«У чому фішка співзалежних? Я намагалась його врятувати від алкоголю. Була біля нього 24/7, перестала жити своїм життям»

Місяць тому я прийшла на збори в товариство «Анонімних алкоголіків». Розповіді тих, хто сягнув дна, але зрештою повернувся до нормального життя, вражали. Та все ж одна зачепила найбільше.

Задля збереження анонімності ми змінили імена героїв у цьому тексті.

Андрій не п’є 8 років. Нині він охайно вбраний, має власний бізнес і щиро тішиться, що може допомагати таким, як він сам – алкозалежним. Раніше його життя нагадувало справжнє пекло: замість вбиральні він міг «сходити під себе», а дворічну доньку взяти з собою на «точку». Медики збирали консиліум і були безсилі, розуміючи, що ледь не всі органи Андрія вже погано функціонують. Дружина Олена, втомившись щоразу рятувати залежного, пішла. Щоправда, не відразу, а через 10 років подружнього життя.

Упродовж тривалого часу Олена носила Андрію тазики і відкачувала після чергового запою. Навчилася робити уколи, «відмазувала» чоловіка від керівництва на його роботі, коли той з похмілля не міг піднятися з ліжка. Благала на колінах, аби перестав пити, і водночас віддавала останні гроші на пляшку.

Так працює співзалежність.

Як це – бути дружиною алкозалежного

Олені – 39. Жінка працює у сфері краси і вчиться психології. Завдяки плідній роботі над собою їй вдалося позбутися співзалежності і відновити, здавалося б, приречені стосунки. Нині сім’я Ткаченків – яскравий приклад того, що люди таки здатні змінюватися. Спойлер: цю тезу згодом нам підтвердить психолог.

Їхні взаємини, як запевняє дружина Андрія, по-справжньому теплі і навіть нагадують той період, коли все тільки-но починалось, – 18 років тому. Та спершу на її долю випало чимало випробувань.

Далі – пряма мова Олени.

Відразу зазначу, що шлюб з Андрієм – другий. З ним ми познайомилась, коли я прийшла влаштовуватись на роботу. Він був моїм керівником – супервайзером. На той час стосунки в моїй сім’ї руйнувались. Хоча ні. Вони почали руйнуватись, коли я завагітніла. Я двічі подавала на розлучення. Колишній чоловік теж пив, але не настільки.

А от Андрій тоді не пив взагалі. Мене це дуже дивувало. Він був такий ввічливий, розумний, залицявся гарно, з донькою допомагав. От це і зачепило. Знаєте, коли все життя пов’язане з людьми, які п’ють, то це для мене було «вау».

«Коли мама була вагітна, вітчим встромив їй ніж у живіт»

Мій тато помер за 4 дні до мого народження. Мама вийшла заміж вдруге, коли мені був рік. Вітчим пив завжди. Скільки я його пам’ятаю, стільки він пив і бив маму. Вся квартира була в крові. Дітей було троє, я – найстарша. Ми не мали права голосно говорити, сміятися, коли «тато» вдома. Він міг вибити їй зуби. Коли мама була вагітна, встромив їй ніж у живіт. Мені було чотири. Пам’ятаю, як він їй погрожував: «Вивалю бебехи, бо така су*а, як ти, не може народити нікого нормального». Це його слова.

Свою рідну доньку теж бив сильно. У два роки він пошкодив їй очний нерв. Дитина була такого кольору, що у фільмах не показують. Коли я запитувала у мами, чому ти з ним живеш, вона відповідала: «Я хочу, щоб у дітей був батько».

Мені здавалось, що я не маю права навіть відчувати, бо раптом вітчиму не сподобається мій вираз обличчя. Так я прожила 14 років. Зрештою мама його вигнала.

З нас трьох найбільше постраждала середня сестра. Її досі щоразу висипає, коли та нервується. У мене – захворювання шлунково-кишкового тракту.

Перший чоловік на мене теж піднімав руку. Спершу все було добре. Коли я завагітніла – йому зі мною стало нудно. Я продовжувала працювати, займатися хатніми справами. Він бачив, що я можу все сама, і розслабився. Робив це з іншими дівчатами зазвичай.

