Троянський кінь Ігоря Палиці*

За відомим законом Мерфі, якщо є вірогідність того, що може статися щось погане - воно станеться обов’язково. Путінська агресія проти України цілком вкладається у цю жорстку закономірність. Окупація Криму у найважчий для країни момент стала якщо і несподіванкою, то досить прогнозованою.

Не треба бути поважним аналітиком, аби заздалегідь передбачати, що саме Крим стане нашою найслабшою ланкою - і найлегшою мішенню для загарбників. Адже там розташована база Чорноморського флоту Росії - серйозне джерело небезпеки для української територіальної цілісності.

Як не прикро констатувати, але підступного троянського коня у вигляді чужоземного флоту запустили до нас українські політики. І не лише запустили, а й гостинно «прописали» як мінімум до 2042 року.

Країна має пам’ятати своїх «героїв». Тому нагадаю, що у квітні 2010-го за ратифікацію Харківських угод, які підклали під національну безпеку бомбу уповільненої дії, голосували у повному складі фракція Партії регіонів, Комуністичної партії і Блоку Литвина, а також майже всі позафракційні, 9 зрадників від Блоку Юлії Тимошенко (БЮТ) і семеро «сміливців» - від Народного союзу Наша Україна (НУНС).

Один із цих сімох - народний депутат Ігор Палиця. Тоді ще практично невідомий лучанам нардеп був у числі тих, хто, всупереч рішенню фракції, натиснув кнопку «за» і разом з тодішньою парламентською більшістю здав національні інтереси України.

З НУНСу за таку поведінку його, звичайно, зрештою вигнали, але яке то вже мало значення?.. Та і самого Ігоря Петровича це вигнання не надто засмутило.

А загалом історія політичних зрад розрекламованого «благодійника» Палиці розпочалася за півтора місяці до сумнозвісної ратифікації - з того моменту, коли начебто ідейний опозиціонер став банальною «тушкою» і допоміг Азарову отримати крісло прем’єра. Відтоді його «бескорыстная дружба мужская» з Партією регіонів лише міцнішала - до обопільного задоволення обох сторін.

У проміжках між доленосними кнопконатисканнями Ігор Петрович міг спокійно відпочивати від трудів праведних десь у Швейцарії, не з’являючись місяцями на своєму робочому місці. Ніхто на таку дрібничку не звертав уваги. Потім було «правильне» голосування за мовний закон Ківалова-Колєсніченка, скандальна виборча кампанія 2012 року, чергова підтримка уряду Азарова. Словом, Ігор Палиця доволі регулярно забезпечував тодішній владі потрібні голоси, за що був належним чином обласканий.

Коли у червні минулого року опозиція запропонувала денонсувати Харківські угоди з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, Палиця голосувати відмовився. Вочевидь, тому що послідовний.

Але в іншому випадку послідовність Ігоря Петровича щезла в невідомому напрямі разом із його ж законом про обов’язкове володіння чиновниками українською мовою, гучно розрекламованим під час виборчої компанії-2012. Підозрюю, що раптовий напад мовного патріотизму Палиці (як і його невгамовна благодійність) виявився звичайним передвиборчим трюком. Ефектним за формою й цинічним за змістом.

Тісні взаємовигідні стосунки між Ігорем Палицею та Партією регіонів тривали б ще досі, якби не втрутився Майдан. Як і можна було передбачити, Палиця Майдан не підтримав, участі в ньому не брав, разом і земляками у важкі часи не був.

Єдиний інцидент, коли лучани мали нагоду згадати про існування свого народного депутата, трапився на Театральному майдані. Одного зимового вечора міліція прийшла конфісковувати плакат, який засуджував тих, хто продають свої голоси на виборах. Так сталося, що там була згадка і про Палицю. Думаю, автори цього витвору мистецтва мали усі підстави на вираження своєї думки.

Допоки не було зрозуміло, хто переможе – Янукович чи Майдан, усі три місяці протистояння, Ігор Палиця сидів тихше води, нижче трави. Вичікував. Ніяких заяв не робив, жодних симпатій не виявляв. Але на всякий випадок залишався вірним штиком «президентської раті», і відставку уряду Азарова у грудні не підтримав.

Зате сьогодні ми бачимо дивовижні метаморфози, що трапилися із цим політичним діячем, який майже чотири роки був надійною опорою Партії регіонів у парламенті та справно голосував за її антинародні забаганки.

Блискавичний крах режиму спричинив раптове прозріння Ігоря Петровича. Останнім часом він розродився аж кількома телеграмами-зверненнями до лучан, в яких закликає до «перезавантаження», «очищення» і «покаяння». І, як годиться, засуджує Януковича. Однак сам чомусь зовсім не поспішає ані каятися, ані просити пробачення за багаторічну підтримку колишньої влади. І, вочевидь, сподівається не потрапити до люстраційних списків.

Думаю, Ігор Палиця тепер примірятиме на себе образ патріота. Що буде не важко, враховуючи підконтрольні йому ЗМІ. Може, він навіть вигукне десь на площі «Слава Україні!». Але вся біда в тому, що декларований (показний) патріотизм дуже слабко кореспондується із реальною підтримкою Харківських угод, через які Україна має наразі велику проблему. Ім’я їй – війна! А серед солдат, на яких сьогодні націлені дула російських автоматів, є і лучани.

Тож зрозуміло все, окрім одного: як тепер Палиця дивитиметься в очі їхніх матерів?

Олена ГОЛЄВА, голова обласної організації Європейської партії України, депутат Луцької міської ради
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.