«Люди чомусь думають, що Генштаб дізнається інформацію з Телеграму», - Тетяна Трощинська в Луцьку

"Я не знаю, чого треба боятися. Окупації я боюсь" — так про свої страхи говорить після втрати 18-річного сина Тараса журналістка, медіаменеджерка, авторка книги "Любов не минає" Тетяна Трощинська. Жінка – фахівчиня з чутливої комунікації.

Про це повідомляє Суспільне.

Журналісти поспілкувалося з Тетяною Трощинською під час фестивалю "Фронтера" у підземеллях Луцька про те, як жити з втратою, прийняти й почути себе в горі, як створювати соціально важливий контент у журналістиці та що потрібно для утвердження української мови.

– Ви є медіаменеджеркою, радіо- і тележурналісткою, докторкою наук з державного управління. Все вірно?

– Я державне управління, між іншим, вже давно не практикую, але дисертацію захистила, тому це правда. Я дуже боюся перетворитися на спікерку однієї теми.

— Давайте про страхи, а також як долати їх, про стійкість, як бути сильним. Скажіть, чому ви зголосилися взагалі приїхати на фестиваль "Фронтера"?

— Я вперше в Луцьку. У мене в Україні загалом є не так багато місць, де я жодного разу не бувала. На жаль, до окупації не встигла побувати в Луганську. Не була жодного разу в Сумах і я не була в Луцьку. Фактично це три міста, в яких я досі не була. На запрошення організаторів, на запрошення Микити Москалюка і чула відгуки дуже гарні. Тут багато є колег, які б були вже не вперше на фестивалі, тому вони кажуть, що "Фронтера" себе не зраджує. Так само з точки зору атмосфери, програми і так далі.

— Ви є авторкою книги"Любов не минає" і у вас є така програма в рамках фестивалю.

— Таке подіумне інтерв'ю, яке веде журналістка Марічка Паплаускайте, яку я дуже поважаю. А про мою книжку "Любов не минає" — я не вважаю її такою аж надто літературою. Це мій щоденник, як мами, в якої помер син. Мій син помер у 2023 році від онкозахворювання за 18 днів. Він був студентом-першокурсником Києво-Могилянки.

Після цього я почала записувати аудіощоденник, робила подкаст "Любов не минає" на "Радіо Культура", писала пости в соцмережах. Можна сказати, що вони якоюсь мірою стали популярними, принаймні їх багато людей прочитало. Таким чином на пропозицію видавчині Катерини Ісаєнко це стало книжкою.

Ми це розглядали як такий посібник із самодопомоги. Невелика книжечка, яка поміщається в сумочку і ідея була в тому, щоби ти її відкривала чи відкривав на будь-якій сторінці і міг читати, якщо ти в цей момент маєш сили. Тобто це не література, яку ти читаєш від першої до останньої сторінки.

Я одразу кажу, що вона складна і її не обов'язково читати, але якщо у кого є втрата, її можна мати за бажанням. У мене були вже історії, коли в люди вона лежала тиждень-два, місяць і людина не підходила, тому що їй дуже важко, а потім раптом взяла і буває так, що щось знаходить для себе.

— Чи були серед отих зворотних відгуків, які до вас приходять, такі слова, які вам теж відгукнулися?

— Я не до кінця, можливо, якось усвідомлюю і приймаю, що ця тема часто дуже виникає в розмовах. В мене є дуже багато запрошень, розмов про чутливу комунікацію. Окрім того, що викладачка, дослідниця, тобто я сертифікована фахівчиня чутливої комунікації. Всі ці сертифікати я отримала до смерті мого сина. І тут ти бачиш якісь моменти: щось працює на практиці, щось не працює. Бувають моменти, коли просто в горлі спазм і людина не може говорити. Буває людина проявляється і їй просто бракує слів висловити свої почуття.

Відгуки — це фактично те, що підтримує мене в продовженні обговорення цієї теми. Я колись навіть чоловікові своєму казала, що я дуже боюся перетворитися на спікерку однієї теми. Бувають моменти, коли ми хочемо про них розказати, а не завжди люди готові слухати. Це боляче, сумно, важко...

