«Від побоїв харкала кров’ю. Могла б не вижити». Історії з луцького притулку для постраждалих від насильства

«Я навіть не знала, що на Волині є таке місце», – часто доводиться чути фахівчиням Волинського обласного центру соціально-психологічної допомоги від тих, хто зателефонував на гарячу лінію за допомогою. І справді, багато людей мовчки терплять знущання у сім’ї, бо думають, що іншого виходу просто немає. «Де ж я буду жити, ще й з дітьми, якщо піду?» – часто картають себе подібними думками. Але таке місце є, і прихистити там готові абсолютно кожну і кожного, хто постраждав від будь-якого прояву насилля: фізичного, психологічного, економічного чи сексуального, і, зрештою, всіх, хто опинився у складних життєвих обставинах.

«З маленькою дитиною жили у квартирі з наркозалежними ВІЛ-інфікованими родичами…»

«Від домашнього насильства потерпала уся моя родина», – так починає свою розповідь 37-річна лучанка Інна (з етичних міркувань ім’я змінене). Світла і простора кімната шелтеру (притулку, – прим.) стала для неї місцем спокою, про який вона довгий час могла тільки мріяти.

– Мій чоловік залишився сиротою ще з дитинства. У нього є брати і сестри, але всі неблагополучні – сиділи в тюрмі, наркозалежні. Коли я одружилася зі своїм чоловіком 3,5 року тому, ми почали жити у його двокімнатній квартирі. Народилася донечка, зараз їй 2 роки, – розповідає жінка. – А через деякий час до нас прийшла жити рідна сестра чоловіка, бо вона відбула тюремний термін. Щоб ви розуміли, у неї 20 років «стажу» вживання наркотиків. Але якщо з нею ми ще якось лагодили, то, коли з тюрми повернувся ще й її чоловік, життя стало нестерпним. Він теж наркоман, вони обоє ВІЛ-інфіковані. Чоловік має власне житло, але вирішив своє здавати, а жити з нами. Ці люди абсолютно неадекватні, плюс до них постійно приходять такі ж самі їхні товариші. Ми навіть у свою кімнату поставили залізні двері, такі як вхідні, але це не допомогло. Ми викликали поліцію, писали заяви – теж безрезультатно. Тому й змушені були шукати інше житло. А що могли вдіяти? Грошей на суд у нас не було. А коли почалася війна, чоловік втратив роботу. Де жити, за які гроші, не знали. Від знайомої з Чернігова, яка як переселенка проживала тут – у Луцьку, ми дізналися про цей шелтер. Звернулися сюди – і нам допомогли. Скоро буде 90 днів, як ми тут проживаємо, а це максимальний у нашому випадку термін для перебування. Але цей час дав нам можливість підшукати житло, підзаробити грошей на оренду і просто заспокоїтися.

До речі, Інна вагітна другою дитиною, в липні в родині з’явиться хлопчик…

Лілія (ім’я змінене) з Ковельського району неодноразово знаходила прихисток у луцькому шелтері:

– У шлюбі у мене постійно було психологічне насильство від чоловіка, а, коли я подала на розлучення, приєдналося ще й фізичне. Він не хотів зі мною розлучатися, йому було потрібно, щоб я була біля нього поряд, просто як річ. Моїй дитині на той час було 2 рочки, чоловік почав мене шантажувати дитиною. Силоміць забирав і не привозив день, другий. Я її мусила забирати з поліцією і як тільки. Коли переїхала до батьків, він постійно приїжджав, чатував, погрожував, спокою не було ні хвилини. Це побачили соцпрацівники і порадили мені звернутися в притулок у Луцьк. Я поїхала – і мені це дуже допомогло. Чоловік не знав, де ми. І за цей час я змогла піти на роботу, влаштувати дитину в садочок, спокійно розлучилася і подала в суд на призначення йому днів побачень з дитиною. Він заспокоївся, бо зрозумів, що все закінчено і я більше не його річ.

