове – Оріхівський р-н
с.Карла Лібкнехта – Созівський р-н
с.Жовтневе – Такматський р-н
с.Кірове – Такматський р-н
с. Ленінське – Яшмівський р-н

Київська область
с.Кірове – Бориспільський р-н
с.Жовтневе – Бородянський р-н
с. Леніно - Згурівський р-н
с.Жовтневе – Згурівський р-н
с.Орджонікідзе – Поліський р-н
с. Ленінське – Сквирівський р-н

Кіровоградська область

с.Крупське – Кіровоградський р-н
с.Кіровка – Маловисківський р-н
с. Леніно - Маловисківський р-н
с.Жовтневе – Номиргородський р-н
с.Жовтневе – Устинівський р-н

Луганська область
с.Орджонікідзе – Краснодонський р-н
с.Пархоменко – Краснодонський р-н
м. Дзержинське
с. Комсомольськ – Лутучинський р-н
с. Дзержинське – Мілоський р-н
с. Червона зірка – Мілоський р-н
м.Артемівськ – Первомайський р-н
с. Червоний прапор – Первомайський р-н
с. Комсомольський – Сватівський р-н
с. Калінінський – Свердловський р-н
с. Комсомольський – Сватівський р-н
с. Калінінський – Свердловський р-н
с. Комсомольський – Свердловський р-н
с. Ленінське - Свердловський р-н
м. Свердловськ . (ДП „Свердловантрацит”)
с. Червонопартизанськ
с. Фрунзе – Слов’яносербський р-н
с.Артема – Луганський р-н
с.Піонерське - Луганський р-н

Миколаївська область
с. Леніне - Баштанській р-н
с. Комісарівське - Бережанський р-н
с.Жовтневе – Доманівський р-н
с. Комсомольське – Жовтневий р-н
с. Леніне - Кривоозерський р-н
с.Кірове - Миколаївський р-н
с.Жовтневе – Новобузький р-н
с.Жовтневе – Первомайський р-н
с. Червона зірка – Снігурівський р-н

Одеська область
с. Червоноармійське – Березівський р-н
с.Жовтневе – Болградський р-н
с. Червоноармійське – Болградський р-н
с. Котовці – Кодимський р-н
м. Котовськ
м. Фрунзівка – (районний центр)
с.Жовтень – Ширяєвський р-н

Полтавська область
с. Фрунзівка – Глобинський р-н
с. Калінінське– Зінківський р-н
с.Кірове – Кобеляцький р-н
с.Котовське - Кобеляцький р-н
с.Радянське - Кобеляцький р-н
с.Жовтневе – Лубенський р-н
с.Жовтневе – Решетилівський р-н
с.Жовтневе – Семенівський р-н
с.Куйбишеве – Шишицький р-н

Рівненська область
с.Жовтневе – Радивілівський р-н

Сумська область
с.Жовтневе – Конотопський р-н
с. Ленінське - Кролевецький р-н
с. Московське - Липоводомирський р-н
с.Кірове – Недригайлівський р-н
с.Жовтневе –Охтирський р-н
с.Октябрське - Путилівський р-н

Харківська область
с. Червоноармійське Перше – Вовчанський р-н
с.Жовтневе – Дворічанський р-н
с. Комсомольське – Зміївський р-н
с. Першотравневе - Зміївський р-н
с.Артемівка – Кечичівський р-н
с.Жовтневе – Коломоцький р-н
с.Жовтневе – Красноградський р-н
с.Ленінка – Красноградський р-н
с.Октябрське - Красноградський р-н
с. Червоне – Красноградський р-н
с. Московка - Куп’янський р-н
с. Комсомольське – Созівський р-н
с. Камінтерн – Нововодолазький р-н
с. Більшовик – Первомайський р-н
с. Комсомольське – Первомайський р-н
с. Артемівка – Печенізький р-н
с.Жовтень - Печенізький р-н
с.Жовтневе – Харківський р-н
с.Комуніст – Харківський р-н
с. Першотравневе - Харківський р-н
с. Фрунзе - Харківський р-н
с.Ленінка – Шевченківський р-н

Херсонська область
с.Кірове – Білозерський р-н
с.Радянське – Білозерський р-н
с.Жовтневе – Генічевський р-н
с. Фрунзе - Генічевський р-н
с. Більшовик – Голопристанський р-н
с. Краснознам’янка – Голопристанський р-н
с. Фрунзе – Іванівський р-н
с. Червоне Поділля - Каховський р-н
с. Червоний Перекоп - Каховський р-н
с. Володимиро-Іллінка - Новотроцький р-н
с. Комунарівка – Складовській р-н

Хмельницька область
с.Радянське – Деражанський р-н
с.Жовтневе – Хмельницький р-н
с.Жовтневе – Кам’янець-Подільський р-н
с.Комунар – Новоушинський р-н
с.Пархомівці – Хмельницький р-н
с.Москалівка - Мармоменецький р-н

Черкаська область
с.Радгоспне - Драпівський р-н
с.Жовтневе – Монастирищенський р-н
с.Москаленки - Чорнобаївський р-н
с.Першотравневе - Чорнобаївський р-н

Чернігівська область
с.Жовтневе – Коронський р-н
с.Комуністичне - Коронський р-н
с.Свердловка – Коронський р-н
с.Жовтневе – Менський р-н
с.Ленінівка – Менський р-н
с.Кірове – Новгород-Сіверський р-н
с. Червоні партизани – Носівський р-н
с.Жовтневе – Прилуцький р-н
с.Жовтневе – Семенівський р-н

Схоже, що комунопартійні ідеологи московського пошиву спустили під копірку один і той же циркуляр в українські усюди для «охрещення» національних, етнічних територій, які однак мають власну пам’ять, походження, проігнорувавши український історичний досвід та волю місцевого населення.
Дещо перефразовуючи М. В. Гоголя, з болем хочеться вигукнути: « И: до такой мерзости мог снизойти человек!».

Що це? Не лише нагла русифікація, а - зґвалтування! Рекомендаціями з Москви “оболванили” Україну, наплювали в національну душу, стерли пам’ять. Залишили тільки шаровари українського Гопака для екзотики на кремлівській сцені та паперовий вінок на задуреній голові…

Саме в східних і центральних регіонах України люди національно менш свідомі, часто голосують на виборах за кандидатів – дітей і онуків колишніх катів України, не шанують рідної мови, воїнів УПА, не сприймають ідею побудови незалежної української держави. І саме в цих регіонах найбільша злочинність, безробіття і низький прожитковий рівень. Більшовицькі ідеологи добре знали значимість назв у формуванні та утриманні совкового світогляду. Подібне ще й енергетично діяло на підсвідомість, спричиняло руйнівну дію на національну ідентичність та гідність.

У західних областях національно свідомі депутати місцевих Рад швидко зорієнтувалися в політичній ситуації: в незалежній Україні не повинно бути найменувань вулиць і площ з нагадуванням про лідерів комуно-більшовицьких диктаторів. Їх перейменували і вже забули.

