Юрій Дмитрук: Бути українським військовим, це не лише захищати країну, але й допомагати людям

Про інтерв’ю з АТОвцем Юрієм Дмитруком ми домовлялися кілька тижнів, бо впіймати його в Луцьку виявилося вкрай важко. То він в Німеччині збирає гуманітарний вантаж для українських військових госпіталів, то на сході України допомагає нашим військовим, то в Києві вирішує проблеми демобілізованих атовців у високих кабінетах.

Військовий офіцер, командир стрілецької роти батальйону «Волинь», Голова «Волинської обласної спілки учасників АТО», голова громадської ради при Луцькій міській раді та зрештою – волонтер – Юрій Дмитрук своєю звитягою, нестримною енергією та реальними справами викликає повагу та захоплення. Попри свою активну діяльність він не дуже частий гість на шпальтах газет, бо воліє більше часу приділяти роботі, а не розмовам. Проте нам таки вдалося поспілкуватися з ним та записати це інтерв’ю.

Зустрілися ми з Юрієм Дмитруком на великому складі. Він якраз повернувся з чергової поїздки до Німеччини, звідки привіз гуманітарку для Дніпровського військового шпиталю. Високий, мужній. Він привітався. Якби я зустріла його десь у місті, то ніколи не подумала б, що ця добра та позитивна людина пройшли через жахи війни.

«Вибачте, що доводиться зустрічатися в таких майже польових умовах, - трохи сором’язливо заговорив до мене Юрій Олексійович, - але мені сьогодні знов у відрядження. Хлопці чекають. Тому доводиться економити час».

Ми сідаємо на пластикові стільці посеред кількох тон гуманітарного вантажу та починаємо нашу розмову.

«Пане Юрію», - намагаюся я поставити перше запитання, але Дмитрук чемно перепрошує та каже: «Вибачте, якось мені оцей «пан» не зручно чути. Мене навіть підлеглі в АТО «паном» не називали. Можна просто – Юра?» - попросив він.

«Ну добре, Юра», - ніяковію я – давайте почнемо. Отже, Ви професійний військовий і майже все своє життя у війську. Скажіть, такою була ваша мрія в дитинстві, чи просто так склались обставини?»

(посміхається, - авт.) Це ж які мають бути обставини, щоб все життя бути в армії? Звичайно це був мій свідомий вибір і я про це ніколи не шкодував. Коли після багатьох років служби, пішов у запас – почав займатися бізнесом. Але почалася війна і не вагаючись пішов у військкомат та попросив відправити мене в АТО. Мені запропонували – або 51-а бригада, або новостворений батальйон «Волинь». Я вибрав БТРО «Волинь», бо знав, що досвід офіцера знадобиться в новоствореному підрозділі.

- А не боялися йти на війну?

Боятися? Ви що, кадровим офіцерам заборонено боятися по Статуту (посміхається, - авт.). Насправді не можна не боятися. Це реакція будь-якої нормальної людини. Але коли ти командир, то ти просто не маєш права дати страху вийти назовні, бо від тебе залежить життя людей. І тоді страх переходить в адреналін. А ще було хвилювання, але не за себе – за родину, за близьких, за країну – бо вже по подіях в Криму стало зрозуміло, що Росія оголосила нам війну і ми за крок до вторгнення російських військ в Україну.

Єдине за що я переживав, так це чи зможу я захистити своїх від жахів війни? Бо я вже бачив обличчя війни. Як тільки став курсантом Бакинського вищого загальновійськового командного училища в Нагорному Карабасі розгорівся етнічний конфлікт. Тоді ми допомагали евакуйовувати людей та відправляти їх у Вірменію. Страшно, що тоді відбувалося – людей просто різали, найстрашнішою була різня в Сумгаїті. Ми не стояли на чиємусь боці, ми просто рятували людей.



