«Скільки вважають за потрібне – стільки й платять»: переселенець пече крафтовий хліб у Луцьку, щоб відновити домівку батьків після обстрілу

Лучанам смачнючий та корисний хліб від цирульника Олексія Волошина вже полюбився. Сам чоловік – немісцевий, народився в Алчевську, що на Луганщині. Там вивчився, закохався у перукарську справу і відкрив салон краси. 2012 року вирішив дещо змінити своє життя і переїхав до столиці. На Київщині зустрів майбутню дружину – лучанку Ярославу, теж перукарку. Обоє займалися улюбленою справою. Однак рашисти вирішили зіпсувати спокійне та щасливе життя, тож подружжю довелося переїхати.

Нині ж вони – у Луцьку. Замість фарби для волосся у руках Олексія – тісто. Аби фінансово допомогти батькам, яким окупанти зруйнували житло, чоловік почав пекти і продавати хліб.

Олексій Волошин розповів свою історію Інформаційному агентству ВолиньPost. Далі – його пряма мова.



Мене війна торкнулася чотири місяці тому, а ось мої батьки, які жили в Алчевську, ще 2014 року набачилися тих жахіть. Як усе це починалося, вони кинули в авто найнеобхідніше і рухалися у бік Дебальцева. Тоді їх зупинили на блокпості «ЛНР» і запитали, чому вони хочуть виїхати, якщо ось-ось їх «асвабадят рускіє». А крім того, пропонували моєму батькові вступити до лав їхнього новоствореного збройного формування. На щастя, йому вдалося відмовитися, тож вони таки виїхали. Щоправда, в дорозі неодноразово втрапляли під обстріли.

В Алчевську у нас був салон краси і трикімнатна квартира. Якщо бізнес продати змогли чи не відразу, то за квартиру нам пропонували копійки. Згодом ми придбали житло під Києвом у селі Мила, що у Бучанському районі. Батьки там залишилися, а ми з братом винаймали помешкання у столиці. Там я теж відкрив свій салон, до речі. У Києві познайомився зі своєю дружиною. Вона – лучанка.



І от уже із січня 2022 року, нічого не підозрюючи, ми з коханою орендували будинок у Гуті-Катюжанській (село межує з Катюжанкою, що перебувала під російською окупацією майже з перших днів повномасштабної війни – ред.) А 24 лютого над нашим населеним пунктом збивають український літак… Як виявилося згодом, пілот, знаючи, що загибель неминуча, скеровував літальний апарат у ліс, аби не завдати біди мирним жителям. І навіть у той момент ми не вірили, що починається повномасштабна війна.

У нас маленька дитина, тож перші дні жили у підвалі. Сусіди знали, що ми з малечею, тож приносили нам продукти. Ті, хто мав бойовий досвід, завжди пояснювали, що наше село для окупантів не цікаве. Річ у тім, що розташоване воно дещо далі від основної траси, якою загарбники йшли на Київ. А ось там було справжнє пекло! Дорогою розстрілювали всіх цивільних. І це не з чуток, я бачив трупи на власні очі, бо досить часто ходив у сусідню Катюжанку, щоб отримати гуманітарну допомогу і придбати підгузки та молоко для донечки.



У нас не було ні світла, ні зв’язку. Покриття можна було «спіймати» лише на пагорбі у лісі. Тож раз на тиждень, аби поговорити з батьками, ми туди вирушали. А якось помітили, як у село заїжджають два бойові авто, і чимдуж побігли у ліс. Наша донька не промовила жодного звуку. Уявіть, наскільки свідома дитина! А ці машини приїхали грабувати, як з’ясувалось. У нас – двоповерховий будинок. Було зрозуміло, що його не оминуть, але все найцінніше я встиг сховати напередодні. Жили ми на той момент у сусідки, я навідувався лише дах ремонтувати, бо днями раніше у нас ледь дім не згорів через власну необережність. Хоча зараз розумію, наскільки нам пощастило, адже завдяки цій пожежі ми не застали росіян вдома! Вони щось вкрали в нас, та це – дрібниця. Головне, що ми живі!



Батьки повсякчас хотіли їхати нас рятувати. Ми їм пояснювали, що це самогубство і робити цього у жодному випадку не варто. Але 6 березня вони зателефонували і сказали, що вирушатимуть на Тернопільщину, бо у їхній будинок «прилетів» снаряд. Вони особливо нічого не пояснювали, тому я й не здогадувався, наскільки руйнівними є наслідки.