У мене в книжці є невеликий фрагмент моєї розмови і психотерапевтки Катерини Гольцберг, де вона розповідає, як працює цей страх. Коли ти боїшся перебувати поруч з людиною в горі. Мій син помер від онкозахворювання, і я скрізь кажу, що він не є загиблим захисником України. Він багато чого не встиг у своєму житті, але багато що на щастя і встиг. Один із таких моментів, коли тобі кажуть: "Такий молодий, ще жити і жити". А ти розумієш, що він залишив величезний слід.

Він зробив дуже багато для мене. Він залишив мені компанію своїх друзів, з якими ми спілкуємося досі, залишив якісь моменти, які друзі мені зараз переказують і я дізнаюся про них тільки після його смерті.

— Про "Фронтеру. Це — літературно-мистецьке дійство. Допомагає долати якісь страхи? І якщо так, то які саме?

— У мене дуже мало страхів лишилося. Багато речей переосмислюєш. Рутина дуже рятувала. Щоденне виконання своєї роботи, обов'язків. Сили були, ресурс був. Є люди, які просто завмирають, і вони цього не можуть робити.

Потім планування на тиждень, потім планування на місяць, і так ти плануєш на пів року. Мені допомагає спілкування з людьми. Але і страхів як таких небагато. Я боюся окупації. Напевно, це єдине, що би я могла сказати, чого боюся.

Я цього ніколи не переживала, лише як журналістка працювала з цими темами і маю друзів, які пережили окупацію. Ти завжди боїшся невідомого, але це явно не те, чого ти можеш прагнути.

Комусь може допомогти музика, комусь може допомогти кулінарія, комусь може допомогти квіти садити, комусь може допомогти спілкування з друзями, комусь допомагає просто тиша перебування на березі річки.

Мулі Лахад — ізраїльський автор. У своїх багаторічних дослідженнях в Ізраїлі під час війни він говорить, що виживали найкращі ті громади і ті люди, які були рефлексивними, тобто вміли спілкуватись один з одним, самі з собою, проговорювати емоції, пояснювали свій стан. Для цього не обов'язково бути психологом. Комусь молитва допомагає або будь-яка афірмація. Головне — не закривати очі на реальність.

— Це дуже важливо прийняти себе і почути себе. Ну, багатьом, на жаль, це не вдається. Люди застрягають в горі.

— Це теж частина нормальності, тому що всі ми абсолютно різні. Я не є психотерапевткою. Я просто мама, яка поділилася своїм досвідом. Це важлива для мене така просвітницька місія в сенсі втрати — говорити людям про те, що втрата не минає. Мені важко сказати, кому потрібна, кому не потрібна професійна допомога, але близькі люди за цими моментами можуть стежити.

Ти звикаєш жити в сумі і в цьому немає якоїсь такої аж надто драми. Люди можуть жити в сумі. Ми цього не обираємо. Дуже важливий момент, що немає таблетки, яка забирає втрату, так? Тобто твій стан зміниться, ти з цим нічого не зробиш.

— Зараз ви очолюєте департамент стратегічного аналізу та розвитку соціально-впливового контенту на Суспільному. Наскільки складно зараз створювати соціально-важливий контент в наших реаліях? І чому це важливо?

— Та це не складно. Знаєте, я завжди дуже дивуюся, коли журналісти кажуть: "Боже мій, ми так страждаємо". А від чого ми страждаємо? Ми все життя вчилися для того, щоб працювати в надзвичайних умовах, розповідати людям правду і перевіряти факти, працювати під тиском, звіряти джерела.

Ускладнює кількість інформації, яку ми не завжди можемо перевірити і яка ще розвивається, і яку ми не можемо оцінити, бо в нас недостатньо знань і методології. Ніколи б не взяла на себе відповідальність оцінювати будь-яку військову операцію. Я можу запитати в експертів — оце є журналістика.

Другий важливий момент — це величезна кількість чутливої інформації, з якою ти працюєш і намагаєшся не порушити етичні правила і підходити з великою увагою до горя людського, до людських історій. Українська журналістика дуже класно впоралася, тому що в етичному плані ми дуже виросли з 2022 року.

— У нас тут на Волині постійно нависає така загроза, що можливо "підуть" з боку Білорусі. Час від часу в Telegram-каналах виринає оця хвиля про наступ. Як боротися з цим страхом і що зробити?