Згодом, коли нашій доньці був рік, почав піднімати на мене руку. Якщо дочка плакала, просив її «заткнути», бо як ні, то він сам це зробить. Я могла, здавалося, стерпіти будь-що, але не агресію в бік дитини. Тому взяла малу на руки і пішла до мами. Чого не зробила це ще раніше? Боялась повторити її долю – знайти чергового козла, який ненавидітиме мою дитину.

«У чому фішка співзалежних? Я намагалась його врятувати»

Минуло кілька місяців, відколи ми з Андрієм почали жити разом. Спершу я почала чути від нього перегар. Було дивно, бо ж не пив раніше, але я не могла подумати, чим це все може закінчитися. Далі він почав пити щодня до втрати свідомості. Я запитувала, навіщо він це робить. На що той відповідав: «Я – хворий. У мене є залежність».

У чому фішка співзалежних? Я намагалась його врятувати. Була біля нього 24/7, перестала жити своїм життям. Навіть не так. Я не вміла жити своїм життям! Я свято вірила, що задля мене чи завдяки мені він зміниться. Думала, що просто треба час.

Прибирала за ним. Піднімала слухавку, коли дзвонив начальник, і казала, що в чоловіка висока температура, тому його немає на роботі. Якщо лишались останні сто гривень – віддавала йому на пляшку. Іноді лазила навколішках і благала, щоб перестав пити. Він чхати хотів на мої крики-сльози, але водночас тримався за мене так, як дитина тримається за маму. Казав, що жити без мене не може. Час від часу я втомлювалась від цього. Якось навіть свекрусі сказала, що задушу його вночі і не буду шкодувати.

Ми не розійшлися тоді лише з однієї, як на мене, вагомої причини. Після народження першої доньки мені зробили гінекологічну операцію, після якої я нібито не могла би мати дітей. Але сталося диво, я завагітніла вдруге. І от коли народилися менша донька, Андрій дуже змінився. Перестав пити, влаштувався на роботу і дуже швидко став директором заводу. Вся вагітність протікала в спокої та його турботі. А коли доньці був місяць – знову запив.

Рідний син Андрія захотів якось пожити з нами. Я погодилась. Погодилась виховувати трьох, коли чоловік не працював. Його син – дуже проблемна дитина. Хлопця виганяли зі школи, він не вмів за собою доглядати. Про домашні завдання мова навіть не йшла. Уявіть, чоловік не працює, на мені – троє дітей. Я пиляла нігті з 8 ранку до 12 ночі. Знайшла нещодавно особистий щоденник старшої доньки, де та чи не щодня писала, що «мами як завжди немає». Бо я знала, що мушу заробляти гроші.

«Мій терпець луснув, коли він підняв на мене руку вдруге»

Я раніше не була на морі, але дуже хотіла, щоби його побачили діти. Водночас тато Андрія, який мав онкохворобу, став гірше себе почувати. Щоб ви розуміли, у нього дуже хороша сім’я, дуже хороший тато. Це, мабуть, єдиний чоловік в моєму житті, чиє ім’я треба повністю писати великими літерами. Тож через його стан здоров’я поїздку думала відтермінувати. Втім Андрій наполягав.

Ми сіли в автобус, доїхали до кордону з Румунією – телефонує свекруха і каже, що свекрові дуже погано. Я кажу: «Вертаємось!», а чоловік – ні, і все, бо лікарі запевнили, що все буде добре. Ми приїжджаємо в Болгарію і дізнаємось, що батько помер. Андрій просто спустився, налив стакан горілки і випив. Він знову зірвався.

Він почав звинувачувати мене у всіх гріхах, у смерті батька зокрема. Ви би бачили, що він виробляв у тому готелі… Але ми таки добули. Минув тиждень, ми повернулися в Луцьк. Удома він запитав: «Де я?». Уявіть, він не розумів, у який спосіб дістався додому, але пляшку попросив. Тоді я сказала, що ні, з мене досить, більше я такого робити не буду. Він штовхнув мене – я забрала дітей і переїхала на орендовану квартиру. Мій терпець луснув, коли він підняв на мене руку вдруге.

