Від гасу до натрію: історія луцького ліхтаря

Рівно 104 роки тому – увечері 25 вересня 1909 року – на луцьких вулицях вперше загорілися електричні ліхтарі. Це стало результатом ініціативи місцевого мешканця, який за свої гроші збудував першу електростанцію і освітив місто.

Проте і раніше Луцьк не був темним – на вулицях «коптили» гасові світила.

Вуличний ліхтар – це елемент благоустрою, який уже встиг стати частиною фольклору. Його фотографують, малюють, під ним призначають побачення.

Чи то технічний об’єкт, до якого треба підходити з інженерного боку, чи елемент благоустрою, чи просто прагматичний «пристрій освітлення», вуличний ліхтар – все ж річ цікава і з точки зору свого різноманіття, і з точки зору історії. Саме про естетику та історію світильників вечірнього Луцька далі піде мова.

Перші в світі штучні нічні світила

Вперше освітлювати територію стали ще древні римляни та греки. Вони використовували олійні лампи для освітлення дороги мандрівникам і для того, аби вберегтися від грабіжників. Людей, які запалювали й гасили нічні лампи, називали латинським словом laternarius.

Вважається, що ідею освітлювати вулиці в нічний час у сучасному розумінні реалізували вперше у XV столітті в Лондоні. Мер Лондона Генрі Бартон видав розпорядження вивісити вуличні ліхтарі. Через два століття в Амстердамі новатор Ян ван дер Хейден придумав розмістити в місті 2,5 тисячі ліхтарів, щоб люди вночі не падали в канави, і щоб пожежникам було простіше працювати у разі нічних пожеж.

Довгий час нічне освітлення вулиць застосовували лише у великих містах. Більшість європейських малих міст і містечок прийшли до ідеї освітлення тільки в ХІХ столітті.

До ХІХ століття в освітленні використовували різноманітні суміші горючих олій. Але згодом винайшли світильний газ і стали використовувати його – ним легше було освітити більшу територію міста.

А в середині ХІХ століття у Львові з’явилася новинка – гасова лампа. Одночасно гас винайшли і в Америці.


Як Луцьк вибирався з темряви

Коли саме в Луцьку почали запалювати нічні ліхтарі, точно не відомо. Але ймовірно, це відбулося це в ХІХ столітті. У 1880-х роках запалювання ліхтарів на міських вулицях було звичною справою.

Проте доглядати за освітленням мали самі ж мешканці. Біля кожного будинку мав висіти ліхтар, який власники будинку повинні були запалювати на ніч. Звичайно, не всі це робили, тому лучан штрафували. Проте історики свідчать: штрафи були дуже низькі, і городяни їх не надто боялися.

Встановлювати ліхтарі теж мусили мешканці, витрачаючи на це свої гроші. Проте готових світильників у продажу не було. Кожен мешканець мав самостійно шукати матеріали, а потім у складчину виготовляти ліхтарі. Хтось давав скло, хтось стовп, інший – гас. Саме гасом освітлювали Луцьк у другій половині ХІХ століття.

Така ситуація викликала купу непорозумінь і хаосу. У 1887 році мешканці міста зібралися громадою і написали скаргу повітовому справнику. У листі вони зазначали, що поліцейський наглядач змушує «акуратно освѣщать улицы фонарами, каждому противъ своего дома». Мешканці просили ввести єдиний ліхтарний збір, який був би пропорційний до нерухомого майна кожного лучанина.

Цікаво, що в слово «акуратно» лучани ХІХ століття вкладали конкретний зміст. По-перше, у самій конструкції ліхтаря скло має щільно прилягати до каркасу, щоб вітер не задував вогонь. По-друге, ліхтар має бути вичищеним від кіптяви. Якщо ці умови виконані – ліхтар «акуратний».

Безлад в освітленні міста змусив Луцьку міську управу в 1890 році оголосити конкурс на заміщення посади ліхтарника тривалістю «концессионного строка» 3 роки.

Переможець торгів зобов’язувався за власний рахунок встановити 140 гасових ліхтарів по місту. Для їхнього освітлення він мусив найняти трьох ліхтарників, які повинні були стежити за чистотою та справністю світильників. Біля готелів ліхтарі можна було не влаштовувати – це мусили зробити власники закладів.

Коли світив місяць, ліхтарі дозволяли не запалювати. Проте, якщо місяць світив тільки півночі, або ж його закривали хмари, – ліхтарі мали горіти. Ще однією умовою було, що після закінчення трирічного підрядного терміну, реманент ліхтарників переходив у власність міста. За це все підряднику місто зобов’язувалося виплатити 300 рублів за 3 роки.

