Військовий із Луцька: «Війна не робить вбивство нормальним»

Уже 4 роки кожен із українців та українок живе пліч-о-пліч зі смертю. росія підло вбиває нас щодня. А найсміливіші й найсильніші, захищаючи нас, наважуються взяти смерть за союзника й ліквідовувати численних загарбників.

Про це пише йдеться у статті Ані Алляйн на шпальтах видання Мета.

«Мені доводилось дивитися в очі смерті достатньо часто, щоб перестати рахувати. Смерть на фронті – це не кіно і не гучний кадр. Вона тиха, раптова і конкретна. Іноді – за метр. Іноді – за секунду. Але вона завжди носить імена…» – розповідає лучанин Віктор Грисюк.

Молодший лейтенант Віктор Грисюк – начальник секції цивільно-військового співробітництва штабу механізованого батальйону 110 окремої механізованої бригади імені Марка Безручка. Зараз воює за територіальну цілісність України на Запорізькому напрямку. Народився та жив у Луцьку й Києві. У цивільному житті – політолог за освітою, підприємець, громадський діяч, організатор міжнародних джаз-фестивалів.

Уже в перший день офіційної служби Віктор втратив співслужбовців, дивом не опинившись із ними в одній могилі: «Вночі на полігоні нас почали будити через повітряну тривогу. Я тоді ще подумав, що це лише навчання – і неохоче вибіг з ангару на морозну вулицю. Однак вже за лічені хвилини ми почули гул ракет і побачили зарево в далині. На жаль, ворог поцілив в казарми полігону та наметове містечко. Багато наших тоді загинуло. А мене врятувало те, що мене поселили в ангарі в іншій частині полігону, оскільки в казармах місць вже не було».

Удруге смерть підійшла впритул до новоспеченого військового, дивом оминувши його, уже незабаром – як тільки прибув на Донеччину: «Ми їхали автобусами до Авдіївки. І я з кількома побратимами вийшов в одному селі, щоб піти до своїх, а решта – поїхала далі. За кілька кілометрів в цей автобус влучила ворожа міна…»

За 4 роки війни Україна стала світовою лабораторію військових технологій смерті

Уже в новому 2026-у році ставши офіцером, до війська Віктор приєднався, за власним наполегливим бажанням, у 2022-у, розпочавши службу рядовим.

4 роки тому повномасштабний наступ рф на Україну не став для нього ні шоком, ні ступором. Як і початок війни 2014-го. Адже уже з 16 років нинішній молодший лейтенант займав активну громадянську позицію і знав, який є в української волі ворог: «Тоді, уранці 24-го лютого, я зібрав речі, подзвонив близьким і почав шукати можливість піти в армію: хотів бути там, де вирішується майбутнє. За свою проукраїнську позицію в окупованій країні я точно був би в розстрільних списках. Тому мій шлях – це вибір опору: і наступні кілька днів я провів в чергах до військкоматів на Волині».

Через нинішній різкий стрибок у науко-технічному прогресі людства війна теж стрімко розвивається – і, на жаль, у бік збільшення смертності. Віктор пригадує, коли він розпочав свої бої в 2022-у в районі Авдіївки – іще не було такої кількості дронів, фпв, кабів, шахедів тощо: «Тоді була небезпека від арти, авіації, однак це був зовсім інший тип війни, ніж тепер. Ми бачили, як війна еволюціонує, збільшуючи небезпеку для всіх військових. Тепер технології перетворюють десятки кілометрів від ЛБЗ (ред.: лінія бойового зіткнення) на “kill-зону” – фактично сіру територію, яку ніхто не контролює».

Також військовий відзначає тенденцію до більшого впровадження технологій загалом у війну – наземних роботів для логістики, евакуації та вогневої підтримки. І зрештою констатує: «На жаль, ми стали світовою лабораторію військових технологій – і ми не повинні в цьому програти нашим ворогам».

Убивство – робота, про яку ніхто не хоче говорити

На війні в смерті є ще геть протиправний бік – убивство, яке здійснюєш ти. Те діяння, яке в минулому житті було для тебе радикальним злом та абсолютним табу. Чи нормалізує війна душевне сприйняття вбивства, хай навіть і лютого ворога-виродка?