А ось у Центрі та на Сході, мабуть, і не думають цього робити. Наприклад, у районному центрі м. Гайсині Вінницької області, де мені доводиться часто бувати, повна палітра радянських назв і символів: 1-го Травня, 50-річчя СРСР, 9-го січня, Воровського, Гайдара, Дзержинського, Енгельса, К.Маркса, Жовтнева, Кірова, Калініна, Комсомольська, Котовського, Леніна, Павлика Морозова, Піонерська, Свердлова, Урицького, Фрунзе, Чапаєва, Червоноармійська, Щорса, Кропоткіна, Пролетарська, Радянська (пункт у списку літератури 2)

Колись козаки вміли перевтілюватись. А тепер кожен може це зробити, якщо заїде в Центральну чи Східну Україну. За одну ніч, чи день можна перенестися з ХХ1-го століття незалежної країни у ХХ-те, в епоху розвинутого радянського соціалізму.

В Гайсині по вулиці Б.Хмельницького на приміщенні районного відділу статистики помічаємо мармурову вивіску: «В цьому будинку в 1920 році знаходився штаб кавалерійської бригади Г.І.Котовського».

На будинку ресторану «Гайсин», де було кафе «Соб», також табличка: «Збудовано в честь 50-річчя Великого Жовтня. 1917-1967 рр.» Це інформація для «закусону»…

В невеликому селі - менше вулиць, але їх назви ревниво зберігають дух репресій і чужодіянь. Так, у селі Гранів Гайсинського району, наприклад, читаєш: вул.. Леніна, 1-го Травня, 50-річчя Радянської влади, Жовтнева, Комсомольська, Щорса, Зої Космодем’янської і т. п.

Немає, правда, вулиці Кагановича і Сталіна. Проте пам'ятник В. Леніну бовваніє в центрі міста. Пофарбований, з квітами біля підніжжя. Те ж саме – майже в кожному вінницькому селі і містечку. І не тільки на Вінниччині.

У колишньому козацькому селі Губник Гайсинського району, що розкинулося на березі Південного Бугу, комуністичні опричники при будівництві колгоспних ферм повисмикували з козацького цвинтаря майже всі кам’яні хрести і повимощували ними фундамент тваринницьких ферм. Поряд з козацьким похованням заріс чагарником цвинтар замордованих голодом у 33-му році нащадків вільних козацьких родин. Тоді майже все село вимерло з голоду.

Але тут немає ні пам’ятної стели, ні обеліска по убієнних. Зате в центрі селища свіжо вимальований пам’ятник більшовицькому кату – Іллічу. Навколо ростуть квіти.

„Україно, Україно! Оце твої діти, твої квіти молодії чорнилом политі, московською блекотою заглушені. Плач, Україно, бездітна вдовице”, - які геніальні слова нашого Пророка!..

Та що говорити про далекі райони чи села! В столиці української держави - Києві досі височать пам'ятники Леніну та його підручним катам. Навіть станції метро оголошують по-старому: Арсенальна, Жовтнева та ін.

Найбільші промислові підприємства, шахти і комбінати також носять назви неіснуючої, тлінної держави і комуністичних мертв’яків. Орджонікідзенський гірничо-збагачувальний комбінат, ВАТ «Дніпропетровський металургійний завод імені Комінтерну», металургійний комбінат ім. Петровського, Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча, Краматорський машинобудівний завод імені Куйбишева, шахта «Комсомолець Донбасу», фабрика «Жовтнева», Донецький коксохімічний завод ім. Кірова та інші. Ними уже володіють так звані «нові українці», олігархи, як їх називають у народі. Вони живуть «за понятіями», збайдужілі до інтересів країни та народу, але не до шелесту «зелених» у власній кишені.

Державні мужі за період Соборності не спромоглися бодай налагодити або хоча б посприяти випуску прапорців для дітей і туристів, значків, вимпелів, символіки незалежної України. Обмаль українських книжок, навіть "Кобзар" рідкість.

У Києві єдине місце, де можна придбати записи українських виконавців, це Майдан Незалежності і то тепер його репресують, виганяють тих стареньких бабусь, переважно бувших дисидентів і політв,язнів, які просто неба щодень презентують національну символіку, книги та атрибути держави.

Мабуть, комусь поперек горла стоять оті, переважно літні люди, що, незважаючи на негоду, в будь-яку пору року дають змогу туристам придбати речі, які ніде більше в усій Україні (крім Львова) не знайдеш: українську символіку, прапори, сувеніри з портретами національних героїв. Так і цей «п’ятачок» хочуть „зачистити” київські можновладці.

Пасивність і байдужість влади у її ставленні до національних символів вражає. Так, «машину часу» запустили в дію депутати міської Ради у Вишневому, що під самим Києвом. Тут прийняли рішення відновити назви вулиць, які існували за часів СРСР, не відмовляючись при цьому й від нових назв. Тож тепер мешканці мають змогу прогулятися вулицею «Чорновола – Радянською» або ж «Лесі Українки – Леніна». Це рішення депутати пояснили тим, що чимало людей ... «сумують» за минулим. Тепер мешканці Вишневого отримали нагоду посміятися. Про це повідомив читач газети "Без цензури".

Разючий приклад ідіотизму, - наголосив режисер і засновник фестивалю "Мазепа-фест" Сергій Архипчик, коли побачив, що в науковій установі Криму – у Нікітінському ботанічному саду відновили пам’ятник… Молотову. Поруч з «вождем» - він, з тогочасним іронічним прізвиськом «кам’яна сідниця»…

-Чому? – здивоване запитання екскурсоводу.

-Бо колись сад носив його ім’я, - відповів той (пункт у списку літератури 3)..

Тихенько почали з Молотова. Закінчили встановленням погруддя Йосипу Сталіну у Запоріжжі. А ті, хто намагався прибрати ката України, отримали кримінал. Отже, влада захищає не просто совдепію, а тоталітаризм, В новітній обгортці.

На Луганщині зареєстровано близько півсотні пам’ятників Леніну! Та цього виявилося замало лівим ортодоксам. На 22 квітня 2009 року (день народження Ілліча) комуністи відкрили новий пам’ятник кату в одному із селищ. Навіть на Волині, де народилося УПА у м.Маневичах на площі красується пам»ятник Леніну. У деяких селах його також ще зберігають.

Було б смішно, якби не стало так гірко...

Дивишся і обурюєшся: невже немає в тих містах і селах істориків чи краєзнавців? Хіба немає там патріотів, чи просто свідомих українців і демократів, яким не байдужа історія своєї Вітчизни? Чи перевелися, вимерли, асимілювалися і стали колоборантами «славних прадідів великих» нащадки погані?! Чи, може, влада не та - тимчасова і випадкова, якій байдуже все національне, українське, аби гроші хрустіли у безмірній кишені, а потім - пенсія держслужбовця?

Я не закликаю до руйнації і забуття! Це наша історія. («Читати і згадувати її не можна «без брому», - писав В.Винниченко). Але нижче, під тією історичною вивіскою, слід також подати правдивий напис, що відповідає історичній дійсності. Наприклад:

"Котовський Г.І. (12.06.1881 - 6.08.1925) - більшовицький військовий діяч, 1905 року втік з армії, анархіст. З кінця 1917 року перебував на службі в більшовицькій армії, з вересня 1921 р. - начальник 9-ї кавалерійської дивізії, яка у листопаді 1921 року завдала поразки частинам армії УНР, що брали участь у другому Зимовому поході у визволенні України від московсько-більшовицьких загарбників. Біля с.Базар Народицького р-ну Житомирської області розстріляв 359 полонених учасників походу. Кваліфікується як військовий злочинець".

