Понад 200 чоловіків із громади на Волині боронять Україну на передовій

Понад 200 чоловіків із Дубівської громади на Волині боронять Україну на передовій. А сотні їхніх земляків волонтерять, допомагаючи захисникам із відчуттям того, що війна не тільки там, де йдуть бої.

Про це пише Волинь-нова.

Розмова про волонтерство насамперед із головою Дубівської громади, що в Ковельському районі, Романом Троцюком. Це в його кабінеті в перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну прозвучало з вуст багатьох схвильоване: «Що робити?». І тут народжувались ідеї, як діяти, аби не стояти осторонь.

– Наші люди допомагали захисникам і раніше – починаючи з 2014-го, – розповідає Роман Володимирович, – але не в таких масштабах, як зараз. Бо й біда сьогодні не та, що була, – вона зачепила кожну родину. Лютий 2022 року дуже об’єднав усіх. Село наше – на міжнародній трасі. Небезпека була з різних боків – зважаючи на інформацію, що з’являлася в соцмережах, про напад з боку білорусі думка не покидала. У перші дні ми будували блокпости, робили коктейлі Молотова (тепер думаємо, як їх утилізувати), готували їсти для військовослужбовців, які прибули до нас під час ротації з інших регіонів, намагалися створити їм хоч мінімальні умови для проживання.

Небезпека була з різних боків – зважаючи на інформацію, що з’являлася в соцмережах, про напад з боку білорусі думка не покидала.

І мова йде не лише про Дубове – майже в кожному селі, що входить до громади, організувалися волонтерські мініосередки. Тож коли намічалася поїздка на схід України, то завантажувалися в Облапах, Бахові, Вербці, Буцині, Секуні й навіть у такому маленькому населеному пункті, як Мислина, де всього сорок дворів, але мешканці якого теж старалися долучилися до благодійності.

Перші місяці й другий рік війни: чи відчувається, що люди втомилися, що пропав запал? Коли про це зайшла мова, Роман Троцюк висловився так:

– Я б сказав по-іншому: вони трохи заспокоїлися, бо ж нічого у нас не падає, не вибухає. Але відчуття війни не може покинути, бо наші воїни на передовій – понад 200 чоловіків із Дубівської громади боронять Україну. Ми переживаємо за них, просимо Бога, аби вберіг їх та їхніх побратимів у тому вогненному пеклі. На жаль, маємо п'ятьох загиблих. Є й такі, що безвісти пропали, й поки що пошуки – безрезультатні.

Роман Володимирович показує подяки, відзнаки за волонтерську допомогу, «завдяки якій армія стає сильнішою, а перемога над ворогом – ближчою!», що надійшли від 14-ї ОМБр, 111-ї бригади тероборони, місце дислокації якої в Луганській області (а зараз вона перебуває на території Дубівської громади), Національної гвардії України, Волинської 100-ї бригади ТрО, інших військових підрозділів.

– Вони адресовані мені як очільнику ТГ, – розповідає Роман Троцюк, – але, по суті, – всій нашій дружній патріотично налаштованій громаді, яка заслужила на добре слово.

«У нас працює команда, де кожен відповідає за свій напрямок роботи»

Коли тільки почалася велика війна, голова громади Роман Троцюк запропонував секретарю Дубівської сільради Ользі Копанчук (її старший син у числі тих односельчан, котрі воюють) очолити волонтерську діяльність. За його словами, щоб вчасно вирішувати всі питання, має працювати команда. І така команда, де кожен відповідає за свій напрямок роботи, тут успішно діє. Тож подальша розмова – безпосередньо із волонтерами.
Віктор Самчук пригадує, як все починалося:

– Я займався перевезеннями вантажів з України в Європу й звідти – в Україну. 24 лютого вертався з чергової поїздки. І ось мені з самого ранку телефонують друзі – так я дізнався, що почалося повномасштабне вторгнення росії. Звичайно, був шок. О 9-й годині я вже прийшов у сільську раду й сказав голові: «Я вам, може, не допоможу на блокпосту, але як волонтер їздитиму й возитиму гуманітарну допомогу, куди треба буде». Тим більше, що вже мав добре налагоджені зв’язки із закордоном, зокрема Польщею. І поляки, до речі, в перші години запропонували свою поміч. Насамперед йшлося про безпеку. Подзвонив знайомий підприємець із Хелма й сказав: «Вікторе, приїжджай із родиною до нас!» (згодом за його сприяння ми перевезли в Україну не один автомобіль, який служить нашим захисникам).

Хлопці повідомили нам: «Нас колаборанти здали…». Зупинилися на дві ночі, і їх зразу накрили. Довелося шукати безпечніше місце, аби перевантажитися.

І дружина Віктора, Надія, з дітьми скористалася цією пропозицією. А сталося так, що подружжя почало волонтерити в парі. Оскільки військовозобов’язаним чоловікам виїзд за кордон був заборонений, то Надія разом зі своєю подругою Юлією Буднік довозила бусом до українського кордону гуманітарну допомогу від польських фірм, одна з яких – KORONET. А вже Віктор Самчук разом із Володимиром Босаком («напарником, сусідом, надійним побратимом, з яким і в розвідку пішов би») забирали вантаж і везли у свою громаду чи Ковельську міську адміністрацію для подальшого розподілу.

