Китайське, Прощальне

От і минув тиждень, як моя нога востаннє ступила на благословенну китайську землю. Можна по-різному ставитися до Китаю: він десь шумний, десь хаотичний, десь, навпаки, надто впорядкований.

Поміж гостинними китайськими берегами тече, часто, пребрудна вода, там не прийнято перейматися екологією і проявляти гуманність до людей чи тварин.

Там їдять усе, що можна з'їсти (включно з тим, чого середньостатистичний українець навіть не уявить в себе в роті), п'ють кока-колу замість чаю і, як діти, радіють жовтоволосому (на їхню думку) європеоїду, з задоволенням дивляться серіали, де вузькоокі жінки з високими зачісками в традиційному одязі роблять одна одній капості.

Тільки чого в Китаю не забереш, це його старовини, історії, традицій. Тут досі кланяються при вітанні, подають те, що тобі треба, двома руками (і добре б пам'ятати, що брати теж треба двома руками, тільки звичка сильніша - хапаєш правицею і біжиш ховатися від сорому).
Так от, сьогоднішній, останній пост-колонка, власне, присвячений китайським традиціям, останній моїй подорожі туди, де живуть досі так, як жили й століття тому, до крихітного містечка Wu (Wu Zhen - Ву Жень), куди ми їздили європейською компанією, дивуючись тоненьким стінам, трусам над "туристичними" стежками і канонічній непорушності того, до чого й час не дотягується.



Ву Жень - невеличке, дійсно, містечко, яке втрачає свою самостійність, оскільки все глибше включається в життя промислового конгломерату східного Китаю. Але поки що там ходять прибиральниці в традиційних капелюхах.



Тут прикрашають життя кучеряві дахи з вензелями і дрібними сюжетами.





Я вже казала раніше, що жити тут можуть будь-де, аби на голову не капало. Так от, тут живуть. Попри музейність цього району, попри його унікальність, старовинність, навіть у музеях можна знайти кімнатки, в яких притулився диванчик, телевізор і кілька термокружок.

Музеї тут... Ну, не такі, як ми звикли. Вони не надто доглянуті і не надто доглядаються, експонати, як і люди, прекрасно зберігаються на спеці й холоді, в умовах майже тропічної вологості, під впливом безжальної китайської безалаберності :). От, наприклад, музей ліжок (якби зверху не дах, то був би геть зовсім під відкритим небом). В ліжках китайці, таки, знають толк. Тонка різьба, вигадливі сюжети, комфортність.







У Ву багато музеїв - є навіть виставка монет (організована за дивним принципом: напхати усього, лиш би було, тут і венесуельські шестикутники, і купюри з Мозамбіку та Заїру, і словенські звірята). Є музей тканин і трикотажних виробів (цей район славиться шовком та шерстю), музей подій, до кольору, до вибору, як кажуть.




Ну, і традиційна для Китаю "тяп-ляпсовість" при оформленні музейних виставок (вдивіться в англійський текст, це шедеври).



Після відвідин Ву Женю я, нарешті, відчула, що побувала у справжньому, китайському Китаї, такому, як його показували у старих фільмах, такому, як про нього книжка пише, такому, якого скоро не стане...

Бо вже навіть тут маленькі базарчики замінені на величезні безликі "європейські" торгові центри, замість поїсти топінамбурів і кукурудзи з гостро ароматним шашликом, спечених прямо на вулиці в перевозних пічках, люди воліють сходити до KFC чи Мак Дональдсу.





Ну, і щоб не закінчувати розмову на мінорі, розвію ще один, звичний для українця міф. У Китаї є домашні улюбленці - коти та собаки, їх не їдять, над ними не знущаються, тваринки, найчастіше, добре доглянуті, єдине, чого я практично не зустрічала, це бродячих собак чи бездомних котів. Одного разу я навіть бачила, як один чоловік-торговець героїчно кинувся рятувати щенятко, що вибігло на дорогу, ще й при цьому так смішно причитав.



От, ніби й усе. Перегортається ще одна сторінка життя. В мене залишився мільйон спогадів, трохи менше фотографій і бажання побачити більше Китаю: південного, північного, гірського.
Та, нехай но. ;)

Ні хао, Китай, до зустрічей!

Юля Смаль