Із війною випадків домашнього насильства не стало менше

Історії цих жінок мають позитивне завершення. А все тому, що вони вчасно звернулися за допомогою. Мова йде про шелтер для осіб, які постраждали від домашнього насильства або потрапили у складні життєві обставини. Він є у Луцьку і діє на базі Волинського обласного центру соціально-психологічної допомоги, який очолює Володимир Ковальчук. Що ж це за центр, хто саме може звернутися сюди за допомогою, скільки тут можна проживати, – у розмові з фахівчинями з соціальної роботи Анастасією Хом’як і Тетяною Склезь.

– До нас можуть звертатися всі люди, які опинилися в складних життєвих обставинах і самостійно не можуть їх подолати. Це стосується і чоловіків, і жінок. Тут можуть проживати особи, які постраждали від торгівлі людьми і внутрішньо переміщені. Терміни проживання для усіх різні, але стандартний термін – 90 діб, – говорить Анастасія Хом’як.



Зауважу, мешканці центру мають готувати собі їжу самостійно із власних продуктів, але буває, що у людини немає можливості придбати собі харчі, тож на такі випадки у притулку завжди є крупи, тушонки, картопля. Все це надають благодійники.

– Чи проживають у вас чоловіки, які постраждали від домашнього насильства? – запитую Анастасію Хом’як.

– Так. З останнього, проживав у нас чоловік старшого віку. Зазвичай чоловіки старшого віку потерпають від домашнього насильства зі сторони дорослих дітей або від дружини. Але, звичайно, частіше нашими клієнтами є постраждалі жінки і діти. Проживають в нас і внутрішньо переміщені особи, і ті, хто постраждав від торгівлі людьми.

- Чи виїжджаєте ви безпосередньо на місце вчинення насильства?

- Є в нас мобільна бригада соціально-психологічної допомоги, ми виїжджаємо екстрено безпосередньо на місце вчинення насильства або з просвітницькими бесідами до учнів, студентів тощо. На постійній основі у нас отримують консультації телефоном або ж очні. В нас є телефон гарячої лінії, і, оскільки ситуації бувають різні, ми неодноразово даємо особисті номери, аби людина могла зателефонувати у будь-який час. Дуже часто телефонують уночі.

– Із війною змінилася ситуація в плані домашнього насильства?

– Складно сказати. З війною однозначно зменшилася кількість місць у таких закладах, як наш, – через внутрішньо переміщених осіб. З війною з’явилася категорія осіб, які не звертаються, тому що «не на часі, є важливіші проблеми – війна ж». І ми пояснюємо таким людям, що вони не мають рації, що їхня локальна трагедія не стає менш важливою від того, що в країні відбувається щось глобальне. З війною випадків домашнього насильства точно не стало менше. І це при тому, що частина людей, які потенційно могли б до нас звернутися, виїхали за кордон.

Дитина, яка стала свідком того, як тато кривдить маму, теж є постраждалою від домашнього насильства

Як зазначає Тетяна Склезь, часто жінки досить швидко повертаються до агресора і ситуація із домашнім насильством знову повторюється.

– Був у нас випадок, коли жінка досить швидко повернулася із дітьми до кривдника. А потім служба у справах дітей наклала на неї адміністративне стягнення, бо вона як мама не піклується про своїх дітей і свідомо залишається з ними у небезпечному місці, поряд із кривдником. Тобто на той момент вона не виконувала своїх батьківських обов’язків. Адже дитина-свідок – це автоматично дитина, яка постраждала від домашнього насильства. Так от, та жінка знову повернулася до нас, пробула тут певний період часу, але повернулася до чоловіка, коли він вирішив закодуватися.

Постає питання: чому саме постраждала особа має залишати помешкання, а кривдник – ні? Тетяна Склезь відповідає: за правилами, може бути виписаний терміновий заборонений припис на 10 днів. Його поліція виписує агресору на місці. І якщо є діти, припис має видаватися і на дітей. І тоді не залежно від того, кому належить житло за документами, кривдник має залишити місце проживання. Але, як свідчить практика, постраждалій особі легше самій десь заховатися, аніж залишатися вдома і чекати, порушить чоловік той припис чи не порушить, прийде чи не прийде.



