«Не відчуваю, що мені 100 літ»: історія волинянки-довгожительки

100-літня Катерина Воробей із села Граддя Волинської області за своє життя зазнала сирітського дитинства, роботу в колгоспі, виховувала дітей, робила лісозаготівлі та будувала дорогу.

Довгожителька нажила п'ятеро дітей, вісім внуків, 11 правнуків і дві праправнучки. Вона поділилася із Суспільним історією свого життя.

Зі слів невістки Галини, попри складне життя її свекруха завжди мала чуйний, добрий та веселий характер. У хаті Катерини Воробей часто бувають гості. Влітку до бабусі зїжджаються онуки та правнук.

У три роки, каже Катерина Воробей, втратила батька, у 15 — матір з бабусею.

"Я його (тата — ред.) мало знала. Хазяїн був. Лісником робив. Мав все: і пасіку, і хазяйство, але помер. Ми жили на хуторі. Мали 20 штук худоби: овечки, свиней. Гляділи все, я не ходила до дівчат ніде. У польську школу ходила чотири роки", — розповіла вона.
Старше жіноцтво її родини загинуло під час конфліктів українців з поляками. Катерині Воробей тоді було 15 років.

Як розповіла довгожителька, після втрати рідних усе робила сама.

"Було дев'ять корів. Ще до сходу сонця треба було подоїти. Дою, задрімаю, кинулася дальше і дою. А потом отчим начав мене обіжати. То я покинула і пошла куди очі понесли. У чужих людей жила. Пока вже не нажила сім'ю свою. А так не було в мене ні хати, ні лопати, нічого", — пригадала Катерина Воробей.

Півтора року прожила у тітки, згодом до неї доєднався і брат.

"Пішла я вже за той замуж нещасний. Не хотіла, але ж біда заставила, не було де жити. Хоть іди, як кажуть, за вола, аби вдома не була, бо не було того дому", — зізналася довгожителька.

Жінка самотуж навчилася шити: костюми, пінжаки, бурки. Разом з чоловіком виробляла шкури й шила з них чоботи. Для робітників, розповіла, надавали шарварок в лісі: різати дерева, робити заготівлю. Пізніше допомагала чоловікові збирати хвою та виготовляти віники.

Як згадує їх син Володимир, деякий час подружжя жило у Черкасах. Бо на Волині працювали за трудодні, а у Черкасах були багатші землі й люди отримували гроші за працю.


“Був період, що батьки переїхали в Черкаси, потому що там були багатші землі, люди получали вже гроші, щось платили, бо тут за трудодні робили, як кажуть, а сім'ю треба було піднімати. Там хату построїли, побудували, п'ять років там прожили, двоє дітей нажили”, — розповів їх син Володимир Воробей.

Пізніше сім’я повернулася у Граддя й збудувала будинок, де й нині проживає Катерина. Син додав: усе своє життя мати намагалася підняти дітей на ноги. Батько їхав на заробітки, заробляв плотництвом, столярством, будівництвом. Помер у 56 років.

“Часом мене питають: "А як ви там, бабусю?" Кажу: "Все лучше всіх". Є їжа, одежа, та й живу. Я не відчуваю, що мені 100 літ. Мені здається, що я ще так думкою сипше робила”, — зауважила Катерина Воробей.

До 60 років довгожителька тримала худобу, поросят, курей. До 80 хазяйнувала, садила картоплю, городину. Нині хатні справи жінка не веде, але щодня прокидається о 8:00-9:00.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!