Волейболісти-переселенці: за команду з Рожища грають хлопці з Бахмута та Харкова

За волейбольну команду «Рожище» грають спортсмени-переселенці зі сходу. Влад Литвиненко з Харкова та Дмитро Павлов з Бахмута переїхали на Волинь, втікаючи від війни, але свою улюблену справу – волейбол, не полишають навіть далеко від домівок.

Нині волейбольна команда «Рожище» грає у відкритому чемпіонаті Луцька та змагається за Кубок Луцького району. Та для Влада та Дмитра – не це головне, бо волейбол для них – більше, аніж хобі.

24-річний Влад Литвиненко разом із братом-близнюком Артемом приїхали в Луцьк влітку минулого року. А перед тим хлопці втратили батька, який загинув під час виконання завдань на Харківщині.

Війна застала Влада в гуртожитку Харківського політехнічного інституту, де вони з братом навчалися на 5 курсі.

«Прокинувся від звуків вибухів і одразу спустився у метро... Перша думка у мене була - зібрати документи та необхідні речі, але я ніколи не думав, що стрілятимуть по місту», - пригадує спортсмен.

Через тиждень разом із волонтерами Влад поїхав з Харкова додому – в Черкаське, але оскільки ІТ-компанія, і якій він працював, переїхала до Луцька, то він, не вагаючись, вирушив на Волинь.
«Коли приїжджав у Харків, щоб забрати речі, то дорогою до гуртожитку бачив ями від снарядів, біля гуртожитку ми називали ті будинки «Воробйові гори», то у них діра від прильоту ракети, у сусідньому гуртожитку були вибиті вікна», - каже хлопець.

Волейболом почав займатися у Харкові на першому курсі, а до того займався легкою атлетикою.

У Луцьку Влад ходив для себе грати у волейбол на майданчику ВНУ, потім у 4-ту школу, а останні два місяці Влад Литвиненко грає за волейбольну команду «Рожище».

«Після війни ми з братом хочемо повернутися в Харків - там мені усе рідне», - мріє волейболіст.

А 23-річний Дмитро Павлов із Бахмута уже майже рік як мешкає та працює тренером в Рожищі. Каже, що не впевнений, чи повернеться туди, звідки родом.


Навчався у спортивному училищі ім. Сергія Бубки, яке переїхало з Донецька у Бахмут.

В Бахмуті працював вчителем фізкультури у школі №10.

«Працюю там ще й зараз, уроки проводжу онлайн», - каже хлопець.

Подорож на Волинь у Дмитра була довгою: спочатку він поїхав в Часів Яр до батьків, а згодом в Дніпро, Чернівці, на Вінниччину, Ірпінь, а вже потім у Рожище.

Батько Дмитра у Часовому Яру був пастором церкви християн-євангельських баптистів та директором реабілітаційного центру для алко- та наркозалежних.

Тож хлопець допомагав батькові евакуйовувати людей із небезпечних територій.

«Я не мав досвіду водіння авто, хоча маю водійське посвідчення. Мені тато дав машину і каже: «Їдь, бо треба». Мало того, що війна, то я ще стресував через це, бо ж їхав не сам, а віз пасажирів. Тільки нещодавно я перестав боятися їздити за кермом», - ділиться переживаннями волейболіст.

Дмитро Павлов почав займатися волейболом у 15-річному віці, грав у волейбольному клубі «Бахмут».

«Волейбол – це моє, це гра команди, це згуртованість, підтримка один одного. Для мене волейбол – це платформа, щоб допомагати та служити людям. Я люблю волейбол, але більше люблю спілкуватися з дітьми, які його грають», - каже хлопець.

У Рожищі Дмитро працює тренером з волейболу у спортивній школі, а ще грає за команди «Рожище» та «Олюр-транс».


«Війна війною, але ж просто скласти руки і сидіти не можна. У кожного своє покликання: я люблю працювати, тренувати дітей, підлітків. Після кожного тренування я намагаюсь з дітьми говорити, прививати їм християнські цінності. Ми говоримо про риси характеру: доброту, любов, смирення, терпіння, а саме головне, що діти чекають цих розмов», - розповів Дмитро.

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!