Невідомо, чи реалізувалася ця затія. Проте навіть вона не покращила б ситуаціюіз нічним освітленням Луцька. Всередині 1890-х років нічні ліхтарі майже не запалювалися. Поліцейські наглядачі штрафували лучан і складали протоколи, де мешканці все звалювали на домашню прислугу.

Врешті-решт у 1896 році в місті утворили комісію, яка мала детально вивчити ситуацію і дати свої пропозиції щодо покращення нічного освітлення Луцька. За висновками комісії, місту потрібно було 700 ліхтарів і 6 ліхтарників. Це вимагало коштів як на самі світильники, так і на гас і зарплату прислузі. Місто собі не могло цього дозволити. Єдиним виходом було встановити ліхтарний збір для мешканців. Але це також було дуже дорого, адже в такому разі кожен мешканець мав платити суму, яка дорівнювала річному податку на нерухомість.

Як покращити економічну ситуацію в місті і утримувати ліхтарі без ліхтарного збору, комісія розписала на кількох аркушах. Велику надію покладали на нову скотобійню, яку мали от-от ввести в експлуатацію. Але зрештою всі ці ідеї залишилися на папері: місто й далі погано освітлювалося.

Луцьк запалив «потомственный дворянинъ»

Недоліки гасового освітлення були очевидні всім. По-перше, лучани дуже халатно ставилися до ліхтарного обов’язку. Якщо сам ліхтар на початку ХХ століття коштував 12 рублів, то штраф за його незапалювання – тільки 1 рубль. Це було дешевше, ніж витрачатися постійно на гас, що вартувало 6 рублів за рік.

Більше того, міські ліхтарі були влаштовані неакуратно, в бруді і кіптяві, з пошкодженими конструкціями, через сильний вітер чи неправильно залитий гас запросто гасли. В кращому випадку ліхтарі не світили, а мерехтіли.

У перші роки ХХ століття в Луцьку стали задумуватися над електричним освітленням. Ніхто точно не знав, як конкретно це має відбутися. Було очевидно тільки одне – місто не може за власний рахунок цього зробити.

Компанії з виробництва ліхтарів одна за одною пропонували місту дорогі, але якісні сучасні архітектурно оформлені газо-гартівні світильники. Були, наприклад, пропозиції з Києва, Петербурга, Хелма. Єврей Шльома Ірва з Хелма надсилав пропозицію про гартівні ліхтарі системи Галкіна. Він начебто уже успішно продав такі вироби в Люблін. Але все це було не на часі.

В той самий час електрифікація впевнено крокувала містами. Саму «лампочку Ілліча» (тобто електрифікацію) Луцьку дав не Ілліч, а «потомственный дворянинъ» Альфонс Людвігович Яр, який жив у західній частині тодішнього Луцька – на Красному. За освітою він був інженером-електротехніком, до того ж підприємливим.

У 1907 році до міської управи він подав чудову пропозицію. Альфонс Яр пропонував: місто дає йому безплатно земельну ділянку, а він на ній за власний кошт будує електростанцію і влаштовує електричне освітлення міста.

Пропозиція Яра якнайкраще підходила місту. Тож, уже в 1907 році інженер виступив з доповіддю, де підсумував усі недоліки гасового освітлення вулиць, а також запропонував конкретні умови договору. Відбулися також громадські слухання. Особливих заперечень проти влаштування електростанції не було. Тому досить швидко взялися до реалізації.

Договір передбачав, що місто надає Альфонсу Яру безплатно ділянку землі площею 1000 квадратних сажнів (4,5 тисячі квадратних метрів) для станції. На ній за власний рахунок дворянин будує електростанцію. Також встановлює по місту стовпи, світильники, прокладає кабелі і освітлює вулиці в нічний час. Крім того, Яр отримує право займатися електробізнесом – продавати електрику абонентам за певну плату. За нічне освітлення вулиць місто виплачує інженеру річну плату. Експлуатувати електростанцію Яр має право протягом 30 років, далі договір дозволялося переглянути.

«Предприниматель устраиваетъ на безвозмездно отведенномъ ему городомъ въ пользованіе на весь концессіонный срокъ удобномъ для цѣлей предпріятія и свободномъ участкѣ земли, по соглашению с Городской Управою центральную электрическую станцію и всѣ необходимыя соооруженія для снабженія города электрической энергіей», - ішлося в договорі про «эксплоатацію» станції.