Згодом, коли окупанти награбували досхочу і таки покинули нашу місцевість, ми вирішили, що далі так ризикувати не можна і треба переїжджати, поки є можливість. Спочатку я поїхав у Київ і закрив свій салон краси. Клієнтів не було, за оренду платити теж не бачив сенсу, тому наважився. Ще одна причина мого переїзду на захід України – тато. Він працював у Гостомелі. І керівництво якось натякнуло, мовляв, якщо той не вийде на роботу – місце за ним не заржавіє. Чоловікові – 60 років, знайти нову роботу, а тим паче у такий період, – нереально. Тому я запропонував батькам продовжувати жити на Київщині, але переїхати у нашу квартиру. А ми натомість житимемо у Луцьку, допоки ремонтуватимуть їхню домівку. Кошти, які виділяє на це держава, так швидко не надходять, і це цілком зрозуміло, адже передусім треба забезпечувати армію. Пенсія у батьків маленька, на жаль, а тут ще й я без роботи лишився… У Луцьку усвідомив, що мені треба забезпечувати дві сім’ї, а отже, шукати новий спосіб заробітку. Іти в салон краси і вже втретє починати все спочатку – не хотілося, якось переріс оце. Я і в Алчевську, і в Києві «будував» усе з нуля. Працював звичайним перукарем, формував свою базу клієнтів і вже тоді відкривав салон. А зараз не той час, слід поквапитися.

Перед повномасштабною війною я придбав курс із випічки хліба. Це було дуже спонтанно, просто вдало натрапив на рекламу (усміхається – ред.). Ми з коханою намагаємося постійно вчитися новому, розвиватися. Зрозуміло, що у лютому в думках було не те. Але вже тут, у Луцьку, десь із середини квітня я таки почав цим займатися. Роблю сам закваску, шукаю якісне і корисне борошно. Моя дружина захоплюється нутриціологією також. Завжди шукає хороший хліб: щоб і склад був добрий, і смакував. Та зазвичай той, що продають у магазинах, – надто хімічний. Ось я і вирішив пекти самостійно.

Чим я можу допомогти батькам, якщо навіть свою сім’ю забезпечити не можу? У мене виникла ідея написати про свою ситуацію у фейсбуці. Тобто про те, що через рашистів мої мама й тато фактично втратили житло, а отже потребують фінансової допомоги. Я ніколи не просив грошей просто так, тож вирішив продавати хліб. Фіксованої ціни немає, скільки вважають за потрібне – стільки і платять. Покупців вистачає, бо сарафанне радіо спрацювало. Спочатку приносив сусідам на пробу, ті своїм знайомим, тож так і сталося (усміхається – ред.) Часто поштою відправляю, до речі. Я і безоплатно роздаю, адже є люди, які цього потребують. Хліб для українців – святе, а шкодувати – гріх.



Випічка – доволі тривалий і трудомісткий процес. Зранку я прокидаюсь, ставлю закваску. Вона має зробити свою справу, після того замішую тісто. Знову чекаю, поки відбудеться процес ферментації і воно підніметься, а ввечері виробляю буханочки і ставлю у духовку. За ніч він «дозріває», і вранці маю 6-9 хлібин. Я туди вкладаю свою енергію, свою душу. І дуже тішусь, коли люди це помічають. Невимовно кайфую і від результату. Перший хліб геть не вдавався. Нині ж я точно знаю ідеальну пропорцію.



Направду, зібрав достатню суму для батьків. Там залишилося відремонтувати дах і можна повертатися. Тепер виручені кошти віддаю на потреби захисників. У ЗСУ служать мої знайомі брати-близнюки. Дуже добрі та суперові хлопці. Побачив, що їм не вистачає тепловізорів, тому частину із продажу хліба перераховую їм. Поки могтиму, допомагатиму війську у тилу.

Впевнений, що у сферу краси більше не повернуся. Ще рік тому задумувався над тим, яке у мене хобі. Хоч і перукарська справа мені теж дуже подобається – це спосіб заробітку в першу чергу. Але тепер, здається, знайшов улюблену справу, якою готовий займатися все життя. Я маю змогу бути поруч з дружиною, спостерігати як росте моя малеча. Зараз багато читаю, вдосконалюю навики та рецептуру, працюю над естетикою хліба. Поки поняття не маю, як працює пекарня, але в майбутньому щось таке би створив. Люблю Київ, але він дуже важкий, тим паче у цей час. А Луцьк натомість дуже комфортне місто, тут надзвичайно хороші люди. Тому розмірковую над тим, щоб планувати своє життя тут.

Ольга ВОЗНЯК

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!