Сім'я з Вугледара знайшла прихисток у селі на Волині. ФОТО

Пані Ірині, вимушеній жінці-переселенці, нині 59 років. Народилася вона в Донецьку. Навчалася там, потім працювала наладчицею на Главпочтамті, зараз це Укрпошта. Після цього родина переїхала у Вугледар, бо батько працював на шахті, і там отримали житло.

Проте війна змусила жінку покинути рідну домівку і шукати прихисток на Волині. Про це йдеться у матеріалі газети “Нова доба”.

"Вугледар, – містечко за 60 кілометрів від Донецька і в двох годинах їзди від Маріуполя, – пояснює пані Ірина. – Тато працював на шахті, мама теж. В місті діяло дві шахти, і це була основна робота для мешканців. Також функціонувала невелика текстильна фабрика, лікарня, кілька шкіл. Житло здебільшого багатоповерхівки. До початку війни населення становило близько 20 тисяч, а у 2014 році, коли почалася війна, збільшилося майже до 30 тисяч через переселенців із Донецької та Луганської областей".

"У нас за 20 кілометрів Мар’їнка. Бойові дії велися, але поки було житло, ми працювали. Так жили до початку повномасштабного вторгнення у 2022 році", – каже Ірина Євстафіївна.

У ті роки жінка з чоловіком Володимиром працювала на шахті, а їхні діти – Оксана, Сергій і Оля – вже були дорослі.

"Ми виїхали в середині квітня, коли у нас розбили квартиру. Перед цим ще сиділи в підвалі. Було дуже складно, бо чоловік восени 2021 року тяжко хворів на коронавірус. Ледь його тоді врятували, був у реанімації. Коли його виписали, він не ходив, і я заново вчила його робити кроки. А ще у чоловіка цукровий діабет, тому перебувати в підвалі було небезпечно. Харчів особливо не було. Доводилось їсти й сиру гречку. Не можна було варити нічого на вогнищі, бо тільки бачили дим, відразу стріляли. Води теж не було – бігали по неї під обстрілами".

Родина вагалась: куди їхати, куди подітися, бо роботу і житло не хотіли залишати, та бувало, що коли їхали з праці, за ними танки рухалися.

"Дочка Оксана ще у березні евакуювалася до м. Селидове і просила нас, щоб ми виїжджали, бо буде запізно, – каже пані Ірина, – але ми нічого не робили, допоки стало зовсім небезпечно. Виїжджали під обстрілами із волонтерами, з якими познайомились напередодні, вертольоти літали над машиною, «бубух» лунало з усіх сторін. Не думали, що вже виїдемо. Було страшно…"

Спершу родина – пані Ірина, її чоловік, матір та брат – потрапила у Селидове, потім дісталися до Кам’янського у Дніпропетровській області, побули там деякий час. Згодом рушили далі, проїхавши через багато областей і опинилися на Рівненщині, де поселилися в християнській церкві.

"А тут подзвонила племінниця чоловіка, яка раніше з Харківської області виїхала на Волинь, і каже: «Приїжджайте сюди». Розповіла, що тут є хатки, може, щось виділять, – згадує жінка. – Далі нам дали телефон старости Красновільського старостинського округу Жанни Миколаївни Васюхник, яка запропонувала старий, занедбаний будиночок, але нам було байдуже".

У Нічогівці, де мешкає родичка, вільних хат не було, тому сім’я оселилася в Красноволі і мешкає тут із весни 2022 року.

"Зустріли нас добре, допомогли люди. Все дали, бо в нас нічого не було, навіть спати ні на чому, – говорить переселенка. – Ми тут живемо три з половиною роки. Чоловік на пенсії, я доглядаю стареньку матір. Тримаємо город, садок, насадили малини та полуниці, все вирощуємо самі. Брат також не працює, має третю групу інвалідності, служив в Афганістані".

"Західна Україна мені знайома: хоч мама з Брянської області, але тато зі Львівщини, тож я на його малій батьківщині не раз бувала. Тут нічого страшного для мене немає. Люди добрі, допомагають, спілкуємося з усіма. Природа гарна, ходимо по гриби, ягоди. Щоправда, тут дуже волого, а ми звикли до сухого клімату, але нам все одно добре", – розповідає пані Ірина.

Жінка каже, що повертатися їм вже нема куди.

"Наше місто з 1 жовтня минулого року окуповане, там усе стерто з лиця землі, шахти затоплені, залізяччя різного багато. Якщо все і відновлять, то вже не на наш вік, бо наші роки вже немолоді. Ми тут залишимося. Дочка Ольга живе і працює в Дніпрі, Оксана та Сергій залишилися в Донецьку, мають свої сім’ї та дітей. Спілкуємося з ними через Telegram, внуків бачимо тільки по відео", – підсумовує Ірина Євтафіївна.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!