вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

Сповідь лучанки, якій пересадили серце індійця

Сповідь лучанки, якій пересадили серце індійця
«Серце дісталося мені. Легені, нирки, підшлункова та очі – іншим п’ятьом хворим».

Після закінчення робочого дня 22-річний Раві, який працював в індійській страховій компанії, поспішав на мотоциклі додому. Потрапив у ДТП. Дуже вдарився головою. Лікарі констатували смерть. Помер мозок.

За 300 кілометрів у індійському місті Мумбай (колишній Бомбей) на порятунок чекала 27-річна українка Наталя. Дев’ять повних хвилин лікарі заводили її серце, стріляли в грудну клітину дефібрилятором. Здавалося, дарма. Та мама молилась…

АВТОБІОГРАФІЯ, або МІЖ РЯДКАМИ

– Коли я народилася – у мами раптово заплющились очі, – розповідає Наталя. – Лікувалися і в Луцьку, і в Києві. Поставили діагноз «міастенія» (неврологічно-м’язова хвороба). Такі хворі малорухомі або взагалі не рухомі, а моя мама бігає ще й усміхається…

Так вона пожиттєво отримала інвалідність І групи.

Тато – був зварювальником на ЛПЗ. Згодом став підтаксовувати. Після нічної зміни випив кави, підійшов до друзів-таксистів і впав… Обширний інфаркт. Раптова смерть.

Аби заробити гроші, поїхала з рідного Луцька до столиці. Працювала оператором у продовольчому магазині. Серед націнок, покупців та експедиторів розгледіла незабутню посмішку В’ячеслава. Він був постачальником пива. Побачила і закохалася.

Енергійний веселун через кілька побачень запропонував жити разом. Я погодилася. Невдовзі ми зрозуміли, що вагітні. Був ресторан, розписка, батьки… І ми, усміхнені та щасливі.


«ДУМАЛА БІЛА СМУГА, А ТО ЧОРНА»

Про вагітність дізналися на 4-му місяці. Аналізи були добрі. Чекали на хлопчика. Раділи звістці безмежно. Навіть сімейні бої з вибору імені влаштовували.

Пішла в декретну відпустку. Думала, біла смуга настала, а то чорна.

Після 7-ми місяців вагітності лікарі «знайшли» гестаційний цукровий діабет. Та я навчилася контролювати це дієтою і заспокоїлась.

Згодом захворіла на грип (тоді був пік пневмоній). Лікувалася – чайок-малина-лимон. Як же по-іншому – вагітна. Мене постійно слухав лікар, стежив за станом, але… Як згодом з’ясувалося, він не почув запалення.

Ставати на огляд і народжувати ми поїхали до Луцька. Там мама, родичі, друзі. Минуло тижнів 2-3. Серед ночі мене раптово збудив різкий біль в ділянці серця. Німів лівий бік, віднімало плече.

Лікарі луцького пологового обстежили і сказали, що це перебої в роботі серця. Фракція викиду крові в серце – дуже низька. Я стала розсипатися на очах.

Через два дні ми з чоловіком потягом повернулися до Києва. Нас направили в Інститут патології акушерства та гінекології (ІПАГ). Шпиталізували. Я задихалася. Коли ж піднялася температура і з’явилася блювота – перевели до реанімації. Тут ми й дізналися, що це був ніякий не грип, а пневмонія, яка дала ускладнення на серце.

На 34-му місяці вагітності мене кесарили, бо розпочалися природні перейми. Я мала іподеральну анестезію, тому все чула і бачила. Народився хлопчик. Гарненький такий.

Він навіть задихав. Через недоношеність його відправили в реанімацію для дітей, мене – для дорослих.

Протягом 5 днів усе було в нормі, принаймні мені так казали. Потім у палату зайшла лікар і сказала, що синові необхідно робити операцію. Перфорація кишківника, некротичний коліт (калові маси потрапляють в черевну порожнину, спричиняючи інфекцію). Дитині видалили 15 сантиметрів кишківника. 40 днів Марк, як великомученик, боровся за життя і 22 березня (у День пам’яті 40 великомучеників ) пішов… І став моїм янголом.

Депресія тягнула мене за одну руку, чоловік витягував за іншу. Здається, найстрашніший період мого життя.


«КРАЩЕ З МОЇМ КВОЛИМ СЕРЦЕМ, НІЖ ІЗ ЧУЖИМ ЗДОРОВИМ»

Наприкінці листопада приїздить до нас у гості мама. Мені раптово стає погано. В Інституті імені Миколи Амосова зустрічаю свою лікарку – «другу маму», фею-рятівницю – Валентину Вікторівну Шаповалову. Від цього часу і до сьогодні вона не тільки лікує, а й бореться разом зі мною. У реанімації підліковуюся і чую: «СЕРЦЕ ЗБІЛЬШИЛОСЯ ВТРИЧІ!»

Тоді вперше заговорили про трансплантацію.

Я не хотіла. Краще з моїм кволим, ніж із чужим здоровим, казала.

Були обстеження. Виявили ще одну супутню хворобу щитовидної залози (токсичний теротоксикоз). Порадили випити радіоактивний йод, який знищує шкідливі клітини.

Інститут співпрацює з Білоруссю, Індією та іншими країнами. Готуємось до трансплантації, збираємо документи. Мені знову гіршає. Проблемною стає і печінка.