І так - щоб біля кожного бюста, пам'ятника чи барельєфа, аби народ знав своїх "героїв" - правдивих і вигаданих.

Величезний гранітний пам’ятник стоїть у центрі міста Бердичева. Рецидивіст торжествує.

- Ми говоримо не про руйнацію пам’ятників, а про перенесення їх у спеціально відведене місце, своєрідний парк тоталітарного минулого, - говорить академік Микола Жулинський. – Там їх сконцентрувати, і нехай туди йдуть охочі поклонятися та покладати вінки - припарку мертвому...

В Україні налічується понад дві тисячі пам’ятників Леніну. Нині лише у Дніпропетровську їх 25, у Миколаєві - 7, Сумах – 3, у Черкасах і Чернігові - по два. Крім пам’ятників Леніну, слід додати ще 70 пам’ятників Карлу Марксу, 36 монументів Феліксу Дзержинському. Комісія, яка працювала за дорученням В. А. Ющенка у 2009 році, підрахувала: про події і діячів комуністичного режиму нагадують вулиці, провулки і проспекти у 7 тисяч 219 населених пунктах України (пункт у списку літератури 4)..

- Якщо Україна хоче не на словах, а на ділі заявити про себе як демократичну, незалежну державу, то мусить якомога швидше розпрощатися з тоталітарною спадщиною, - наголошує доцент Києво-Могилянської Академії Ігор Лосєв. – Це треба робити швидко й рішуче, без демагогії і постійних вибачень.

А досвід є! Коли М. Хрущов розвінчав у 60-х роках культ Сталіна, ідола за одну ніч винесли із мавзолею, познімали монументи з усіх площ.

Як бачимо, прощання з комуністичними реліктами – справа нелегка, довготривала. Особливо коли йдеться про перейменування вулиць і міст. Звідки можна взяти гроші? Саме цим козиряють опоненти.

Голова Всеукраїнського об’єднання «Свобода» Олег Тягнибок пояснив, що його однодумці готові взяти на себе всі витрати й роботи по демонтажу комуністичних символів. «Я думаю, за одну ніч ми можемо, якщо будуть на це відповідні дозволи, знести пам’ятники більшовизму, тоталітаризму. Думаю, що свободівці й українські патріоти робитимуть це залюбки і навіть безкоштовно».

Якщо не за одну ніч, то за тиждень-другий можна розпрощатися з комуністичними атрибутами, як це зробили народи Центральної Європи і Прибалтійських республік.

Варто віддати належне більшовикам: вони після жовтневого перевороту, «зрікаючись старого світу», впродовж лічених тижнів навели «революційний порядок» у назвах вулиць, площ, цілих міст, - поскидали з п’єдесталів скульптурні зображення "царя-батюшки" та його служників. Одне слово, швидко і без вагань позбавили «новонароджене дитя» (яке згодом одержало назву СРСР) спадкової пуповини, викреслили з його пам’яті тих, хто уособлював, за словами Олександра Грибоєдова, «прошедшего житья подлейшие черты».

Нам би такої рішучості! Однак полохливі холопські гени щоразу гальмують будь-які спроби одразу і назавжди розрубати вищезгадану пуповину.

На жаль, за офіційними даними, на території лише Полтавської області – поетично-мовного серця України залишилося чимало населених пунктів з ганебними назвами діячів комуністичного режиму. Із них в обласному центрі – 1, в районних – 21, у містах районного підпорядкування – 1, у селищах міського типу – 5, у селах – 360! Одних лише пам’ятників головному ідеологу більшовизму і червоного терору в області налічується 1746(пункт у списку літератури 5)..!
Духовна колиска України – Полтава – так ганебно принижує себе!..

Краєзнавцям та історикам усіх регіонів слід організувати і провести науково-практичні конференції, подати пропозиції щодо майбутніх назв. Рано чи пізно радянський режим в Україні буде визнано окупаційним. Пам’ятників вождям тоталітаризму тут не повинно бути!

Тема перейменування вулиць, міст і сіл незалежної України та очищення їх від бруду епохи ленінізму розглядалася громадськістю неодноразово. Але щоразу незнищенне чиновництво радянського гарту виставляє «невідпорний» аргумент – це річ дорога.

- Чому ми досі живемо з символами доби, з якої так прагнули виборсатися й забути про неї, як про жахливий сон? Чому до отупіння байдуже сприймаємо ідолів, витворених кремлівськими ідеологами та їхніми посіпаками на місцях? – запитує Віктор Горісловець з Полтавщини(пункт у списку літератури 6). - Адже повинні відчувати намул від них на нашій національній душі. Повинні б – але не усвідомлюємо й не відчуваємо. А поки так і живемо в порожній аурі чужинецьких імен і символів.

У м. Києві, на виконання Закону «Про Голодомор 1932-1933 рр. в Україні», указів Президента та розпоряджень Кабінету Міністрів щодо проведення заходів до роковин Голодомору Київська міська державна адміністрація розпочала демонтаж у 2008 році 10 монументів, зокрема, пам’ятників – Косіору у сквері імені Артема (ще один атавізм…), Чубарю на Відрадному проспекті, Дзержинському на вулиці Червоноармійській та восьми пам’ятників Леніну на вулицях - Алма-Атинській, Берлінській, Бориспільський (два монументи), Глибочицькій, Мельниковій та Повітрофлотському проспекті(пункт у списку літератури 7)..

Також необхідно позбутися пам’ятника чекістам, які загинули за владу рад, і пам’ятника Мануїльському, - наголосив журналістам заступник голови Київської міської держадміністрації Сергій Рудик.

На фронтоні Фастівського вокзалу можна побачити меморіальну табличку: «Бригада Першої повстанської дивізії, командиром якої був герой громадянської війни М. Щорс, 19 лютого 1919 року визволили місто від петлюрівців». І всі ходять, їздять, бачать, а читаючи, думають: «Щорс – герой, Петлюра - бяка». Роки минають. Незалежність ще в де-юро тримається. І на тому ж автовокзалі прапор висить жовто-блакитний. Прапор, в ім’я якого Щорс вбивав і перемагав петлюрівців… Роки спливають… Покоління росте. Поєднання непоєднуваного.

Далі – ще парадоксальніше. У Кременчуку на Полтавщині, на місці, де козацька паланка заснувала майбутній індустріальний центр, стоїть величезний пам’ятник «вождю світового пролетаріату». Місцеві гіди з гордістю говорять, що він - найбільший в Україні, а вулиця імені «вождя» чи не найдовша: близько 11 кілометрів.

”Патріоти” Запоріжжя з «5-ї колони» пишаються, що їх вулиця Леніна найдовша, а пам’ятник, його кам’яна копія біля греблі Дніпрогресу наймогутніша. І це - на козацьких землях, де «козаку - найперше воля, козаку найперше – честь!». Вкотре стає соромно за поганих правнуків!

І таке - по всій Україні, «на нашій, не своїй землі…». В Луганську біля пам’ятника К.Ворошилову, в Донецьку – біля підніжжя Артему, в Києві – навколо Леніна на Бессарабці ще й досі нащадки більшовиків чинять антиукраїнські рейвахи, розмахуючи червоними полотнищами, трясучими руками тримаючи портрети катів українського народу. А міліція їх охороняє, натомість патріотів затримує і судить «за хуліганство», коли ті відстоюють національну гідність.