Ділянку відвели на нинішній вулиці Романюка, неподалік від Ковельської. А Проект договору затвердили у Технічно-будівельному комітеті Міністерства внутрішніх справ у Петербурзі, де зробили кілька зауваг, проте погодили.

Перші електричні ліхтарі

Станцію будували недовго: у 1909 році вона почала працювати. Як і було домовлено, власник станції – електротехнік Альфонс Яр – розставив по місту кілька десятків стовпів зі світильниками і проклав повітряні мережі.

Електростанція розташовувалася майже на перетині сучасних вулиць Романюка і Ковельської. На території було збудовано також кілька господарських та технічних будівель. На станції був агрегат, який працював на вугіллі та нафті і виробляв електрику.

25 вересня 1909 року сталася довгоочікувана подія: увечері в місті вперше запалали електричні ліхтарі. Правда, лише на центральних вулицях. Світильники тоді висіли на великій відстані один від одного. Наприклад, на вулиці Імператора Миколи ІІ (нинішній вулиці Лесі Українки) було всього кілька ліхтарів.

Як виглядали перші луцькі електричні ліхтарі, можна бачити на знімках міста часів Першої світової війни або перед нею. Вони висіли на дерев’яних стовпах, були продовгуваті, освітлювали вертикально вниз. Складалися з металевої частини – «дзвіночка» і рефлекторної тарілки – та скляної колби. Світильник вішали на висоті приблизно 9 метрів.

Ці ліхтарі були дугові. Тобто, джерелом світла у них була не нитка розжарювання, а електрична дуга. Для її створення потрібне закрите середовище, наповнене газом. У газі розміщені два електроди, по яких пропускають струм. У певний момент у просторі між електродами утворюється плазма, яка світиться. Потужність перших дугових ламп у луцьких ліхтарях (і не тільки луцьких – це був стандарт) становила 40 ват. Конструкція і форма ліхтарів була також типовою.

З цього часу електрична мережа Луцька стала розширюватися. Спочатку електрику влаштовували установи та багаті люди. Потім це дешевшало, і електричні лампочки вдома могло собі дозволити широке коло населення. Завдяки появі електрики в Луцьку стали з’являтися електротеатри – прототипи сучасних кінотеатрів, у яких не було звуку, а музичний супровід до коротких стрічок виконували музиканти наживо.

До появи першого електротеатру в Луцьку у 1908 році, на рік раніше від освітлення вулиць, було причетне так зване «Луцьке товариство тверезості». Аби залучати людей до безалкогольних акцій, товариство використовувало показ «живих картин». У них була пересувна установка, яку часто використовували у дерев’яному літньому театрі, що розташовувався на місці теперішньої луцької школи № 8 (біля Старого ринку).

Електрику одразу стали використовувати і на підприємствах для автоматизації виробництва. Чи не першими це зробили у ливарно-механічній майстерні братів Свобод, яка знаходилася на місці нинішнього заводу «Електротермометрія».

Освітлення дуже подобалося міщанам. Вже через два місяці після запалювання вогнів на вулицях лучани написали колективний лист до міської управи.

«Нынѣ въ г. Луцкѣ введено элекрическое освѣщеніе и съ 25 сентября нѣкоторыя улицы освѣщаются электрическими фонарями. Такое освѣщеніе улицъ мы признаемъ вполнѣ желательнымъ и для себя удобнымъ, - жылательно только, чтобы освѣщались также и незамощенные», - писали мешканці.

Більшу частину Луцька освітлили за Польщі

Незважаючи на електричне освітлення вулиць, гасові ліхтарі ніхто не відміняв і їх і далі треба було запалювати. У 1910 році мешканці Луцька висунули ініціативу до міської управи замість натурального ліхтарного збору ввести грошовий. Гасове освітлення було доволі затратним і давало не світло, а кіптяву.

До Першої світової війни в Луцьку 24 вулиці освітлювалися електричними ліхтарями. У зв’язку з війною освітлення вулиць призупинилося. Гасові ліхтарі в цей період вже майже повністю відійшли з ужитку.

Масова електрифікація міста почалася вже після 1921 року, коли офіційно Луцьк став воєводським містом. На терені міста було утворене товариство «Вольт», яке базувалося на центральній «електровні» Альфонса Яра. Саме його працівники і займалися електрифікацією вулиць.