- Я знаю, що коли сформували батальйон «Волинь» ви не одразу поїхали в АТО…

Так. Після злагодження нас відправили у Чернігівську область – тоді повідомляли, що з боку Росії формувалася тактична група, яка може вторгнутися на територію України. На Чернігівщині до Дня Незалежності ми організовували акцію. Там були села глибоко у лісах, у яких військових бачили ще мабуть, під час Другої світової. Люди там живуть на межі бідності, це просто страшно. Нам допомагали волонтери і ми сформували набори: 3 літри сала, тушонка, шкарпетки і ще всякого добра і роздавали людям. Вони не могли зрозуміти, чому ми ділилися з ними.

А потім нас відправили на Схід. Спочатку це був Ізюм, а після – Дебальцево. Пам’ятаю, як перед відправкою в район Дебальцевого до нас приїхала група людей, які там вже відвоювали і мали нас супроводжувати. У нас взагалі не було бронетехніки, лише автобуси та один БРДМ, котрий якимось дивом та матами мехвода ще міг їхати.

- Коли Ви прибули в Дебальцево, місто вже було оточено ворогом з трьох боків. Тобто місто було вже не прифронтове, а воно власне й було лінією фронту. Чи відчувалось це в поведінці та ставленні до вас місцевих жителів? Адже на сході російська пропаганда багато чого розповідає про вихідців із Західної України.

О, не те слово. Ми вперше побачили там їхнє «Сєпар-ТБ». Що там тільки про нас по телебаченню не казали – що карателі, що у батальйону «Волинь» був жорсткий набір, що брали тільки тих, у кого дід був в УПА, що серед нас і трансплантологи органів, і людожери. Я після тижня перегляду таких новин вже реально став «боятися цих страшних волинян» (сміється, - авт.).

Ми хотіли розвіяти цей міф і допомагали місцевим всім, чим могли – їжею, одягом, ліками. До нас діти приїжджали, вони нас постійно допитували, коли вже приїдуть ці звірі, ці бандерівці. Ми казали, що ми і є тими бандерівцями, але діти не вірили – казали, що ми дуже хороші, і все-таки бігали виглядати тих лютих бандерівців.

Потім нас перекинули на 25 км від Дебальцевого майже до самих позицій ворога. Це був терикон під назвою «Клапан». До найближчої позиції сєпарів було десь 350 метрів. У нас спочатку було два танки, але згодом один забрали. Забрали і БМП, і розвідників, і ми лишилися самі, без техніки, тільки з 1 танком на велику територію. Першого ж дня нас накрили «Градами», перевірили на потужність і чи не втечемо. Не втекли. Тож три місяці ми тримали оборону там. Не було опалення, були проблеми з житлом. Із 45-ти людей, які були задіяні в обороні, в будиночку жило 15 людей, решта в окопах. Нас постійно обстрілювали їхні міномети 82-го калібру але в нас не було чим відповісти. Допоки нам не привезли два СПГ-9 та ПТУРи. І почалося. Наші хлопці настілки вправно навчилися з них стріляти, що ми дуже швидко затикали всі їхні міномети.

Через три місяці в нас була ротація та змість нас на наші позиції заступила 128 бригада. А вже їм потім довелося прориватися з оточення, коли росіяни та сєпари захоплювали Дебальцеве. Дякувати Богові в хлопців зі 128-ї була техніка та було на чому прориватися. Якби оточення відбулося на нашій варті, то ми на своїх автобусах навряд змогли б прорватися. До-речі, частину хлопців зі 128-ї з Дебаля по мінному полю виводив наш земляк зі Старовижівщини Микола Тишик на своєму танку. Дай йому Боже здоров’я. Він зі своїм екіпажем стільки життів врятував.

На Сході мені важко було зрозуміти, навіщо люди закрутили цю ситуацію. Потім я бачив їхні очі і розумів, що вони були б дуже раді це припинити, але вже не володіють ситуацією. Мене дуже сильно ображало, коли вони казали «ВАШИ украинские войска», а коли говорили про сепаратистів, то казали «наши». Ми все це слухали та мріяли, що наша країна зміниться. Вона має змінитися. Бо не дарма ж ми тут?