У липні 2009 року акція проти скульптури Леніна, що ось уже понад півстоліття бовваніє в Києві на Бессарабці, стала підставою для розвінчання ще кількох міфів про цю зловісну фігуру новітньої історії.

З’ясувалося: що гранітний ідол не є мистецьким шедевром, що охороняється ЮНЕСКО на рівні з Софією Київською та Печерською Лаврою. Більше того, за великим рахунком скульптора не є навіть пам’ятником місцевого значення, внесеним бодай до якихось державних чи комунальних реєстрів. Тож тим, хто з допомогою важкої, тупої, холодної... навіть не зброї, а господарського знаряддя «підрихтував» профіль кам’яному символу більшовицької імперії, належить відповідати значно менше, ніж свого часу імператору Наполеону, котрий з гармати відбив носа Сфінксові. Сфінкс принаймні мовчав. А В.І.Ленін наговорив на 55 томів повного зібрання творів.

Вищезгадану скульптуру подарував Києву після війни відомий у кремлівських колах скульптор-ленінофіл С.Меркулов, щоправда, потім він злупив з міськради за свій презент 100 тисяч радянських рублів!

Нагадаємо, що за позазаконне привласнення такої суми розстрілювали, майже до самої «перестройки». Щодо мистецької сторони справи, то скульптура навіть не планувалась, як пам’ятник. Це - стовідсотково інтер’єрна фігура для головного залу радянського павільйону. На одній із міжнародних виставок скульптор настільки гнав виконання замовлення, що не встиг обробити тил фігури. Ззаду так і залишився шмат брили, з якої витесувалась подоба комуністичного ідола.

Коли наївний Сидір Артемович Ковпак, на ту пору – заступник голови президії Верховної Ради УРСР, поцікавився, а що там стирчить ззаду у вождя, партійні товариші порадили йому заткнутися. Ситуацію дещо порятували, загнавши гранітну фігурку на височенний п’єдестал... від чужого пам’ятника. Конкретно – монументу Олександра Пушкіна, що через це тоді так і не був встановлений у Києві(пункт у списку літератури 8).

У столиці приїжджі змушені кидати погляд на невеликий, але добре розрекламований за радянських часів п’ятиметровий пам’ятник-п’єдестал з тридюймовою гарматкою, який стоїть площі Героїв Арсеналу. «Що це таке?» - роз’яснимо.

На початку ХХ століття в когось з «батьків міста» Києва виникла ідея увіковічнити «вірних слуг царевих», холуїв Петра Першого: І. Іскру та генерального суддю В. Кочубея, поставивши їм пам’ятник на Арсенальній площі, неподалік Микільських воріт Нової Печерської фортеці. За авторством полковника Л. Самонова, в 1914 році постали вони на п’єдесталі з червоного граніту на повен зріст.

Змінюються часи та звичаї, а не лише мода. Після перемоги у громадянській війні і встановлення на Україні кривавого більшовицького режиму, новій владі зрадники старої доби стали не потрібні. Тож Кочубея та Іскру з п’єдесталу зіштовхнули і закотили на нього тридюймову гармату.

При цьому, всім розказували та показували, що саме з неї стріляли повсталі арсенальці по військах УНР у січні 1918 року. Ті самі арсенальці, які підняли у Києві повстання, обдурені більшовицькими агітаторами, і вдарили у спину Центральній Раді саме в той час, коли на столицю наступала армія Муравйова, за вказівкою Ілліча. Тому вчасно не надійшла підмога на оборону Києва тим студентам і гімназистам, які тримали зі всіх сил оборону під Крутами і впали героями у нерівному бою.

Отже, більшовицька епоха вимагала «нових героїв». Але ж недарма кажуть, що історія повторюється двічі: спочатку як трагедія, вдруге – як фарс. Так і з пам’ятником арсенальцям. Цей фарс помітив і нагадав Іван Хаджидер з Києва(пункт у списку літератури 9).



Погляньте, як встановили гармату. На постаменті вона стоїть, мов би готова, щоб прямим наведенням стріляти саме по тій стіні арсенальського цеху, яка начебто зберегла досьогодні сліди січневих боїв 1918 року. Та зброя ніби мовчки вибачається перед нащадками, що не в той бік тоді стріляла.

Якщо поглянути на карту з назвами великих і малих міст України, то можна вжахнутися. Юрій Брязгунов із Хмельниччини підрахував, що в останньому «Адміністративно-територіальному устрої» аж 64 пункти з іменем Леніна. А на Одещині є навіть Ленінське перше і Ленінське друге. 53 міст, містечок, райцентрів, сіл названо на честь першотравневого свята.

Найбільше таких на Харківщині (11), Сумщині (6), Житомирщині (5), Запоріжжі (4). А ще 34 Первомайські! І майже сотня – з коренем «жовтневий». На Одещині – 7, Полтавщині – 10, Слобожанщині – 16 струхлявілих назв (пункт у списку літератури 10).

Понад 330 населених пунктів в Україні з назвою «червоний». А це означає – «ленінський». Рекорд серед більшовицьких назв! Ще 104 поселення з основою «красний». Кіров, який ніколи на Україні, як і Ленін, не був, увіковічнений не тільки обласним центром – Кіровоград, а й у 47 назвах населених пунктів: Кіровськ, Кіровка, Кірове і т. п. На Кіровоградщині час ніби зупинився. На місцевій карті можна знайти села: два Ленінських, Свердлове, Кіровку, Володимиро-Ульянівку, Жовтневе, Першотравневе, кілька Ульянівок, кілька Калінінок, кілька Пролетарських та багато подібних. У самому Кіровограді досі є Ленінський та Кіровський райони. Та не тільки цих двох увіковічнили в назвах. І для інших катів українського народу міста знайшлися. Наприклад, Орджонікідзе – 9, Артемів – 6, Артемівок – 12, Артемівськ – 2, Артемове – 1. Не міг би поскаржитися й «залізний Фелікс»: Дзержинських, Дзержинівок з Дніпродзержинським аж 13 (характерно для першого чекіста); його наступникові – Менжинському дісталось одне селище. Зате Щорсів, Щорсівок – 8, Куйбишевок в Україні – 15. Навіть росіяни обласний центр на Волзі ще 19 років тому перейменували.

Не забули й про Калініна – 15 назв, Котовських – 20, Карлів Марксів – 8, Карлів Лібкхнетів – 4, трохи менше Жданівок, Фрунзів. Зате «пролетарських» - 23, «партизанських» - 14 населених пунктів! Якийсь абсурд, Україно!..

В очі впадають ті ж самі назви, що й за Союзу. Наприклад, на Вінниччині, майже 70 вулиць носять імена більшовицьких катів та їх поплічників(пункт у списку літератури 11).

Є місто Котовськ в Одеській області; Дзержинський район у м. Харкові; Червоноармійський район на Житомирщині.

- Що ж ми за народ такий? – запитував голова Національної Спілки письменників Володимир Яворівський ще у 2010 році.

То ж кому покладаємо квіти до підніжжя пам’ятників?
Чиї портрети на стінах?

