вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

«Він продовжує жити в моїх «його» рисах обличчя і характеру»: донька загиблого в АТО лучанина написала відвертий пост про війну

«Він продовжує жити в моїх «його» рисах обличчя і характеру»: донька загиблого в АТО лучанина написала відвертий пост про війну
Донька загиблого в зоні АТО лучанина Сергія Климчука написала відвертий пост про втрату батька, війну, дивнних експертів, «проблеми» українців та багато іншого.

Допис Вікторія Климчук-Длугаш опублікувала на своїй сторінці у Facebook.

«5 років, як я втратила на війні тата. Мені було 22, коли вперше почула від рідної людини: «Я їду на війну в Батальон "АЙДАР"»; коли почула від мами телефоном: «Доця, тримайся, тато загинув»; коли вночі в морзі опізнавали понівечене осколками тіло з зашитою чорними нитками головою; коли разом з сотнями незнайомих мені, але співчутливих людей разом ховали його на Алеї Героїв; коли нам з мамою вручили жовто-блакитний прапор, яким накривали труну; коли палили в парку під вікнами нашого будинку закривавлений в бою одяг. Скільки всього трапилось за ці 5 років, пов‘язаного з війною...», - йдеться у дописі жінки.

«Зараз хтось з вас напише співчутливі коментарі чи поставить сумний лайк, але що я дійсно хочу, щоб ви зробили в пам’ять про мого тата і 13 000 полеглих у війні – це допомогли нашим хлопцям і дівчатам на фронті. Серйозно. Немає кращого вшанування пам’яті. Тому от прямо вже скидайте на картку знайомих волонтерів якихось пару гривень», - написала вона під постом.

Також кошти можна скидати на рахунок 5168742216368088 (Дейнега Віталій)

«Зробіть свій посильний внесок в те, щоб чиїсь мама чи тато повернулися додому з війни живими та цілими і вам доводилося читати менше таких історій, як моя. Цінуйте те, що маєте і дякуйте тим, завдяки кому. Слава Україні!», - підсумувала Вікторія.

Подаємо текст допису без змін та правок:

Я познайомилась з прекрасними татовими бойовими побратимами: сильними, крутими, відважними, веселими, розумними, безрозсудними, успішними і не дуже, також з тими, хто так і не може знайти місце у мирному житті, з тими, які роблять помилки. Зрештою, як і всі ми, хто на війні не був.

З іншого боку - довелось зрозуміти, що у війні брали участь також і негідники, довелось від них постраждати, що також стало непоганим уроком.

Довелось зіштовхнутись з подвійними стандартами чиновників.

Побачити, як окремі сім‘ї на смерті своїх рідних наживаються.

Зіткнутись зі стереотипами по відношенню до сімей загиблих. Знаєте, коли всім здається, що ти маєш ходити в мішковині з протягнутою рукою, а в тебе, насправді, окрім втрати найріднішої людини, все гаразд в житті.

1 раз довелось почути в свою адресу: оце вас розвелось, членів сімей загиблих!

1 раз почути, що він загинув ні за що.

1 раз почути, що Путін норм мужик, насправді.

Довелось зрозуміти, що родина (в широкому сенсі) - не завжди перші, хто в чомусь допоможуть і що часто більше розуміння і допомоги можна отримати від несподівано сторонніх людей.

Довелось навчитись жити з втратою. І жити щасливо.

Любити та піклуватися про найрідніших, працювати в радість, мандрувати світом, кохати, рости професійно, продовжувати навчатись, бігати, зрештою…

Довелось змиритись і жити з тим, що принаймні для 85% людей війна насправді - не проблема взагалі, вона їм не болить і стоїть у їхньому порядку денному у кінці списку, набагато нижче за вартість комуналки чи відсутність у дворі дитячого майданчика.

Довелось наростити грубу шкіру і притупити емпатію.

Коли мені хтось слізно розповідає про смерть бабусі у 85 років, то у мене важко знайти співчуття. Знаю, це жахливо, але чесно. Просто я думаю, що це не так погано, як, скажімо, втратити на війні свою 25-річну дитину чи бути 22-річним хлопцем з двома ампутованими ногами, якого я колись зустріла у госпіталі.

Мене страшенно бісить, коли чую скарги і драматизацію якихось дрібних проблем, на кшталт подорожчання якогось продукту в магазині чи коли роблять трагедію з того, що сусіди - мудаки. В цей момент я чомусь завжди згадую про Сивого (Сергій Пандрак), якому без наркозу в бойових умовах ампутовували ногу. Без наркозу. Ампутовували. Ногу. Десь в районі Луганського аеропорта. Оце реально проблема була. Ось це дійсно можна драматизувати, хоча він цього і не робить, а 23 серпня щороку, на протезі підіймається на Говерлу.