— Кінетична війна ж ведеться в двох просторах. В інформаційному просторі війна ведеться так само. Вона (Росія — ред.) вдало нагнітає, бере реальні проблеми, реальні недоліки і роздуває їх до неможливого. Люди на це купуються.

Не можна піти з Білорусі, стоячи на Донбасі. Люди чомусь думають, що генеральний штаб Збройних сил України дізнається інформацію з Телеграму... 11-й рік триває триває війна і третій рік повномасштабна. Досі вдавалося героїчними зусиллями, з проблемами, але якось вдавалося стримувати.

— Які потрібно створити умови для того, аби не виникало питання: "А навіщо розмовляти українською мовою в Україні?" Яка ваша думка?

— Я не знаю, які умови треба створити. Дитинство в Києві в 70-ті — це дуже емоційні спогади. Багато хто мені каже, що вони травматичні, тому що не могло бути тоді без травми. Тоді дійсно дитина, яка говорила українською на вулиці, вона замикала запитання. Мені могли сказати, що я селючка, але насправді ні. Хоча я не розумію, що поганого в слові "селюки" чи мати походження з села.

Коли ми говоримо про українську мову, то ми повинні були якось популяризувати і розказувати з телевізора про те, що дуже добре говорити українською. Що насправді є великою проблемою? Перша — батьки, друга — державна політика. Дітки, народжені в 2022-2024 роках, якщо вони зараз в Україні говорять російською мовою, то вони говорять не через погану Україну, не через державну політику, не через брак українських книжок і мультиків, а тому що так говорять їхні батьки.

Державна політика — це табори як, наприклад, в "Строкатих єнотах" або в "Пласті". Можливо батькам потрібно більше простору, більше підтримки, яка могла б бути від держави, тому що не всі мають фінансову можливість відправити дитину в табір.

Якщо ми говоримо про дітей, яким рік, два і три — це тільки відповідальність батьків. Ніякої держави тут ще не існує. Коли твоя дитина у тебе на руках і ти народжуєш її в пологовому будинку, в підземеллі через російські балістику, і перше слово, яке вона чує — російською... Ну вибачте, в якій країні ми живемо? Потрібно ще багато для усвідомлення кожної людини, кожної окремої родини. Тоді реально будуть зміни.

— У вас на Facebook сторінці часто з'являється рубрика під хештегом #шелесьшелесь. Це такі фотосесії. Розкажіть, будь ласка, про це і що воно вам дає?

— Це дуже особиста історія. У нас із моєю подругою, адвокаткою, правозахисницем Ларисою Денисенко, з якою дружимо багато років, є така особливість — ми любимо різноманітні кольори, принти, поєднання. Для нас це є арт, мистецтво якоюсь мірою.

Там маса речей, куплених на вінтажах за 200 гривень. На Фейсбуці пишуть нам сотню коментарів про те, що з нами працюють стилісти. Я взагалі інколи думаю: "Боже мій, як люди уявляють моє життя? Які стилісти?". Тут йдеться про те, що це якраз наша гра, наше мистецтво, яким ми, можна сказати, розважаємось. Робимо фотографії на телефон за 20 хвилин десь на алеї, у парку. Зустрілися на годинку, попили каву посеред робочого дня і пофотографували одна одну на телефон.

Мені здається, що будь-яка людина може взяти телефон і себе сфотографувати. Це є така точка опори для гарного настрою. Якщо повертатися до ресурсних каналів Мулі Лахада, то це творчість.

— Фестиваль "Фронтера" — це теж творчість, црозвиток. Як ви оцінюєте те, що він відбувається в нинішній час?

— Я звернула увагу, наскільки люди зараз більше ходять на такі заходи. Ми бачимо, що відбувається, наприклад, із "Конотопською відьмою" — не можна купити квитки. У мене є друзі, які театрали, і постійно ходять в театр, але купують квитки на місяці раніше.

Це нормально. В мене є припущення. Перша причина — це справді вибух інтересу до українського, коли ти раптом починаєш розуміти, що твоя культура дуже багата і точно не вкрадена, як Толстой, так?! З іншого боку, ти розумієш, що не повернешся в 23 лютого 2022 року, і багато людей це починають усвідомлювати. Життя є зараз і ти можеш зараз щось зробити для свого розвитку.


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.