Шевченко vs. Стус

«Борітеся – поборете» чи «Терпи, терпи, терпець тебе шліфує»?..

Від реальності нікуди не дінешся, тож сьогодні мушу писати про найактульніше й водночас - найболючіше: про війну... Може, то і не думки, а радше - емоції (себто крик душі).

Ми вже ступили на платформу змін, і назад вороття немає. Це не наші коліна тремтять, а ноги підкошуються, то платформа занадто хитка. Якщо ж не образно, а простою мовою, то все сталося дуже швидко, можна сказати, різко, кардинально. Воно й не дивно, адже українці – нація терпляча, тож ми знову пішли шляхом не еволюції, а революції, коли терпець увірвався. Та чи вчинили б інакше, якщо б знали, яку ціну доведеться заплатити за такий вибір?

Чи спадало комусь на думку якихось ще півтори-два роки назад, що нас може таке спіткати? І якби хтось дозволив собі подібні припущення, то його би назвали не провидцем, а божевільним. Бо війна (не в образу істинним вірянам) – то спосіб життя окремих країн мусульманського світу,а ми ж цивілізований народ! Для нас вона існувала хіба що в поверхневих уявленнях про Другу світову, почерпнутих з літератури, розповідей старожилів та тематичних фільмів. І навіть досі: поки ця реальність не торкнеться тебе особисто, вона здається якимось страшним сном…

Пригадую час перших загибелей героїв на майдані і вкотре переконуюся у правдивості крилатого вислову: смерть однієї людини - трагедія, смерть мільйонів – статистика. І хоча до мільйонів, дякувати Богу, не дійшло і, маю надію, ніколи не дійде, та ми, як би цинічно не звучало, звикли до… смертей. Звісно, слова ведучого новин про чергові людські жертви викликають переживання, проте чим частіше чуєш невтішну інформацію, тим більше стаєш внутрішньо «броньованим». Ні, не байдужим, а просто стійкішим морально. Низький уклін волонтерам, чия духовна міць вимірюється ділами; обов’язок же тих, хто в силу різних обставин не може долучитися до важливої місії – не проходити повз простягнутої руки . І що, важливо, щодня молитися за країну та її захисників.

Уранці, тільки-но розплющивши очі, в круговороті думок про особисті проблеми на передній план виходить питання: коли це закінчиться? Ба навіть більше: коли нашими найбільшими бідами знову будуть корупція та низькій рівень життя? Краще вже так, ніж з дня у день закопувати в сиру землю кращих представників нації. Не раз замислювалися: чи не завелика плата за європейське майбутнє, яке, тим паче, десь «за горами»? Адже не лише з точки зору моралі, а згідно букві закону людське життя є найвищою цінністю! А ми ціною тисяч життів боремося за європейські цінності … Парадокс!

Та, з іншого боку, який вихід? Бути рабами на власній землі? Падати в ноги так званому «старшому братові»? Віддати добрий шмат власної території в розпорядження ПІДкремлівським бандитам під овації немалої частини співгромадян, інфікованих російською імперською чумою? Так можна і половини країни позбутися: імунітет населення Харківської, Дніпропетровської областей тощо ще теж недостатньо сильний перед цією загрозою.

Найбільший страх , що мета не буде досягнута і засобів не виправдає! «Борітеся – поборете!», - казав класик. А що, коли ні? Припустімо, якимось дивом, Кремль відведе від нас свої загребущі ручища, вся ДНРівська-ЛНРівська наволоч буде по в’язницях, у держказні нашкребуть коштів для відновлення зруйнованої інфраструктури… Стоп! А що ж із мешканцями Донбасу? Як вилікувати їх? Адже у свідомості цих людей настільки вкоренилася своя (точніше – кремлівська) «правда», що, це, здається, вже передається генетично.

Та хочеться вірити, що все буде добре. Адже інакше бути не може! І не тому, що Європа з Україною, а тому, що українці з Україною. А нікому, окрім нас самих, як не прикро, ми не треба! Демагогів же і серед власних політиків не бракує, навіщо нам європейські?…

Ірина Воробей, журналіст