Якому "ідолу" моляться прибічники утопічної, людоненависницької комуністичної спадщини?

Зрештою, сам Ленін наполягав, щоб його ім’ям не називали міста і вулиці; щоб не споруджували пам’ятників (знав національну здатність до ідолопоклонства!). А його прохання - бути похованим поряд з могилою матері, можновладці, як уже зазначалося, знехтували.

„Ордену мечоносців” – партії більшовиків „нового типу”, «розуму, честі і совісті епохи», яку створив „учитель”, потрібен був лише його образ, теорія – керівництво до дії, щоб забальзамоване тіло покласти у велику гранітну домовину, і самим вийти на постамент цієї спочивальні.

До сьогоднішнього дня, уже в новій державі – соборній Україні, яку визнав світ і над якою жорстоко прокотився смерч ленінського „експерименту”, майже у всіх містах на центральних площах продовжують височіти пам’ятники Леніну та його соратникам. Це - головний символ нездійсненного комунізму, що нагадує жителям України про владу імперії зла – СРСР, служить засобом утопічної пропаганди, є уособленням неіснуючого, нежиттєздатного вчення і закликом до оновленого колоніального союзного ярма, в яке так гарячково ліві сили намагаються знову втягнути Україну.

Цілком природно, що подібні споруди не можуть знаходитися на території самостійної України, оскільки в ній не діє Конституція СРСР, а КПРС не є ядром державних і громадських організацій, не визначає внутрішню і зовнішню політику, більше не керує боротьбою за перемогу „світлого майбутнього”.

Ще президент Л. Кравчук видав указ про те, що державні символи СРСР необхідно прибрати. Формальні заходи вживалися, але розпорядження не виконувалося.

Але даний указ має силу і дотепер. Вандалізмом, звісно, не слід займатися, та доцільно вчинити так, як у свій час зробив мер м. Одеси, народний депутат Едуард Гурвіц. Він переніс всі пам’ятники Леніну, Крупській, Дзержинському, Марксу та іншим у музей старої символіки. В упорядкованому парку міста встановлять всі монументи, бюсти, меморіальні дошки, споруджені на честь діячів СРСР-КПРС, а також видатних подій радянської епохи. Там всі бажаючі зможуть дивитися, а партійці – молитися на них, якщо хочуть.

Тим часом, 27 червня 1996 року парламентська асамблея Ради Європи прийняла резолюцію „Про заходи з демонтажу спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем”. 10 жовтня 1998 року Сейм Литви ухвалив аналогічну Декларацію, а парламенти Чеської Республіки й Польщі теж приєдналися до цього заходу(пункт у списку літератури 12). У Польщі і навіть в Молдові заборонили не те що пам‛ятники, а й комуністичні символи демонструвати чи рекламувати.

Комуністично-олігархічне керівництво України проігнорувало резолюцію ПАРЕ.

Допоки держава кланяється чужим ідолам, толку в ній не буде, економічні реформи не вдасться здійснити, бо чужинство є носієм негативної енергетики, чорної сили, зла і розбрату.
Ось так і живемо, «хоча караємось, мучимось, але не каємось», весь час промовляючи: «Яка там разніца…». А іноземець проїде, подивиться на ті монументи, почитає назви вулиць , та й подумає: «Мабуть, більшовики тут і далі правлять. Може, це НЕП №2? Вкладеш інвестиції, а вони знову проведуть «експропріацію». Е, ні! Треба зачекати, або їхати в іншу країну…».

В економічному розвитку нас обігнали всі посткомуністичні країни зі Сходу і Заходу. А в Україні ж були найкращі стартові можливості! Тобто, є «разніца». Бо кожне слово у назві вимовлене, прочитане, чи в думці промайнуле - матеріалізується. Отже, створює потужне енергетичне поле. Тобто, як кажуть, що Фортуна світить. І, навпаки. Коли читаєш, бачиш і думаєш про катів своїх дідів і бабусь, чорні сутності не дають спокою ні жити, ні працювати. Це - тонка матерія, сакральні знання. Їх дуже вміло використовують вороги нації. Одних зомбують, інших обманюють, третім обіцяють.

Як би виглядала Німеччина, якби вона і далі мала у містах і вулицях назви Гітлерштат, Гебельштрассе і т.п.? І чи була б вона тоді такою, як нині, якщо б не засудила злочинців-нацистів та не покаялась перед всім світом за злочини своїх співвітчизників?

Пам'ятники вождям і діячам КПСС втратили значення символів для незалежної Української держави, а тому повинні знаходитись на узбіччі, лише серед музейних експонатів

Ось яку заяву написав до прем’єр-міністра України в 1996 році мер м. Одеси Е. Гурвіц(пункт у списку літератури 13).
«Вельмишановний Євгене Кириловичу!

З вулиць і громадських будівель, з парків, скверів і майданів Одеси все ще не прибрано державні символи Союзу Радянських Соціалістичних Республік, який раніше володів Україною. Серед цих символів - пам'ятник засновнику комуністичної партії і Радянської держави панові Ульянову В. І., відомому також під партійним псевдонімом «Ленін».

Згідно зі ст. 126 Конституції СРСР 1936 року («сталінської»), Комуністична партія Радянського Союзу являла собою «керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних». Згідно зі ст. 6 Конституції СРСР 1977 року, КПРС визначалась «керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій». КПРС мала право визначати генеральну перспективу розвитку суспільства, лінію внутрішньої і зовнішньої політики СРСР, керувати великою звитяжною працею радянського народу, надавати планомірний, науково обґрунтований характер його боротьбі за перемогу комунізму.

Згідно з постановами Центрального Комітету КПРС і Ради Міністрів СРСР від 24.06.66 № 481 «Про порядок проектування і спорудження пам'ятників» та від 21.01.67 № 58 «Про план спорудження в 1967-1970 роках пам'ятників, що мають загальнодержавне значення», пам'ятники В. І. Леніну в столицях республік і облас-них центрах визнавались такими, що мають загальнодержавний характер, і споруджувались з дозволу ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР. Партійно-урядові постанови регулювали і порядок витрати державних коштів на пам'ятники вождям. Організація проектування цих пам'ятників, монументів і бюстів та контроль за їх ідейним рівнем покладались на Міністерство культури СРСР.

Головним завданням Мінкультури була «організація роботи по створенню високохудожніх творів мистецтва, які розкривають велич ленінських ідей і показують діяльність Комуністичної партії та Радянської держави». Мінкультури забезпечувало проведення в життя ленінських принципів підбору, висунення і розстановки державних службовців, контролювало виконання ними директив і рішень КПРС. За виконання цих обов'язків Міністерство відповідало як перед державою, так і перед КПРС (п.п. 1, 5, 23 Загального положення про Міністерства СРСР, п.п. 1,2,6 Положення про Міністерство культури СРСР). Таким чином, КПРС разом з Радою Міністрів керувала діяльністю державних організацій і використанням державних коштів для спорудження пам'ятників вождям.

Пам'ятники партійним вождям мали державний характер. Вони служили засобом комуністичної пропаганди, символом внутрішньої і зовнішньої політики СРСР, яку за законами цієї держави визначали комуністичні керівники. Цілком природно, що такі споруди не можуть знаходитись на території України, оскільки в ній не діє Конституція СРСР, а КПРС не є ядром державних і громадських організацій, не визначає внутрішню і зовнішню політику, не керує боротьбою народу за перемогу комунізму над іншими суспільними системами.