«Банан. Я написала, що хочу банан»

Я приходила інколи додому, бо там залишились наші коти. Але я більше не займалась його проблемами. Їжу, правда, приносила. Приблизно тоді почалася моя робота з психологом. Пам’ятаю, як на консультації мені сказали виписати 10 моїх «хочу». І 9 пунктів стосувались не мене, а моїх близьких. А я хотіла… банан. Я написала, що хочу банан.

Чоловік мій, вочевидь, теж вирішив зайнятися собою. Перестав пити, чи не щодня ходив на групи в АА. Принаймні так казала свекруха. Я вирішила повернутися додому, але при цьому ми продовжували жити в різних кімнатах.

А як зрештою відновили стосунки? Я побачила, що він реально міняється. Прагне стати кращим для мене, для донечок. Це були вчинки, а не слова. У свій час я вже наслухалась.

Тепер я не боюсь сказати, що я хочу, про що я думаю. Я інакше виховую дітей. Немає цього: «Тихо, бо тато не в гуморі». Я більше нікого не рятую, я рятую себе. Якщо він знову вип’є – розлучення через суд. Так, ми це проговорили. Може, хтось подумає, що це егоїзм. Ні, це адекватне рішення людини, яка більше не співзалежна. Раніше він усіляко маніпулював, мовляв, не зробиш те-то – піду нап’юся і я робила що завгодно. То зараз я кажу: будь ласка, двері відчинені.

Співзалежні мусять почати жити своїм життям. Ви мусите дати право алкозалежному відповідати за свої дії і за своє життя самому. Залиште його самого, якщо є така змога! Кормити, поїти, витягувати – велика помилка. Каже, що викинеться з вікна, якщо ви підете – ок, нехай. Не викинеться. А якщо це і не маніпуляція – це його вибір, ви не маєте почувати себе винною. Це важко. Я знаю.

«Можливо, я все ж ішла за маминим сценарієм». Історія падчерки Андрія

Із Наталею, донькою Андрія, зустрічаємось у Львові. Вона – 20-річна студентка одного з відомих вишів країни. Дівчина добре вчиться, працює і будує власні стосунки. Втім алкоголізм вітчима свій відбиток таки залишив.

Далі – пряма мова Наталі.

Насправді я усвідомлюю, що мені треба до психолога. Я не була щасливою дитиною. Попри те, що я добре вчилась, була активною в школі, а моя сім’я не мала вигляд типової «неблагополучної», бо ж мама таки заробляла, щасливою не була.

Найбільше закарбувався випадок у Болгарії, коли тато знов почав сильно пити. Він не зважав на те, що ми з мамою його просили не робити цього. Тому ми просто змушені були переїхати. Коли навідувались додому, мама часто казала: «Не чіпай його». Спершу я теж носила йому тазики, прибирала за ним. Постійно повторювала, що дуже сумую і хочу повернутися. Втім щоразу поверталася від нього плачучи. Пам’ятаю, як тато клявся, що не пив, а пляшки, мовляв, стоять старі. Я йому вірила. А коли ми вийшли від нього, мама сказала, що помітила піну в пиві. Якби він його дійсно не чіпав – піни не було би. Він мене обманув. Вкотре.

Тато мене не бив, він навпаки відчував свою провину і часто давив на жалість. А от на маму руку піднімав. Найчастіше їхні сутички відбувалися на кухні. Я завжди думала, що вони сваряться через мене. Пам’ятаю, ми з малою сестрою щоразу йшли до них, аби в разі чого захистити маму.

Тоді я не говорила мамі його покинути. Підсвідомо, мабуть, хотіла, щоб вони розійшлись, але не говорила. Вперше я про це сказала, коли тато вилікувався. Це було щось на кшталт: «Може, вам таки варто розійтись? А якщо він знову вдарить?».

«Шукаю в партнерові батька. Це не ок»

Коли я подорослішала, мама часто говорила, щоби я уникала залежних хлопців і тих, хто ставиться до алкоголю різко негативно, мовляв, це теж свідчить про певний досвід. Як-от спершу було з «неп’ющим» татом. Хоча, можливо, я все ж ішла за маминим «сценарієм». Мій колишній хлопець не пив, але, як я дізналася вже згодом, вживав наркотичні речовини. До речі, досі не знаю, що саме. На щастя, ми розійшлись і я не повелась на його «більше не буду».