Такі історії мене надихають і на ранніх етапах давлять будь-які мої скигління щодо життя.

Бісять дилетантські розмови про війну диванних експертів по тому, як потрібно воювати. Я сама ніколи таких суджень не роблю, бо це тупо плювок в обличчя усім, хто там підставляється під кулі і міни. Так хто вам дає право критикувати дії військових? Йди повоюй за них і потім поговоримо.

Бісять напівтони. Типу так-так, Росія ворог, але те, що кум на заробітках там - це ок, бо в нього «вибору немає». Вибору немає - це коли наркоз поруч відсутній, а ногу ампутовувати треба, бо тут і помреш. А у решті 99,9% життєвих ситуацій вибір є.

Бісить оця тотальна «втома» від війни.

Особливо втома тих, для кого «війна» - це просто слово з телевізора чи ютуба Особливо тих, хто ніколи не допомагав армії, не волонтерив, навіть не співпереживав. Ті, для кого кількість вбитих за добу - просто цифра.

Бісять розмиті формулювання. Оці фрази, типу: «события на Востоке», «когда это все случилось»... Люди не можуть сказати прямо слово «війна». В хлопців і дівчат на фронті є сміливість ризикувати життям, а у вас колінця трусяться просто озвучити це слово. Це не Волан де Морт і від того, що ви скажете слово «війна», вона до вас не прийде, не бійтесь. Майте мінімум сміливості називати речі своїми іменами.

Бісить те, що ніякі ЗМІ, окрім skrypin.ua, не транслюють вшанування пам’яті загиблих «Дзвін пам‘яті», який відбувається щодня у Міноборони. Це б нагадало мільйонам безтурботних українців, що прямо тут і зараз йде війна. Що практично щодня гинуть люди. Живі. З плоті і крові. Страждають і помирають. Але навіщо це транслювати, якщо можна глянути вісімнадцятий раз Сватів, танців з кимось-там чи екстрасенсів-шарлатанів. Я тільки за, щоб люди розважались. Це нормально. І правильно. І добре. Але в той самий час можна було б 3 хв. ефірного часу присвятити вшануванню тих, хто дарує вам безтурботність та спокій, прикриваючи вас своїми тілами.

Бісять ще багато речей, але перераховувати їх усі марно. Бо сильнішими за всі ці негативні почуття є любов, пам’ять, гордість та щастя, зрештою.

Любов - це те, для чого час і простір не завада. Я знаю, що попри те, що фізично тата тут немає, він продовжує жити в моїх «його» рисах обличчя (губах, очах, віях) і характеру, в моїй швидкій ході, яку я отримала, коли він проводив мене до школи, дорогою на роботу; в моїх життєвих переконаннях та «червоних лініях», які, сподіваюсь, ніколи не перейду; в нашій з мамою незалежності та самостійності, бо коли тато приділяє більше часу громадському життю, ніж сім‘ї, то забити цвях, поклеїти шпалери, понести важкі сумки, розібратись із сантехнікою - це мінімальний пакет навичок, які отримуєш як сильна і незалежна дружина та донька.

Пам’ять це те, в чому він продовжує жити. Всі ці наші спільні радощі, подорожі, походи за грибами, сімейні свята, навіть дрібні сварки чи суперечки про політику на кухні, дорога в його авто до школи, вирішальні життєві моменти, які ми проходили разом, – все це завжди зі мною і це важко забрати.

Щастя, яке зараз відчуваю дуже чітко і ясно. Це мало хто насправді усвідомлює, але якщо зі здоров’ям все +- норм, з рідними також, маєш 2 руки, 2 ноги, свободу, то тобі вже дуже пощастило. От вважай, що ти просто виграв джек-пот в лотереї життя.

Гордість за його подвиг, за подвиги і героїчні вчинки його побратимів, за активну та патріотичну частину українців, з якими можна вернути гори. За країну, яка встояла

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter, Google+ та Instagram.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Завантаження...

Коментарі 1
  • Статус коментування: премодерація для всіх
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Кажете, що окремі сім'ї на смерті своїх рідних наживаються? Не принижуйте, не ображайте, будь ласка, інших родин загиблих. Хіба вам не дали квартиру у Луцьку, а особисто Вам – землю біля озера Світязь? А всякі допомоги, соцвиплати вам як родині загиблого? А відпочинки? Так що, Ваші твердження, що хтось наживається на смерті своїх рідних – спірні. А Ви стали б (чи взяли б Вас) помічником нардепів, якби не смерть Вашого тата? Та й скільки можна піартитися на своєму горі?
Відповісти
Останні новини
«Він продовжує жити в моїх «його» рисах обличчя і характеру»: донька загиблого в АТО лучанина написала відвертий пост про війну
17 серпень, 14:04