За дорученням Президента України представник Президента України по Одеській області Симоненко В. К. 14.05.92 р. доручив Одеському міськвиконкому демонтувати символіку СРСР на території міста. Цю роботу буде завершено найближчим часом. Однак головний символ комуністичної імперії - пам'ятник В. І. Леніну, споруджений в Одесі на Куликовому Полі (колишній майдан Жовтневої революції), як складова частина комплексу Одеського обкому КПУ, продовжує нагадувати одеситам про владу СРСР. Більше того, він і до цього часу охороняється державою.

Міськвиконком не може погодитися з розташуванням цього символу на одному з головних майданів Одеси. Разом з тим, віддаючи належне праці скульпторів, інженерів та робітників, які вирізьбили в граніті багатометрову скульптуру Леніна, планується перенести її на територію Савицького парку (колишній парк Ленінського Комсомолу). В цьому парку створюється своєрідний музей старої символіки. Тут, на упорядкованій території, будуть розташовуватися монументи, бюсти і меморіальні дошки, споруджені на честь діячів СРСР-КПРС, а також на честь видатних подій радянської епохи.
У відповідності з вимогами ст. 34 Закону України «Про охорону і використання пам'яток історії та культури» просимо Вашого дозволу на переміщення пам'ятника В. І. Леніну з майдану Куликове Поле (колишній майдан Жовтневої революції).

З повагою, голова Одеської
міської Ради депутатів,
народний депутат України
Едуард Гурвіц».

І як думаєте, дозволили?...

Часто ще можна почути від громадян (не називаю їх українцями, бо в паспорті цієї графи вже немає):

- Та яка різниця, що пам'ятник Леніну стоїть на майдані, що вулиця носить ім’я Котовського чи іншого «героя»? Це ж історія. Може, так і треба...

Може, так і треба?!.. «Так сміються ж України
Стороні люде!»,- нагадує нам безсмертний Тарас.

Минулого літа, їдучи в тролейбусі по одній із вулиць славного міста Запоріжжя до о.Хортиця, мій погляд зауважив величний пам‛ятник із граніту, який виділявся здоровенною солдатською фігурою в центрі міста.

-Кому це такий великий пам‛ятник височіє, он там, на вулиці?- запитав у сусідів тролейбуса.

- Феліксу Дзержинскому,- відповів сусід молодого віку.

-О це так,- не стримався я.- Це все-рівно, як би у Берліні чи в Боні поставили пам‛ятник Гімлеру!

-А Ви наверно из Западной?- насупив брови мій співрозмовник.

–А у вас там ставят памятники Бандере, каторый приказывал убивать и вершать невинных людей.

-У вас є діти?- запитав я спокійно. –Почитайте хоч їхні підручники про історію України, але ті, що друкувалися ще до Табачника. А то всмоктали більшовицьку отруту брехні і ходите з нею мов зомбі.

Я встав і пересів на інше місце, що звільнилося біля дверей. Мої думки перервав пасажир років 45, який протягнув руку в знак солідарності і подякував за сміливий урок невігласу і хаму.

Чому необхідна декомунізація?

Цю тему ґрунтовно розкриває Володимир Ференц, дослідник із Києва. Подаємо його аргументи повністю, без скорочень(пункт у списку літератури 14).

Немає великого секрету в тому, що безрадісна і безвольна совковість українського суспільства є наслідком вчасно не здійсненої декомунізації України. З часом комуністична ідеологія непомітно для громадян трансформувалась у реально домінуючу, хоча Конституція забороняє визнання пріоритетності будь-якої ідеології. Все відбулось конституційно і законно: формально держава сповідує європейські стандарти демократії, діє Указ Президента про демонтаж комуністичних символів, але де-факто домінує трансформована комуністична ідеологія тільки тому, що вона корисна великому числу небідних громадян України. Саме тому, що нейтральний совковий ступор комунізованого загалу не заважає гламурно жити і казково багатіти еліті Україні, дбайливо збережені численні монументи-символи комунізму. Тепер вони вірно працюють на будь-який хижий капітал, як колись на велику Москву. Смішно: сучасні українські комуністи роз'їжджають на мерседесах, вірять в ідеали комунізму взірця Маркса-Леніна-Симоненка. Вони грають ролі, бо відчувають свою потрібність мільйонерам-лібералам, є частиною отої безвідмовної технології неокомунізації України, що дозволяє безмежне панування малої частки скоробагатьків над народом. Отже, домінуюча трансформована комуністична ідеологія є всього лише зручною, історично випробуваною, універсальною технологією, яка гарантовано заводить наш роботящий народ у рамки підневільного життя, з вічними боргами решті світу. Єдиний спосіб припинити дію цієї колонізуючої технології - здійснити тотальну декомунізацію суспільства за допомогою потужного громадянського руху. Якщо цього не станеться, безпорадність суспільства завжди користатиме місцевий «стратегічний інвестор» або якась «акула голодного світового капіталу», не говорячи вже про традиційного експлуататора ідеології совка в Україні - північного сусіда. Українцям слід затямити - від декомунізації безпосередньо залежить успішна конкурентноспроможність держави, а в кінцевому вимірі - рівень життя кожного громадянина. На жаль, не всім віриться в реальність і небезпеку пристосованої для обслуговування інтересів великого капіталу ідеології комунізму. Хоча мали б переконати в цьому такі фактори: стрімкий кар'єрний злет багатьох колишніх комуністів і комсомольців в усіх структурах влади, трепетне ставлення українського парламенту до ювілею комсомолу і демонстрація багатьма нардепами показово-викличної російськомовності, вшанування дат імперського походження. Чимало процесів осучасненої комунізації діють приховано. Єдине, що впадає у вічі, - це збережені численні пам'ятники Леніну та інші символи комунізму, які ніби знаходяться під чиєюсь невидимою охороною і потроху множаться зацікавленими меценатами прибуткового увічнення совковості. Нещодавно створений Комітет з декомунізації головну увагу приділяє ліквідації символів комуністичного тоталітаризму. На мою думку, з часу створення він повинен демонструвати українцям передовсім чітку програму декомунізації, яка б пояснювала руйнівну суть і прояви цього лиха та прогнозувати наслідки для нації і держави, демонструвати способи навічного викорінення із свідомості українців такої націєруйнівної ідеології.