Я до алкоголю ставлюсь нормально. Можу трохи випити і бути впевнена, що вестиму себе адекватно. Хоча інколи в мене виникають думки, що я здатна піти в запій. Якщо втрачу роботу, навчання, близьких людей – піду в запій. У хлопця, з яким я нині в стосунках, проблем з алкоголем немає. Він як і я може випити з друзями, при тому не наробити дурниць.

Ситуація з татом вплинула на моє ставлення до чоловіків однозначно. Хлопцеві я довіряю, але коли він іде з друзями «на пиво» і довго не відповідає – нерви трохи грають. Я буду писати і кілька разів перепитувати, чи з ним все нормально. Іноді ловлю себе на тому, що шукаю в партнерові батька. Це не ок. Так, взаємини – це про турботу і про любов, але точно не про батьківську опіку.

«Я впевнена, що тато більше не питиме»

З татом я ніколи не мала таких теплих стосунків, як зараз. Для нього лише було важливо, аби я його поважала. І так було. Я перестала його поважати, коли він перестав працювати і пити до втрати свідомості. Мені було шкода маму.

Коли побачила, що він перестав вживати, знову почав працювати, цікавитись моїм життям, вирішила, що і я робитиму перші кроки. Нині у нашій сім’ї дійсно теплі стосунки. У мене виникає бажання зателефонувати до тата, щоби просто запитати як справи, наприклад. Якось я приїхала у Луцьк і найперше, що зробила, – побігла до нього на роботу. Із купою речей, з сумками. Думаю, йому було приємно. А ще я знаю, що у тата псується здоров’я, коли той довго не плаває, тому недавно подарувала сертифікат у басейн.

Я впевнена, що тато більше не питиме. Наша сім’я є прикладом, що люди, якщо хочуть, таки міняються.

У моєму оточенні є алкозалежний. Я – співзалежний/а?

Так, оскільки така природа психіки. Люди переважно толерантні і часто співчутливі. Питання в тому, якою мірою ця співчутливість виражена. Однак часто спізалежність носить патологічний характер. Це сліпа покора і прив'язаність до тієї людини, яка завдає вам болю. У цьому переконаний кандидат психологічних наук, доцент кафедри практичної психології і психодіагностики Волинського національного університету імені Лесі Українки Антоній Мельник.

Співзалежність – патологічний стан, який негативно впливає чи не на всі сфери життя і поступово веде до руйнування особистості. Ба більше, на стадії «втоми від співчуття» співзалежна людина здатна здійснити непоправне.

«На жаль, зафіксовані випадки криміналу, коли співзалежний вбиває. Це відбувається на стадії «втоми від співчуття». Але зауважте, що у співзалежних етапи «сліпої віри» і «втоми» чергуються. Є такий трикутник Карпмана, де задіяні три основні ролі – жертва, переслідувач і рятівник. Час від часу вони міняються місцями: жертва може виконувати роль рятівника або переслідувача», – пояснює Антоній Петрович.

Перші ознаки і допомога при співзалежності

Співзалежній людині важко об’єктивно оцінити себе і ситуацію загалом, тож зазвичай проблему помічає її оточення, на яке, власне, лягає відповідальність «просвітницької» роботи. Співзалежні звертаються самостійно хіба на стадії «втоми».

Серед перших і головних ознак співзалежності – виправдання поведінки та нездатність відмовитися від залежного. Часто – дратівливість, агресія і почуття провини перед ним.

«На щастя, в Україні є чимало інституцій, які допоможуть із цим явищем впоратися. Якщо вам не подобаються психологи – не ходіть, але знайдіть альтернативу. Дуже непогано працює метод «рівний-рівному». Люди, які пережили в своєму житті подібні ситуації, можуть надати іноді більш ефективну допомогу, ніж академічно освічений спеціаліст. Люди, які позбулися будь-якої залежності, часто створюють групи самодопомоги, центри реабілітації, волонтерські служби тощо», – зазначає психолог.

І додає: «Люди здатні мінятися. І ми повинні до цього прагнути. Бувають випадки, коли розрив сім’ї – вихід і спасіння для обох партнерів. Життя висуває різні умови. Але відновити втрачені в процесі залежності та співзалежності стосунки – можна».

Ольга ВОЗНЯК
Фото Юлії КОЦЮБИ


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.