«Вода для нас була золотою», - волинський військовий розповів про умови служби на Сході

Одним із тих, хто віддано за­хищає цілісність нашої держави у зоні АТО, є житель села Піща Юрій Кравченко. Сьогодні він уже вдома у десятиденній від­пустці, яку вдалося випросити у військового керівництва.

Як і решта бійців, Юрій 10 кві­т­­ня одним із перших був мобілі­зований до війська. Спочатку два тижні перебував у Воло­ди­мир-Волинській частині, по­тім майже місяць – на Рівнен­сь­кому полігоні. А вже з 15 травня хлопець у складі 128-ї бригади гірно-піхотного батальйону, що знаходиться у м. Мукачево, був відправлений у відряджен­ня для участі в антитерорис­тичній операції в Донецькій та Луганській областях, - пише Шацький край.

Жителі села Городище Пере­вальського району Луганської області (всього-навсього кілька кілометрів від російського кор­дону), де спершу дислоку­вався блокпост, зустріли українських військових не надто привітно. Інколи навіть доводилося чути погрози на кшталт: «Уходите отсюда, а нет, то мы будем стрелять». Таке ж ставлення до сол­дат демонстрували і в двох інших населених пунктах, під якими згодом стояв блок­пост. Вперше потрапили під обстріл на одному з важливих стратегічних пунктів – пере­х­рес­ті, одна з доріг якого вела від КПП на кордоні з Росією (до нього залишалося приблизно 15-20 км) до Луганська. Відби­ватися не було як, бо хлопці навіть не бачили, хто і звідки стріляв, тому що вогонь весь час вівся з лісу. Коли Прези­дентом України було оголошено так зване перемир’я, блокпост Юрія саме знаходився поблизу села Макарове, що недалеко від містечка Станиця Луганська. Хоч командуванням і був даний наказ не вести наступ та пер­ши­ми не стріляти, та сепаратисти не надто на це звертали увагу: обстрілювали майже кожного дня, а то, бувало, й по два рази на день.

"Не буду казати, скількох хо­роших друзів, знайомих дове­лося втратити за цей період, скількох було поранено. Коли стріляли в нас – стріляли й ми у відповідь. Бо, як казав наш командир, не будемо стріляти ми, то будуть стріляти по нас. Проте вести вогонь по населених пунктах нам було суворо заборонено. Лише коли мирні жителі виїхали з сіл і ми точно знали, в якому будинку ховаються сепара­тисти, відстрілювалися у від­повідь", – каже Юрій

В перервах між обстрілами основним завданням військо­вих на блокпостах було пере­ві­ряти автотранспорт та доку­мен­ти водіїв і пасажирів. Будні проходили в усіх однаково: пос­тійні чергування, нашвидкуруч сніданок, обід та вечеря із одних лише розігрітих на вогнищі сух­пайків. Навіть американські сух­пайки видавали. Один із них хло­пець привіз додому показати рід­ним, то таку екзотичну стра­ву навіть собака їсти не за­хотів.

"Майже три місяці перебу­ваючи в зоні АТО, бійці нашого блокпосту сплять в окопах, підстеливши лише бушлат за­мість матраців. Воду привозили «це­вешкою» за 100 кілометрів раз на два тижні, якщо дорога була більш-менш спокійною. Її виста­чало лише для пиття, а про таке задоволення, як помитися, попрасувати одяг, не було навіть мови. Так і ходили не­миті, в одному й тому самому брудному одязі, та й коли пра­ти, коли існує можливість рап­тового нападу, обстрілу. Вода для нас була на ціну золота, пляшку мінералки видавали для двох на добу, то про що тут говорити? Місцеве населення майже нічим не допомагало, та й узагалі їхнє ставлення до наших солдат мало змінилося. З українськими прапорами вій­сько­вих зустрічають тільки у великих містах. В селах такого не­має. Я скажу чесно, не хо­четься через це вертатися на­зад. Аби була підтримка міс­цевих, аби їхні чоловіки стояли поряд з на­ми та захищали свою землю зі зброєю в руках, не було б сті­ль­кох жертв, та й те­ри­торію зачистили б значно швид­ше. Най­більше прикро, коли по теле­фо­ну своїм родичам та зна­йомим переселенці зі схід­них облас­тей розповідають, що тут їх кормлять, вдя­га­ють, дають житло: «А они пу­сть там за нас воюют» (маючи на увазі чо­ловіків з інших областей). Такі слова відби­вають будь-яке бажання во­ювати", – розповідає далі Юрій.

Не нарікає Юрій на ті мізерні кошти, які отримав за час служ­би (за останній місяць як учас­ник АТО отримав з доплатою аж 2 400 грн.), хоч і щодня ризи­ку­вав своїм життям та здо­ро­в’ям. Доб­ре, що блокпости їхньо­го ба­тальйону були повністю за­без­печені ліками, в тому числі й до­роговартісними препара­тами. За­­безпечений хлопець амуні­цією, але берці та форму дове­лося купувати самому, бо дру­гий ко­м­плект видавали лише кон­трак­тникам, які потім по-брат­ньому ділилися нею з мобілі­зо­ваними.

Приїхавши додому, хлопець одразу став на облік у військ­комат. А вже через кілька днів звернувся за допомогою до лі­ка­рів: після тримісячного пе­ре­бування в зоні бойових дій не може вночі спо­кійно заснути, а на душі – пос­тійна тривога, вже має арит­мію серця, погіршився зір.

"Вдома хочу просто спо­кій­но виспатися, але не можу. Чи потрібна була АТО – важко сказати, бо ми, прості солдати, вірили, що війна закінчиться за два тижні. А що маємо? Чоловіки зі сходу відпочивають і розважаються тут, а ми захищаємо їхню зем­лю від ворогів. Чи надовго вис­та­чить нашого патріотизму – не знаю", – ділиться у розмові своїми проб­лемами хлопець.

Перебуваючи в зоні АТО, хло­­­пець постійно думав про рід­­них і близьких, коли мав вільну хвилину – обов’язково їм теле­фонував, аби заспо­кої­ти: у нього все добре. Свою під­тримку хло­пцеві надали одно­сельчани, кот­рі днями принесли гроші, зібрали усім селом для мобілізованих хлопців. Та Юрій каже, що йому зараз нічого не треба, та й брати із собою будь-які зайві речі не хоче, потім не­ма куди їх дівати.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!