Валентина Вікторівна націлює мене, підбадьорюючи: рятуватимемо і серце, і печінку.
Білорусь, на яку ми так надіялися, в пересадці серця відмовляє.

Моя лікар наполягає робити пластику органу, вставивши два клапани. Екстрена операція. Шансів, як сказали мамі, 50 на 50.

20 лютого 2017 року команда успішних лікарів – Костянтин Руденко, Андрій Руснак (сміливі хірурги) та анестезіолог Юрій Ружин успішно оперують мене. Слава Богу!

Це було перше бойове хрещення.

Знову реанімація. Цілодобово приймала препарат, який змушував серце качати кров (добутамін). Це вже було явною ознакою, що моє серденько не справляється зі своїми функціями.

І ми знову подали документи на трансплантацію: і в Білорусь, і в Індію.

Потрібні були надзвичайні кошти – 100 000 доларів. На допомогу піднялися усі мої близькі, друзі, родичі, знайомі. Куми створювали пости в соціальних мережах. Копійка до копійки. Що б я робила без вас?!
На консиліум, за обміном досвіду до інституту прилітає команда лікарів з Індії. Серед них і мій рятівник – Анвей Мулей. Він у прямому ефірі погодився пересадити мені серце.

Шість тисяч кілометрів, інша ментальність, інфекції – все це збивало нас з пантелику. Та відступати було нікуди.

Сто тисяч умовних одиниць виділило МОЗ України. Дякую! Це заспокоїло і додало впевненості.

6 квітня 2017 року у супроводі двох своїх мам (рідної та лікарки, я її ще хрещеною називаю) прилетіла в Індію. Ці мої мами – то моє повітря. Я – ніщо без них.

Обстежуючись в індійській клініці, вже мала кепський вигляд. Розпухала від води, хоч і багато не пила.

Серце не працювало.

8 квітня воно зупинилося! Уявляєте?

9 повних хвилин лікарі заводили серце, стріляли в грудну клітку дефібрилятором. Здавалося, дарма. Та мама молилась… І воно запрацювало.

Знову реанімація. Лікування.

У ніч з 9 на 10 квітня мамі сказали, що є донор. І вона підписала усі необхідні документи.

***

Двадцятидворічний юнак з Індії на ім’я Раві, який працював у страховій компанії, шалено мчав на мотоциклі. Він поспішав з роботи додому. Сталася ДТП. Дуже вдарився головою. Лікарі констатували смерть. Помер мозок.

Мій трансплантолог за 300 кілометрів чартерним гелікоптером доставив серце, і успішно (серце живе лише до 3-х з половиною годин). Я вже чекала на операційному столі. Надскладне втручання і – слава Богу! Успішно!



На 2-й день після операції я вже сидячи їла йогурт. Моя українська лікарка - в шоці. Валентина Вікторівна постійно була на зв’язку, підтримуючи та радячи. Для наших лікарів така реабілітація є надто швидкою.

На 16-й день після операції нас виписали з лікарні. На квартиру. Щоб виключити ризик інфекцій.

20 травня мала бути біопсія, аби побачити, чи прижилося сердечко. Та на 20-й день з’явилася температура (37,5-37,8). Знову шпиталізація, реанімація, антибіотик. Маленька інфекція, казали.

Результати біопсії порадували, відторгнення не було. Проте температура не зникала. Списавши все на акліматизацію, відпустили додому.

За три дні між грудьми утворився свищ (отвір з постійним виділенням каламутної рідини).
По тому ж шву медпрацівники пробивають, накладають дороговартісну пов’язку і знеболюють.

Ми таки вилетіли додому, і 28 травня в Києві мене зустрічає чоловік. Нарешті! Це була неділя.

Моя ж лікарка не могла дочекатися понеділка, щоб показати свищ хірургам. Знову обстеження. Констатація: абсцеси за грудиною. Інфекція. Привезена.

29 травня о 8-й годині вечора термінове (вже третє) оперативне хірургічне втручання. Успішно! Слава Богу!

Слабенький імунітет не дає мені прогресувати у видужуванні. Антибіотики стримують поширення інфекції, проте не вбивають її. На жаль. Медики Інституту Амосова в силі вилікувати, проте це дороговартісне лікування. Наші матеріальні заощадження – повністю вичерпано. Протигрибковий препарат на один раз коштує 3,5 тисячі гривень. Мені ж хоча б на тиждень їх потрібно.

З’являється ще один гнійник, і 26 червня – вже четверта операція. Знову біопсія, дренажування, чистка.

Маю превелику надію, що моя історія продовжиться. Напишу у «Фейсбуці»: «Я – щаслива!» Викину в соціальні мережі півмільйона фоток із нової фотосесії. Не лінуючись, коли навіть терпнутимуть пальці від писання, ПОМІЧУ кожну: «ДЯКУЮ ВСІМ, Я – ЗДОРОВА!»

ТЕКСТ - Іванна НАЗАРЧУК-КАМЕЦЬ (газета «ВолиньPost» №2 (18)
Фото надано з особистого архіву Наталії Омельчук

Для тих, хто схоче і може допомогти Наталі одужати, повідомляємо номери карток «Приватбанку»:
5168 7572 6707 7248 (Омельчук Людмила Павлівна – мама Наталі);
4149 4978 7152 2928 (Омельчук Наталія Сергіївна).


Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 0
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.