«Війна не робить вбивство "нормальним". Вона робить його необхідністю для захисту. Це не про ненависть. Це про обов’язок. Якщо ти не зупиниш ворога – він прийде до твоєї сім’ї. Але це ніколи не стає чимось легким або буденним для психіки. Якщо стає – це вже проблема», – відповідає Віктор.

Разом з тим це стає роботою, але роботою, про яку ніхто не хоче думати й говорити "на вихідних" чи в інтерв'ю: «Особисто я не мав безпосереднього контакту з ворогом, тому не можу оцінювати як це: дивитися йому в очі перед сконом чи відчувати останній подих. Багато моїх побратимів – з піхоти, арти чи пілотів – до цього ставляться, як до буденної роботи. Але я ще не зустрічав людину, яка б хотіла згадувати свою таку “роботу” поза службою. Думаю, це вже класика: коли про війну найбільше говорять ті, хто її не пережив. Бо ті, хто в ній – поза війною не захочуть про неї згадувати…»

Натомість пріоритет Віктора навіть на полі бою – збереження життя. Парадоксально для формальної логіки, але це відповідно підвищує ефективність знищення ворогів.

Наприклад, зараз спільно з командою у своїй бригаді впроваджує доволі новаторську ініціативу для нашої армії – системний підхід служби супроводу. Вона дає бійцям підтримку в разі поранення або найгіршого: «Це треба, щоб кожен військовий знав, що його не залишать сам-на-сам. Буде комунікація з родиною, не буде проблем з документами й всіма необхідними виплатами. Правильна соціальна робота з родинами тих, хто пропав безвісти, в полоні або загинув...»

Віктор наголошує, що такі прості мирські цінності, як допомога і загалом людське ставлення, дуже важливі для нашої обороноздатності й на фронті – на кожному етапі, а особливо від поранення до повернення в стрій або демобілізації.

Пропонуємо і вам долучитися до збору служби супроводу бригади на потреби поранених:

• посилання на банку,
• номер картки банки: 4874 1000 2096 6969.

Смерть – найкращий порадник життя

Очевидно, що смерть на фронті відразу стає звичайною частиною надзвичайної реальності, яка ніколи не припинить лякати. Проте, за словами офіцера, вона так само різко й насичує життям: «Страх смерті не зникає. Просто ти вчишся з ним жити. Починаєш цінувати справжнє– прості речі, розмови, сміх, тишу. Війна зробила моє відчуття життя гострим. Ти перестаєш відкладати "на потім". Починаєш чітко бачити, що справді важливо»

Віктор наголошує на усвідомленні, що життя триває тут і тепер: «Ми вже вистояли, хоча нам не давали жодних шансів. Я впевнений в тому, що наша держава має майбутнє. Тому або воюйте, або допомагайте тим, хто воює!»

Так, навіть на фронті можна боротись за життя, а не за смерть.

«Знаю, багатьох людей у приєднанні до сил оборони стримує саме факт того, що треба вбивати. Однак це не є необхідністю. Адже у війську достатньо іншої важливої роботи. Порятунок життя наших, або логістика чи ремонт техніки, управління роботами тощо. Усе це один великий єдиний механізм, що працює заради збереження держави», – пояснює військовий.

Авжеж ніхто не був народжений для війни. З-поміж побратимів військового – багато воїнів, які прийшли на фронт з айті, бізнесу чи повернулись із закордонних заробітків. А сьогодні є тими, про яких варто писати книги та знімати фільми – героями свого часу...

Наостанок Віктор відзначає, що найголовніше в людському житті, зокрема й на війні – залишатися людьми: «Ворог хоче знищити нас не лише фізично, але і морально. Ми не повинні забувати всіх імен тих, хто віддав найцінніше – своє життя та здоров’я. Маємо зробити все, щоб пам’ятати про них. Але, окрім цього, повинні докласти зусиль як суспільство, щоб ці люди не були просто статистикою».

Гідне вшанування воїнів, яких уже забрала смерть, військовий вбачає у створенні меморіальних дошок на будинках, книг пам'яті, меморіальних комплексів, пам'ятників, допомозі їх родинам, перейменуванні вулиць, розповідях історій полеглих у їх рідних школах, щоб майбутні покоління знали про героїв…

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.