Культ мерів та його наслідки

Дедалі частіше проти мерів українських міста та їх заступників порушують кримінальні справи за хабарництво, подання неправдивих свідчень, підробку документів та службову недбалість. Чомусь, замість того, щоб бути розумом, честю та совістю спільноти, яку вони очолюють, очільники міст стають на чолі відродження доби новітнього феодалізму.

Безперечно, «совєтська» система «цінностей» на 22 році незалежності ще й досі визначає мислення та вчинки багатьох людей. Наслідок совкового мислення – це влада, яку люди обирають не лише на високі державні посади, але й у міські ради та на посади мерів міст. На жаль, наша система влади створює сприятливий грунт для вирощування із будівельників-лісгоспників місцевих князьків, яким через безкарність дозволено усе. Маємо цілі міста, якими через відсутність циркуляції еліт впродовж десятиліть правлять одній і ті ж люди. Типовий приклад таких застійних міст на Волині – Володимир-Волинський та Нововолинськ.

Якщо повернути погляди у минуле і відслідкувати сходження на політичну арену теперішніх культових мерів, то можна побачити, що вони або були в КПРС, або у комсомолі. У цих ідеологічних структурах пройшли відповідний соціологічний та психологічний вишкіл, який нині успішно допомагає їм маніпулювати виборцями, подаючи буденну управлінську роботу як велику турботу про людей.

Незалежність України для них стала великою несподіванкою та випробуванням на виживання. І це найкраще ілюструють слова одного із теперішніх мерів Волині, який у 1990 році заявив делегації рухівців, що «там де будуть синьо-жовті прапори я ні стояти, ні виступати не буду». Тепер у вишиванці він хвацького крокує на День Незалежності вулицями міста, яким керує вже енну каденцію.

Зрозумівши, що вітер змін дме не в бік «світлого комуністичного майбутнього», теперішні міські очільники залягли на дно, при цьому поспішно спаливши дорогі серцю червоні партквитки. Та чи змирилися вони з незалежністю України чи просто чекали свого зіркового часу?

Такий час для них настав у середині 90-х років. Політичний та економічний хаос, чи не щоденне множення партій дозволило їм повернутися у бажану владу. Практично, вони пережили особисту епоху «відродження»: спочатку пригрілися під крилом Кучми, витримали «помаранчевий безлад» і зараз, в період «стабільності», прекрасно витанцьовують під дудку Партії регіонів.

Вони - міські голови - неофіційні символи міст, їх боси та владики. Міста при їх правлінні перетворилися на законсервовані спільноти, де, як у Дантовому «Пеклі», у різних колах наближеності крутяться однодумці, підлизники, залежні, пригодовані, прикуплені… А короля як відомо робить його свита. Остання ж, звичайно, не забуває з чиєї подачі отримала посаду і з чиїх рук годується. Тому й не варто дивуватися, що влаштуватися навіть звичайною прибиральницею у державну установу без благословення такого багаторічного мера – неможливо. Започаткувати власну справу спершу не порадившись з першою особою міста – це все одно, що викинути гроші на вітер.

Принцип «все схоплено» на місцевому рівні набуває ознак корупційної досконалості. Класичною зв’язкою є трикутник: міський голова – прокурор – начальник міліції. До трійці долучаються голова суду, начальник відділу СБУ, головний податківець, головний санітарний лікар. Мер міста завжди має чим зацікавити цих керівників, виділивши квартиру, землю, посприяти у приватизації комунальних об’єктів за сміхотворними цінами потрібним людям. Якщо адміністративні схеми заохочення до «плідної співпраці» не спрацьовують, то когорта правоохоронних органів завжди віднайде потрібну для усунення неугодного статтю в адміністративному чи кримінальному законодавстві. Розірвати цю класичну взаємовигідну корупційну зв’язку – це теж саме, що сісти голою п’ятою точкою на дикобраза.

Інколи здається, що багаторічні мери провінційних міст подібно до болотних безхребетних міцно вп’ялися у тіло міських громад і відпускати жертву-годувальницю намірів не мають. Міста для них – не просто територія управління. Це вотчина для самозваних регіональних князьків, а вибори – непотрібний інструмент за допомогою якого у них раз у 5 років пробують забрати те, що вже давно, на їх думку, має стати спадковим.

Незмінні мери перетворили свої міста у територію проживання заляканих «совків», де мера вголос не критикують. Усі місцеві ЗМІ зобов’язані прославляти їхню роботу. У цих містах, неначе у Північної Кореї, ледь не до землі кланяються всесильним мерам-довгожителям. До речі, економічний занепад малих міст, попри показовий фасадний благоустрій у центрі – це своєрідна супровідна до їх багаторічного правління. Самі ж мери купаються у шоколаді. І якщо складати рейтинг підпільних мільйонерів, то міські голови деяких населених пунктів, особливо тих, що поруч з державним кордоном, ввійдуть у першу десятку.

Але не всі нині хочуть спати з владою на одному ліжку і під однією ковдрою. В першу чергу це молодь. Мало молоді має охоту жити навіть в чисто прибраних, але все-таки мертвих містах без роботи. Перспектива з дипломом про вищу освіту стояти на обліку у центрі зайнятості з ярликом безробітний, як це відбувається у Володимирі-Волинському, Нововолинську й інших містах Волині та України, змушує молодь у пошуках кращої долі покидати свої рідні міста. Бо вони перетворюються на типові, провінційні п’ятиповерхові ресторанно-магазинні села. Де сяка-така робота є лише для наближених до мерської свити осіб.

Наприклад, за останні 15 років у місті Володимирі-Волинському не з’явилось жодного промислового підприємства. Бо чомусь, коли інвестор заходить у стіни міської ради, то його інвестиційні пропозиції зникають, неначе у чорній дірі.

Мати майбутнє і бачити перспективу – це те, що хоче мати кожна людина незалежно від того, де вона живе. В українських реаліях малих міст це можливе лише в разі докорінної зміни й оновлення влади. І така зміна вже розпочалася. Бачу це як журналіст, котрий мав змогу багато років висвітлювати сесії міських та районних рад.

Місцеве самоврядування зараз перебуває у фазі переходу від совкового одобрямсу до цивілізованого народовладдя. Каталізатором цього переходу стали депутати від ВО «Свобода». З появою останніх у сесійних залах раптом довелося із запилених шухляд витягувати на поверхню «Закон про місцеве самоврядування» і по-новому відкривати такі норми, як «регламент», «право на репліку». З’явилися люди, які не просто, як маріонетки піднімають руку, а запитують, аналізують, критикують. Лід скрес – у вотчинах з’явилися вільні люди…

Та чи готові князьки-мери до розлучення зі своїми тронами? Певно, ні. Але, головне, щоб у свідомості мешканців невеликих міст відбулося розлучення зі старими лейбами. Бо знову ж за Данте: у найнижчому колі пекла знаходяться ті, хто залишався байдужим у часи моральної кризи. То може пора прокинутися?

Ярослава Вознюк