Мають бути враховані всі помилки минулого. Люди мають об’єднатися не навколо політиків чи політичних гасел, бо політика лише роз’єднує. Вони мають обєднатися заради спільної мети – зробити нашу країну кращим місцем для життя заради майбутнього наших дітей. Навіть не заради себе. Напевне ні в кого ця ідея не може викликати спротиву, на якій би мові він не розмовляв, та в яку б церкву не ходив. Адже всі хочуть кращого для своїх дітей. Саме про це ми мріяли, коли рахували «прильоти» ворожої арти на наші голови, коли кулеметним вогнем відганяли ворожі ДРГ від наших позицій, коли ділили з місцевими жителями останній шмат сала.



- Після демобілізації як відбувалася Ваша адаптація до мирного життя?

Думав, що прийду додому та просплю цілий тиждень (сміється, - авт.). Але насправді в голові постійно прокручував всі події та думав, чи все я правильно робив? А як би вчинив зараз? А чи все правильно робило командування? А що потрібно було зробити? І в тебе починає жити відчуття, що ти щось не доробив. Що треба зробити ще щось.

І відповідь прийшла сама собою. Мені почали дзвонити друзі з передової, яким ще залишалося кілька місяців служити, та просили допомогти з ремонтом техніки. Раз допоміг, другий. Потім підтягнулися інші друзі, почали робити разом. Взагалі за цю війну я чітко зрозумів, що бути українським військовим, це не лише захищати свою країну, але й допомагати людям!

Потім мені запропонували очолити міжнародний благодійний фонд «Європейський дім». Саме завдяки цьому вдалося налагодити дружні відносини з німцями. За два роки з Німеччини привезли десятки тон гуманітарної допомоги не лише бійців в АТО, але й для військових госпіталів, та й для всіх луцьких лікарень. До луцьких лікарень та госпіталів привезли функціональні ліжка для операційних, медичне обладнання, апарати УЗД, милиці, 17 тон постільної білизни та багато іншого.



Паралельно з цим ми почали допомагати тим хлопцям, які повертаються з АТО. Комусь потрібно просто плече друга, щоб не зірватися, комусь лікування, а в когось побутові проблеми – тобто питань дуже багато. І по цих питання доводиться по кілька разів бігати по владних кабінетах, щоб домогтися того, що має надаватися автоматично відповідно до закону. Щоб це не була ініціатива одної людини ми створили громадську організацію «Волинську обласну спілку учасників АТО».

От, наприклад, тільки вчора я повернувся з Києва де мав розмову з головою Держгеокадастру. З ним ми обговорювали питання, яке сьогодні турбує всіх лучан, які брали участь в АТО – питання виділення землі. Справа в тому, що в Луцьку такої землі вже фізично немає. Тому я запропонував голові Держгеокадастру розглянути можливість віддати під потреби атовців землю, яка сьогодні належить Аграрній академії наук, але фактично не використовується. А також землю в Ківерцівському районі, яка належить Міноборони і також не використовується за призначенням.

Разом це більше 200 га., а це майже 2500 ділянок для бійців АТО. Голова Держгеокадастру повідомив мені, що питання землі, яка належить Аграрній академії наук він буде вирішувати з Гройсманом і шанси на позитивне вирішення дуже великі. Виявляється Голова Уряду вже в курсі цього питання та попередньо дав свою згоду. З землею Міноборони буде складніше. Там треба буде окремо зустрічатися зі Степаном Тимофійовичем Полтораком.

- Всі чиновники так позитивно реагували на Ваші звернення?

Ну, хто як. Хтось не чув, когось потрібно було «підштовхувати» але й були ті, хто з відкритим серцем щиро допомагав. Одним з таких людей був покійний Микола Ярославович Романюк, Царство йому Небесне. Коли ми вперше до нього прийшли з нашими ідеями, він нас уважно вислухав та сказав: «Я дуже хочу вам допомогти. Але просто розказати про проблему замало. Треба знайти шлях для її вирішення. Є така думка в народі, що влада може все. А є реальність – закони, підзаконні акти, повноваження місцевої влади тощо, і все це зв’язує руки. Тому я пропоную вам разом вирішувати проблеми. Для цього потрібно, щоб ви кожне питання пропрацьовували з моїми заступниками та чиновниками, щоб спільно знаходити рішення, які б не суперечили закону. Ви готові до цього? Якщо так, то вступайте до Громадської ради при міському голові та будете мати всі необхідні повноваження».