У 1922 році на станції працювало щонайменше 25 працівників. У листопаді цього року вони почали страйкувати і домоглися 100 % підвищення заробітної плати. Збереглася поштівка, на якій фотограф зафіксував роботу якогось луцького електрика на стовпі. Фото зроблене у 1920-х роках на вулиці Ягеллонській – Лесі Українки. Справа – готель «Європейський», в якому зараз суд.

Із часом все більше і більше вулиць освітлювалися. Найперше, це були центральні, а потім і провулки та вулиці далеко від центру. У 1927 році на острівній частині міста – територія нинішнього заповідника – було встановлено 13 вуличних ламп і проектувалося ще 26. Більшість ламп мали потужність 40 ват. Були і по 100 або 150 ват.

Окрім кількості світлоточок, в міжвоєнний період збільшилася і їхня різноманітність. В різних місцях, на мостах, у скверах, біля нових установ влаштовували оригінальні ліхтарі, які ніде більше в місті не повторювалися. Наприклад, у 1926 році замість дерев’яного Братського чи Глушецького мосту відкрили новий залізобетонний, який назвали іменем Казимира Великого. На ньому, окрім погрудь чотирьох польсько-волинських діячів, встановили ліхтарі на металевих стовпчиках з плафонами оригінальної форми.

У 1930 році завершили будівництво земельного банку в Луцьку на вулиці Ягеллонській (зараз - Винниченка). Там також встановили оригінальні металеві електричні ліхтарі.

У 1935 році в Луцьку було засноване Волинське товариство приятелів наук. Воно в основному займалося координацією наукових установ, популяризацією науки та історії краю. Була у складі товариства і заміська ентомологічна польова станція, де вивчали комах. Збереглася фотографія роботи станції вночі. Науковці спорудили невелику дерев’яну вежу, на якій влаштували великий ліхтар. Уночі його світло приваблювало комах, яких можна було збирати і досліджувати.

«Мармурові» світила п’ятдесятих

Радянський Луцьк налічує майже 50-річну історію, яка почалася в середині ХХ століття, а закінчилася наприкінці. Цей відтинок охопив різні культурні періоди, соціальні і мистецькі течії – сталінський ампір, радянський модернізм, період спрощенства і застою, перебудови і гласності. Зрозуміло, що кожен період мав свої естетичні вартості, які відображалися і на міських ліхтарях. Тому радянські ліхтарі Луцька дуже розмаїті – від вишуканих форм післявоєнної відбудови до естетики мінімалізму і навіть примітивізму доби застою.

Після війни довелося спочатку відновити ту мережу, яка вже була перед 1939 роком. Треба було відновити кабелі та замінити втрачені стовпи. Поволі електрифікація міста продовжувалася. Станом на середину сорокових років мережа освітлення простягалася від спиртзаводу на Ковельській до Розвилки на теперішньому Київському майдані.

Розширення мережі вуличного освітлення настало аж в 1953 році. Тоді запланували поставити майже півсотні світлоточок на вулицях Рівненській, Дубнівській, Ковельській (від спиртзаводу до околиці), Кічкарівці, Гнідавській дамбі до самої Гнідави. Світильники вішали на висоті 6 метрів на дерев’яних стовпах висотою 9 метрів. Кожна лампа мала потужність 150 ват.

У той час в місті вже встановлювали так звані трансформаторні кіоски, які перетворювали струм для використання в побутових умовах. Деякі з них живили вуличне освітлення. Один із таких знаходився на вулиці Словацького – на місці готелю «Україна». На початку п’ятдесятих років більшість стовпів були все ще дерев’яними. Але на нинішній Лесі Українки та частково на Богдана Хмельницького вже були металеві.

У 1953 році міський парк вирішили оздобити новими гарними ліхтарями. Варто нагадати, що міський парк тоді розташовувався на місці теперішнього Театрального майдану, а на місці сучасного центрального парку у той час все ще «скиглили чайки, чувся переклик різних болотяних птахів, а влітку шелестіли буйні трави та де-не-де поміж осокою виднілася постать одинокого рибалки».

Отож, вирішили поставити в парку 8 нових ліхтарів – металеві опори на мармурово-бетонній основі з трьома світильниками у формі кулі на кожному. Через 2 роки такими ліхтарями оздобили всю вулицю від парку до вокзалу – це сучасні вулиці Винниченка та Стрілецька.

Пізніше подібні встановили і на Богдана Хмельницького. Всі вони були на лампах розжарювання.

Революційні ліхтарі

Ще в 1951 році в СРСР кілька вчених отримали Сталінську премію за розробку люмінесцентних ламп. Наприкінці п’ятдесятих – на початку шістдесятих років ці лампи стали з’являтися і в Луцьку.