– Настільки поляки зорганізувалися, – Ольга Копанчук повертаєтся до тих днів, коли Дубівська громада долучилася до волонтерства, – що ми просто плакали від розчулення. Вражало те, що вони, як справжні друзі, пройнялися нашим горем, котре прийшло з великою війною.

«А ще ж до нас ринули переселенці»

Спочатку основним для волонтерів була турбота про військових, які передислоковувалися й на території громади мали тимчасову зупинку. Наприклад, частина з Калуша, що на Івано-Франківщині. По-перше, треба було допомогти їм облаштуватися в місцях проживання. По-друге – нагодувати. А це, були такі дні, – 800 чоловік! Продукти, привезені з Польщі, дуже виручали. На поміч прийшли місцеві підприємці, які постачали рибу, м’ясо.

– А ще ж до нас ринули переселенці, – каже Ольга Копанчук. – Перші тижні Ковельський вокзал приймав більш як 4000 чоловік. Багато з них їхали за кордон. Але на якийсь час, навіть якщо це одна ніч, їх треба було десь поселити, забезпечити харчуванням. Зрештою, звести з перевізниками-добровольцями, які доправляли за кордон. І у нашій громаді зупинилося понад п’ятсот переселенців. Майже всі жили в приватному секторі по різних селах. Тобто непросто було охопити. Не можу не згадати, як ми сконтактували із громадою Добропілля, що на Донеччині. Фактично це місто прийняло першу хвилю біженців із Луганщини й Донеччини. І ми доправляли туди одяг, дитяче харчування, медикаменти.
Дівчата – спеціалісти громади, з якими ми спілкувалися, буквально плакали в телефонну трубку й говорили: «Як добре, що ви є!..». А згодом уже до нас люди з Добропілля доїжджали...

Розпорядженням голови Дубівської громади було створено тимчасовий пункт гуманітарної допомоги. Згадані волонтери Віктор Самчук, Володимир Босак (є ще й інші групи, зокрема ГО «Діємо вже») привозили з Польщі продукти, засоби гігієни, а потім і одяг для переселенців. Із часом люди вже оформили необхідні документи, маючи статус вимушено переміщених осіб, отримали соціальні виплати, а хтось і роботу знайшов. Одне слово, легше стало. Але, повертаючись до того, як то було спочатку, Ольга Копанчук говорить, ледь стримуючи сльози:

– Я захоплююся нашими людьми, пишаюся, що ми – українці, які так зуміли згуртуватися. Може, в перші хвилини був відчай і страх, але дуже скоро змогли протистояти біді. Це додає впевненості, що ми вистоїмо й обов’язково переможемо. У нас просто іншого вибору нема.

«Згодом ми зрозуміли, що треба переключатися на наших захисників»

Торік на Великдень дубівські волонтери повезли паски бійцям 14-ї бригади, в якій служать і їхні земляки. Їх тоді перекинули з Херсонського напрямку на Донецький.

– Правда, – каже Віктор Самчук, – того разу ми в домовленому місці не зустрілися. Хлопці повідомили нам: «Нас колаборанти здали…». Зупинилися на дві ночі, і їх зразу накрили. Довелося шукати безпечніше місце, аби перевантажитися. Тож передали і пасочки, і вітання. Тепер двічі, а то й тричі на місяць вирушаємо на Схід України. Їдемо, бо нас ждуть. Хоч це й небезпечно, бо не знаєш, чи не потрапиш під обстріли. До речі, там, на передовій, бійці не так передач чекають, як вісточки з дому. Вони воюють, а душею й серцем – тут. Це – рідні для нас люди, за яких ми переживаємо. Зустрічі на війні особливі і для нас, і для них. Ми їм немовби часточку повітря з рідної Волині привозимо.

Мешканці громади, зокрема села Облапи, збирали кошти й купували тепловізори, бронежилети для тих односельчан, які на передовій («свого часу, коли ще не була налагоджена логістика, а хлопців брали й брали до війська, не вистачало й бронежилетів»).

– Те, що люди приносили харчі – ділилися своїми запасами, самі варили й смажили, навчилися навіть сухі борщі для бійців готувати, це добре, – каже Ольга Копанчук. – Але багато що доводилося купувати. Була велика потреба в одязі – й ми вирішили відкрити свій пошивний цех. Щоб мати кошти на придбання тканини, створили спеціальний фонд: віддавали два відсотки від заробітку, а потім і більше – хто скільки міг. Нас підтримали вчителі Дубівської школи й теж створили такий фонд. Ми вже мали готівку. Могли і в Польщі купити тканину – й це було дешевше. Почали з пошиття футболок, а потім, коли настала осінь, – взялися за теплі флісові кофти. У кінці 2022 року в кожному навчальному закладі громади збирали гроші на Збройні сили України, і тоді ми придбали для захисників три безпілотники.

А про Різдвяний марафон, за проведення якого взялися і вчителі, й працівники публічно-шкільної бібліотеки та центру культури й дозвілля, просто мешканці Дубівської громади, як не згадати! Шили різноманітні іграшки й спочатку продавали їх на місці. А потім ще через землячку реалізовували їх і в Німеччині, уже за вищою ціною. І назбирали тоді в перерахунку на гривні понад 56 тисяч. Як висловилася Ольга Копанчук, Бог усе бачить і скеровує, куди треба додати: один американець, який звернув увагу у фейсбуці на малюнки дубівських дітей і на те, що кошти, виручені за них, мають послужити наближенню Перемоги над ворогом, скинув волонтерам тисячу євро.

Катерина ЗУБЧУК
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!