Ми були дуже здивовані. Це була перша людина, яка не давала порожніх обіцянок та не розсипалася в пустих компліментах атовцям, щоб вони задоволені, але без вирішених питань, скоріше забралися з кабінету. Микола Романюк запропонував справжнє партнерство та дієвий шлях для вирішення проблем атовців.

Так я став членом Громадської ради при міському голові, а згодом мене обрали головою цієї громадської ради. Перше, за що ми взялися – це програма покупки квартир для АТОвців. Я вивчив досвід інших міст, де були побідні програми та успішно працювали. Там міська влада з бюджету міста оплачувала АТОвцям 50% від вартості тієї квартири, яку вони хотіли купити. За дорученням Романюка ми разом з його заступниками написали таку програму, яка була прийнята міською радою та працює й сьогодні. В нас було ще декілька пропозицій, але на заваді стала хвороба Миколи Ярославовича та його смерть.

- А що Вам заважає реалізовувати ці плани зараз?

Зараз? Після всього, що ті, хто сьогодні називають себе владою в Луцьку наробили в місті? Вибачте, але офіцерська честь мені не дозволяє це робити.

- Тобто Ви негативно оцінюєте роботу нинішньої влади в Луцьку?

Вибачте, але я не хотів би на цю тему говорити, бо це огидно. У всьому тому, що відбувається зараз немає місця для людей з їхніми проблемами. Є лише бажання нахапати побільше та якщо пощастить – залишитися при владі якнайдовше. Але терпіння в людей не безкінечне. Скажу лише так – не про таке майбутнє для свого рідного Луцька ми мріяли, коли місяцями немиті та небриті сиділи в окопах.

- Як Ви думаєте, перевибори зможуть виправити цю ситуацію?

Я думаю, що окрім перевиборів там треба ще посадити половину.

- Так радикально?

А як я маю казати, коли в мене хлопці на фронті гинуть, а тут крадуть землю, крадуть гроші, а потім нам казки з телевізора розказують про патріотизм? Для мене чиновник чи депутат, який краде – це злодій. У військовий час це – мародер.

- Ну добре, давайте закінчимо з політикою. Давайте про щось позитивне. Наприклад, про Ваші плани.

«Давайте закінчимо з політикою» - це ви добре сказали. Планів в мене дуже багато. Хочеться зробити ще більше. Для цього є можливості та бажання. На жаль, чиновники з Мінсоцполітики та митниці своїм бюрократизмом дуже сильно гальмують всі процеси і дуже багато часу йде на паперову роботу. Але ми й це переживемо. В порівнянні з тим, що було на фронті – це не проблеми, а так – незручності. Я буду продовжувати робити все, що від мене залежить, для того, щоб наше військо ставало сильнішим, щоб Україна ставала сильнішою.

Це звучить трохи пафосно від мене, бо я не міністр, не Президент, не політик, а простий громадянин. Але це не пафос. Це правило життя. Справа в тому, що країна сильна кожним своїм громадянином. Країна починається з нас з вами. Якщо нам не байдуже – то будуть зміни. Якщо нічого не будемо робити та будемо мовчати – то буде руїна. Колись Президент США Джон Кенеді сказав: «Не питай, що Америка зробила для тебе, а спитай, що ти зробив для Америки». Це дуже правильне гасло.

І я хочу, щоб мене правильно зрозуміли. Це не означає, що люди мають робити все замість влади, а влада хай робить, що хоче. Ні! Навпаки! Це означає, що занепад держави починається тоді, коли люди стають байдужими до долі країни, до діяльності влади, та, власне, одне до одного. Революція гідності, війна на Сході, волонтерський рух – ми довели що ми сильні та єдині. І ми не маємо права зупинятися та дати політиками нас розділяти. Це наша країна і ми маємо про неї дбати. Ось така моя позиція.
Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.