Можна скласти просту формулу: комунізація України = русифікації всього суспільства + радянська влада для особистої вигоди чиновників. Зловживання владою тепер називають корупцією, яка в постсовковому виконанні є вірною ознакою комунізації. Комунізована корупція і корупція в демократичних державах - абсолютно різні за сенсом терміни. В Європі вона з осторогою використовується для особистої наживи, а в нас вона передовсім загрожує національній безпеці як елемент технології комунізації - здачі заради «дружби між народами» національних інтересів в економіці і геополітиці. Радянське зросійщення придушувало національний супротив системі, перетворювало людину на слухняного і безправного совка. Зараз зросійщення підтримують небідні люди в Україні, а також світові «приятелі», тільки тому, що це чудовий спосіб збереження і відтворення в поколіннях того ж слухняного, безправного, бідного українця, що забув мову й те - хто він є на світі. Термін «історична спільність - радянський народ» має тепер універсальне означення безвольного і безправного споживацького натовпу, що голосує без вибору, аби лиш продемонструвати прогресивному людству торжество ерзац-демократії. Тому практичні скоробагатьки не стали видумувати велосипед - просто вклали гроші в продовження комунізації суспільства за основними напрямами: зросійщення, викорінення українського націоналізму, годування бідних з фонду соціального захисту коштом самих бідних, знищення економічної основи національного супротиву несправедливості методом утисків малого бізнесу, здачі внутрішнього ринку через надання переваг імпорту та виплат низьких зарплат населенню. Люди «зверху» завжди дбають про те, щоб їм ніхто не заважав багатіти і бідне населення не створювало проблем. Стала в пригоді і комуністична боротьба з «українським буржуазним націоналізмом». Русифікація, поборювання націоналізму - сучасним господарям України потрібні для знищення опору пограбуванню нації. Нема мови - немає нації, і всім однаково толерантно, тобто все байдуже. Формальним лібералам і багатим «євродемократам» нарівні з апологетами нової російської імперії видозмінена комуністична ідеологія таємно вигідна як випробувана і надійна технологія ослаблення супротиву української нації всіляким обкраданням і зискам на різний лад. Комунізація вигідна і великим олігархічним групам, які зводять політику до лобіювання бізнесових інтересів, не завжди враховуючи інтереси народу, творячи моду на паразитарну мішанину збираної світової культури, що нищить гуманітарні основи нації. Комунізована совкова маса вигідна всім - вона не здатна домагатись громадянських прав. «Торжество» неокомунізації народу і влади недавно засвідчила поява над трибуною парламенту великого гасла: «Геть алкоголіків і націоналістів з уряду!» Відчувалось, що алкоголіки багатьом нардепам симпатичніші, ніж націоналісти - діяльні патріоти, що шанують мову і самобутність народу і дбають про першість національних інтересів, про благо громадян. В Росії у парламенті та уряді усі націоналісти, а у нас - «Геть з уряду націоналістів заодно з алкоголіками і наркоманами!». Це гасло не обурило українців, не спонукало зібратися багатотисячним протестуючим натовпом біля будівлі з куполом, і це - поганий симптом: суспільство ментально в полоні комунізації, уже звикло до її сучасної форми, тому катастрофічно втрачає національні ознаки - державну мову і національні символи громадянства. Все менше людей мають бажання і здатність аналізувати події в державі і все більше здаються на долю телезомбувальника. Наша зневіра і слабкість є найстрашнішою ознакою комунізації. Не пам'ятники Леніну лякають, а байдужість людей до того, що вони повсюдно бовваніють.

Який вихід із становища?

1. Потрібна не кампанія, а грамотна, системна робота, націлена на негайну і повну декомунізацію. Якщо переоберемо парламент з тими ж ознаками, то ми – не нація! Методи дій: пояснити людям згубні наслідки цього пережитку для інтересів держави і їхніх особистих перспектив.

2. Навчити громадян баченню проявів і ознак комунізації, давати їм прості поради з подолання комунізації особистою позицією і дією.

3. Показати силу громадських організацій на конкретних прикладах долання комунізації, продемонструвати роль українського націоналізму як національно-патріотичної сили, що конкретно захищає передовсім економічні національні інтереси населення, здатна сама, без допомоги держави, сприяти збереженню і розвитку української етнічної самобутності. А також на правах найчисельнішої громадської сили береться допомогти національним меншинам у їхній справі збереження етнічної самобутності та культури.

4. Способом системного тиску домогтись скасування державної реєстрації громадських організацій і партій, які в програмах і практичній діяльності допускають ознаки комунізаціїї. При цьому не може бути жодної заборони на ідеології при умові, що вони не шкодять громадянам і демократії. Цілком можливі і національні ліві партії, але які не мають нічого спільного з ідеологією комунізації, свято шанують національні основи державності і ревно поважають статус єдиної державної мови, вбачаючи в цьому основу світової конкурентноспроможності і процвітання українського суспільства.

5. Знайти способи невідкладного відсторонення від посад у державних структурах і в системі освіти, культури та виховання молоді усіх без винятку осіб, які зумисно допускають продовження і збереження комунізації суспільства. Для прикладу, дає інтерв'ю телебаченню прокурор. За те, що на запитання журналіста відповідав не державною мовою, його справою честі завтра подати у відставку. Адже добре знає норму 10-ї статті Конституції, відповідних законів про державну службу і особисто відповідальний за утвердження цих норм. Післязавтра зняття його з посади доможеться Комітет з декомунізації. Це - не «полювання на відьом», а державницька громадянська дія виключно на основі Конституції і законів України. Комітет з декомунізації створено, то ж хочеться побажати йому розумних і твердих кроків, адже без цього про європейський вибір, вільну національну державність і загальний достаток доведеться лише мріяти. Єдина дія нової української еліти запізнилась, тому відкладати активний рух декомунізації - надалі не можна. Домінуюча комуністична за суттю ідеологія не дає і не дасть Україні вийти на вільний шлях розвитку доти, поки її визнаватиме особисто корисною незчисленна армія політиків, чиновників і прагматичних скоробагатьків в Україні. Зрозуміло, що декомунізація держави не станеться сама собою. Проте з нами завжди залишається останній непереможний аргумент - сила громадської організації і достойна поведінка кожного українця в щоденному житті. Для успіху цього достатньо.

Тож, пам’ятники Леніну, Котовському, Феліксу, Кірову і т.п. - це добре чи погано?

Спитаймо в себе, що вони символізують?

Для Росії - політику, що вберегла імперію від розвалу в період Першої світової війни і потужних національно-визвольних рухів уярмлених нею народів у наступні роки.
Для України Ленін символізує політика, який демагогією і агресивною війною 1918-1919 років зумів знищити Українську Народну Республіку і повернути в Російську тюрму народів, з усіма жахливими наслідками: знищенням великої хліборобської культури, русифікацією, трьома голодоморами, геноцидом української нації.

За 70 років комуністичного тоталітаризму лише пам’ятників Леніну встановлено понад два мільйони(пункт у списку літератури 15).

Спливло понад 20 років з часу розвалу Радянського Союзу і проголошення України незалежною державою. Але й досі українські вулиці і міста прославляють лідерів комуністичної доби.

- Настав час одягнути Україну в чисту сорочку, - наголосив тодішній президент України Віктор Ющенко у 2007 році, при відзначенні роковин Голодомору. – Настав час на повний голос говорити про винуватців репресій та тортур, час їх публічно засудити. На території України ще й досі бовваніють тисячі пам’ятників та символів, присвячених апологетам комунізму, зокрема й організаторам репресій. Підготовлений уже проект Закону, покликаний почати реальний процес ліквідації символів тоталітаризму та комуністичного режиму в Україні.

Говорити Віктор умів, вінки покладати і ніжно розправляти стрічки теж. Але рішуче діяти для України як Сакашвілі не спромігся: не вистачило ні сил, ні духу… “Відсутність рішучої волі – означає відсутність розуму“,- сказав В.Шекспір.
У березні 2007 року вийшов президентський Указ з вимогою замінити топонімічні назви - свідчення тоталітарного колоніального минулого України.