– Ви говорите прямо жінкам, що терпіти насильство – це шлях, не дай Боже, звісно, на кладовище? І чи були на вашій практиці трагічні випадки?

– Залежно від стану жінки. Інколи я практикую таку «шокову» терапію. Показую жінці кут стола і кажу: «Бачте, який гострий?» Міліметр удару не туди, і все – кінець. Але трагічних випадків у нас не було. Якщо пам’ятаєте, у Луцьку років два тому чоловік убив доньку і дружину сокирою. Ця жінка за життя по допомогу не зверталася до нас, хоча зрозуміло, що насильство там тривало систематично. І ось результат, згублене життя і її, і її дитини. Був у нас випадок, що привезли до нас потерпілу, її так побив чоловік, що вона просто харкала кров’ю. Ми змушені були викликати їй «швидку». Бо якби вона в нас залишилася, хтозна, чи дожила б до ранку. Після лікарні жінка в нас прожила якийсь час із дітьми, але потім таки повернулася до чоловіка. Зараз, як ми знаємо, у цій родині далеко не все добре, – відповідає Тетяна Склезь.

– Траплялися ситуації, що кривдники до вас вривалися сюди?

– Так, було. Була історія, коли жінка втекла з малою дитиною з Тернополя у Володимир, звідти – до нас. Чоловік дізнався, що вона тут. Наступного ранку він уже був під дверима. Ми, звичайно, викликали поліцію, його звідси забрали. Але наступні два тижні він приходив і просто стояв під вікнами. Такий от чинив психологічний тиск. Ми з ним довго говорили, я пояснювала, що ця жінка – це не його власність, а він мені каже: «Ні, вона моя власність…» Зрештою ця жінка повернулася додому, ми підтримували з нею зв’язок, вона влаштувалася на роботу і жила своїм життям. Але якось з соцмережі ми дізналися, що вона вибачила своєму чоловіку і вони знову разом. Але там проблема була у тому, що її мама керувалася збоченою логікою: «Всі так живуть, і в мене з твоїм батьком не все добре було. Терпи», – продовжує Настя Хом’як (далі - розмова з нею).

– Як щодо сексуального насильства з боку чоловіка до дружини, чи звертаються до вас жінки із такою проблемою чи все ж таки приховують її?

– Знаєте, це найбільш тіньовий вид домашнього насильства, його найважче довести до розгляду в судовому порядку. Факт зґвалтування сторонньою особою в суді довести легше, ніж «рідним» чоловіком. Але те, що жінки вже розуміють, що це ніякий не шлюбний обов’язок, – дуже добре. Сексуальне домашнє насильство – це єдиний вид домашнього насильства, який не має адміністративної відповідальності, бо за фізичне, психологічне і економічне відповідальність є.

– Чи можна сказати, що у селах існує більша проблема із домашнім насиллям?

– Не стільки там ця проблема більша, як людина в селі опиняється в заручниках своєї ситуації: там на неї тиснуть сам кривдник, сім’я, власні упередження, сором і ще й те, що це село і всі всіх знають. І якщо сьогодні ти звертаєшся за якоюсь допомогою, то завтра це вже знають всі. І вважають, що це не нормально, бо «усі так живуть». Ні, не усі так живуть, це стаття! Ось що ми намагаємося довести жінкам.

– Може чоловік, який раз підняв руку на жінку, насправді більше цього ніколи не повторити? Чи якщо вдарив раз, то вдарить і вдруге?

– Чи давати людині другий шанс, це вже вирішувати кожній потерпілій стороні особисто, зважаючи на ситуацію. Кривдник однозначно повинен проходити корекційні програми, аби виправитися. Кривдник, який розуміє, що він вчиняє домашнє насильство і що це погано, тут ще з ним можна працювати. А якщо людина вважає, що вона робить все правильно, ні про який другий шанс не може бути й мови…

Ірина БУРА

На головному фото: Анастасія Хом’як і мешканка шелтеру.

Зі зрозумілих причин не можемо вказувати адресу шелтеру для постраждалих від домашнього насильства. Телефон гарячої лінії: 050 670 99 54.

І запам’ятайте, ви не повинні терпіти насильство у будь-яких його проявах!

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.