Це був справжній прорив, адже люмінесцентні лампи при однаковій освітленості витрачали значно менше електрики. Правда, вони були дорожчі і менш надійні. Проте вони завойовували популярність і в вуличному освітленні. У сімдесятих роках на тих самих потрійних ліхтарях з мармурово-бетонною основою лампи розжарювання замінили на люмінесцентні. Виглядало це трохи дивно, але вважалося прогресивним.

Вуличний ліхтар – це не просто пристрій для освітлення вулиці. Це також і архітектурний елемент, який можна вдало або бездарно вписати в контекст архітектури будівлі, вулиці, парку, чи району. Особливу увагу завжди надавали мостам. Тому ліхтарі на мостах завжди цікаві і незвичайні. Ось таким було ліхтарне оздоблення мосту на вулиці Ковельській у шістдесятих.

У 1961 році в Луцьку ще більше розширили вуличну мережу зовнішнього освітлення. На 43 вулицях встановили 2000 світильників. Вуличні ліхтарі та стовпи стали частенько змінювати, оновлювати.

Трохи пізніше з’явилася ще одна модифікація тих самих старих дугових ламп, якими вперше освітлювали Луцьк електрикою. Це були ртутні лампи. Принцип був таким – в парах ртуті протікав струм, який запалював газ. Ці лампи давали біле світло. Знайомі багатьом «білі» вуличні ліхтарі – це ртутні.

У сімдесятих роках кількість ртутних ламп все збільшувалася. Продовжувала зростати і загальна довжина мережі зовнішнього освітлення. Якщо в 1969 році вона становила ледь більше 200 кілометрів, то в 1978 – вже 330 кілометрів.

У 1960-1980-ті роки в Луцьку збільшувалася кількість ртутних ламп, зменшувалася люмінесцентних та ламп розжарювання для вуличного освітлення. На графіку показано ці тенденції.

У Луцьку досі висять гасові ліхтарі

Після розвалу Союзу ситуація з вуличним освітленням погіршилася. У лихі дев’яності на заміну ліхтарів не було коштів, а на освітленні вулиць жорстко економили. Це тільки сприяло вуличній злочинності та ДТП. Ситуація стала вирівнюватися на зламі тисячоліть. У Луцьку почали встановлювати натрієві лампи, ліхтарі запалювали частіше. Власне, почалася «натрієва ера» у вуличному освітленні.

Фізично предком натрієвого ліхтаря є той самий дуговий електричний ліхтар, яким вперше освітлили головну вулицю Луцька в 1909 році. За сто років змінилися матеріали, вдосконалили конструкцію. Натрієва лампа в основному – це закрита трубка, наповнена парами натрію. В них відбувається газовий електричний розряд, який змушує натрієвий газ світитися. Дає яскраво оранжевий колір.

Нині в Луцьку є понад 9 тисяч світильників, більшість із яких – натрієві. Також є трохи ртутних. Протяжність мереж освітлення – 350 кілометрів. Вуличне освітлення регулюється автоматично комп’ютером. Важлива робота в електромережах Луцька – це заміна сучасними кабелями старих проводів, через які відбувається втрата електроенергії.

Цікаво, але в процесі розвитку вуличного освітлення в місті, не всі старі ліхтарі ліквідували. Сьогодні на вулицях міста можна іноді зустріти старі ліхтарі. Трапляються цікаві радянські екземпляри.

А от на соборі в центрі міста висять ще ті давні гасові ліхтарі, які можна бачити на поштових листівках початку минулого століття.

На майдані біля першого луцького вокзалу зберігся стовп із тих, які ставили в 1953 році.

Ліхтарі, встановлені за останні 20 років:


***

Історія луцького ліхтаря налічує чи не півтора століття. Від перших неідеальних гасових світильників ліхтарі еволюціонували до енергоощадних натрієвих ламп. Ця історія показує, що коли до справи вуличного освітлення підходити з естетичного боку, то ліхтарі можуть стати дуже гарним архітектурним доповненням.

Але це ще не вершина вуличного освітлення. У Луцьку поки немає професійно продуманого освітлення пам’яток, пам’ятників, майданів. Адже не тільки вигляд ліхтарів, а й спосіб освітлення додає особливої родзинки вечірньому місту.

Написано на основі архівних документів (переписки, скарги, постанови, листи різних структур та мешканців давнього Луцька) Державного архіву Волинської області.

Олександр КОТИС (ВолиньPost)

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.