- Але до цих пір стоїть домовина на тілі України, забита цвяхами – пам’ятниками катам моєї Землі, що вбивали і тіло, і душу народу, - з сумом дорікає Ліна Голанзовська з Києва(пункт у списку літератури 16). – Лежить в ній Україна, здушено-переповита пеленами назв вулиць, площ, комбінатів і шахт з іменами насильників нашого народу. Коли ми розв’яжемо пута чужої ідеології, пута безпам’ятства, пута підневільного рабського духу, тільки тоді Україна встане і почне розвиватися. Моральне очищення судом всіх злочинів катів нашого народу зможе розвіяти пітьму неволі. Коли засвітиться світ Правди і помолимось ми на волі, як колишні невольничі діти.

«І возвеличу отих рабів німих, Я на сторожі коло них поставлю Слово!» – писав 150 років тому Тарас Шевченко. Для сучасників Ліна Костенко знову нагадала: “Спочатку вичави з себе раба. Доля не усміхається рабам. Доля усміхається людям.“
Навіть у Грузії, на батьківщині Сталіна, скинули його пам’ятник.

-Як сприйняли цей демонтаж ? – запитав журналіст у віце-прем’єра країни.

-Цілком спокійно, - відповів політик. – Навіть у Горі, де, на жаль, мали місце якісь сентименти. Однак навіть там особливих протестів не відбулося. Дедалі більше грузини дізнаються про свою сфальсифіковану історію. Стереотипи руйнуються, люди критичніше і об’єктивніше дивляться на світ(пункт у списку літератури 17).

Здавалося, період відродження культури й духовності повинен був настати одразу після оголошення результатів перевиборів у грудні 2004 року. Помаранчева революція назавжди мусила розставити крапки над "і" у таких питаннях, як: кого вважати національними героями? Які пам’ятники залишити, а які – знести? Якою мовою розмовляти? Як ставитися до історико-культурного надбання нації?

Але очікувані "крапки" лишилися там, де й були. Звичайно, простіше звинувачувати владу й тих, хто її уособлює. Бо, справді, влада рясніє безсовісними особистостями, для яких нічого не варто поруйнувати історичні місця, прокласти міст через Хортицю чи назвати градусне пійло її святим іменем. Це ж треба, щоб наші святині козацькі, посади і титули називали хмільне сорокаградусне пійло: “Гетьманська“, “Хортиця“, “Козацька“ та інші.

Україна повинна, нарешті, остаточно очиститися від комуно-більшовицьких символів. Бо це – уособлення вбивства, а збереження їх - блюзнірство перед загиблими.

Упродовж 2007-2009 років в Україні демонтовано понад 400 пам’ятників діячам комуністичного режиму, організаторам Голодомору, політичних репресій 1937-1941рр. Перейменовано понад три тисячі топографічних назв(пункт у списку літератури 18), що носили імена катів. Але до завершення цієї роботи, безумовно, ще дуже далеко. Енергійно взялися за таку чистку активісти ВО “Свобода“. В м.Охтирці Сумської області 10 прихильників партії “Свобода“ на чолі з нардепом-свободівцем Ігорем Мірошниченком зруйнували пам‛ятник В.Леніну. Міліція затримала всіх учасників акції і розпочала кримінальне провадження згідно ст..296 КК України «Хуліганство». Проте, несподівано підтримку свободівцям висловив мер Сум Геннадій Мінаєв. “На грані закону він (Мірошниченко) зробив праве діло! Тим більше, виконуючи указ Президента України, як кажуть , на основі норм «прямої дії»… Якщо держава не здатна – не може і не хоче – демонтувати пам‛ятники тоталітарного минулого, то це дійсно не держава“,- написав у фейсбуці Мінаєв і додав, що в Сумах є ще два пам‛ятники Леніну.

А тим часом, 15-го лютого ц.р. на засіданні Новоград-Волинської міської ради Житомирської області депутати ухвалили рішення демонтувати пам‛ятник Леніну в місті. Можливо, крига скресла?

Нострадамус передрікав, що близько 2025 року з лиця землі зникнуть всі пам’ятники Леніну(пункт у списку літератури 19).

А Маркс і Ленін потонуть в історії як вершителі соціального безумства, що ледь не згубило Всесвіт.

Література

1. Пенько В. Чи варто міняти назви міст і вулиць? // «Луцький замок», №23, 2005.
2. Середюк О. SOS. – Вулиці нашого міста. – Луцьк: Надстир’я, 2004. С. 60-62.
3. Климончук О. Що відомі українці кажуть про Кирила. // Інформаційний бюлетень, №28, 15.07.2010р. - С.4.
4. За матеріалами радіо «Свобода», липень, 2008.
5. Безотосний М. Т. Полтавщина повинна мати українське обличчя // Інформаційний бюлетень, №8, 28.02.2008.
6. Горісловець В. В порожній аурі чужих імен // «Українська газета плюс», № 32, 14.09.2006.
7. Інформаційний бюлетень, №44, 4.12.2008.
8. "Персонал плюс", 15-28.07.2009. С.12.
9. Хаджидер І. Закотили… // «Українське слово». 17-23.07.2003. – С. 11.
10. Брязгунов Ю. По рецептам Неизвестного // «Персонал плюс», №48, 1-7.12.2006.
11. Там же.
12. "Народна газета", №9, 1992р.
13. «Час», 01.03.1996. – С. 3.
14. Ференц В. Чому потрібна декомунізація? // «Персонал плюс», 05-11.08.2009. – С. 4.
15. Брязгунов Ю. Вказ. парця.
16. Голанзовська Л. Мій Тарас Шевченко // Інформаційний бюлетень, №20, 21.05.2009.
17. "Український щотижневик", №48,26.11. – 2.12.2010р. – С.41.
18. Інформаційний бюлетень, № 20, 21.05.2009р. – С.6.
19. Курдюк М. Провидці про Україну. - "Українська газета плюс", №20, 29.05 – 04.06.2008

Олександр Середюк,
доктор філософії, письменник
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Завантаження...
Коментарі 7
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
гарна стаття, патріотична.браво
Відповісти
тому що при владі -НЕ ПАТРІОТИ
Відповісти
лживая статья, липового "доктора".
Где он защищался????
Відповісти
А чому пан доктор пропустив Волинь і Львівщину? На Волині досі не перейменоване селище Жовтневе Іваничівського району, а на Львівщині - місто Червогноград. Також не втямлю який стосунок до радянської топоніміки мають назви Москалівка та Москаленки. І ще одне СквирІвського району на Київщині немає. Його правильна назва - Сквирський!
Відповісти
Провадимо далі. На Черкащині немає ДраПівського району, а є Драбівський. Сподіваюсь, пан Середюк не курить драпу))
Відповісти
Зовсім забув! Слід доповнити цей список ще одним населеним пунктом, який розташований неподалік Луцька, а саме за 25 кілометрів від обласного центру Волині - це село Радянське Млинівського району на Рівненщині.
Відповісти
Дай Бог здоров"я всім тим, в кого жовчі багато.
Але більше дякую тим, хто доповнює і не байдужий до нашого сьогодення, яке ще більш "совкове", ніж незалежне.
Відповісти