вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

«Ніколи не забуду, як пахне обгорілий бетон», - волинський «кіборг» Юрій Величко

«Ніколи не забуду, як пахне обгорілий бетон», - волинський «кіборг» Юрій Величко
Волинянин Юрій Величко народився і виріс в невеличкому селі Рудники у Маневицькому районі, відслужив в армії та довго працював на заробітках у Росії. А вже за кілька років бився із росіянами та їх прибічниками в одній з найгарячіших точок фронту – «кіборг» з позивним «Монгол» обороняв диспетчерську вежу Донецького аеропорту.

У 80-тій окремій десантно-штурмовій бригаді він був кулеметником ДШК, і його досі пересмикує, коли згадує, як десантники їхали в ДАП через сепаратистський блокпост. Хлопець заїжджав на вишку за 11 днів до Нового року, а в ніч на 1 січня отримав поранення в голову. Під час нашої розмови він ніяково усміхається та просить вибачення, коли не може пригадати якихось деталей.

«Мене викликали у військкомат ще в першу хвилю мобілізації, казали, що треба пройти комісію. Мені такий варіант не підходив – кажу, якщо хочете, щоб я служив – кажіть, а ні то й ні. Там сказали, що ще подзвонять. І подзвонили, саме коли в мене була рука розрізана (усміхається). Спитали, в яких військах хочу служити – на вибір були різні бригади, серед них і 80-ка ВДВ - я навіть не сумнівався.

Досить скоро я поїхав на збори на Яворівський полігон. З тою моєю рукою мене брати не хотіли, кажуть - тут ніхто панькатися не буде. Ще на тиждень додому повернули, а тоді зі всякими перипетіями я таки потрапив в 80-ту бригаду. Позивний «Монгол» з’явився в мене, як тільки я зайшов в намет на полігоні – мене зразу охрестили, може через схожість, а може через ніж–кукри сантиметрів на 40, який я постійно носив з собою.


Юрій Величко на Яворівському полігоні
Юрій Величко на Яворівському полігоні

На полігоні я потрапив у роту вогневої підтримки і отримав спеціальність кулеметника. Я б сказав, що то було не навчання, а постійні відсилки нас із табору, щоб не світитися перед пресою і телебаченням. І завдання були «дуже практичними» – спостерігати за безпілотниками. Це означало вийти кудись у ліс і лежати, втупившись в небо. Певно, нас просто не хотіли вчити - навіть автомати за нами закріпили не відразу. Як кулеметник я мав би мати справу з кулеметами, але нам їх привезли буквально за день перед відправкою в зону АТО. Ми ще півночі ті кулемети мили, бо вони були тільки зі складу, повністю в солідолі.

Зранку ми рушали на залізничний вокзал до Львова, повантажили зброю в ешелон, а майно – у вантажівку. Коли ми їхали, то люди махали нам руками і хрестили. Ми не знали, куди поїдемо - звісно, чутки про Донецький аеропорт ходили, але вони швидко «заглохли». То було 9 листопада нас привезли в Ізюм, ще погода така була похмура, гнітюча. Ми вийшли з вагонів і заявили, що нікуди звідси не рушимо, поки нам не видадуть зброю і боєприпаси – тоді ми ще не знали що хоч Ізюм хоч і зона АТО, але тут не стріляють (сміється).
Юрій Величко з побратимами
Юрій Величко з побратимами

11 листопада нас перекинули в Костянтинівку, в якусь школу, а наші речі приїхали наступного дня. Тому в першу ніч ми в літній формі спали на бронежилетах під розбитими вікнами. Але порівняно з тим, що траплялося потім, це взагалі – курорт (усміхається). Наступного ж дня нас повезли в Дружківку, заселили знову в закинуту школу, де ми прожили десь півмісяця. Тут ми облаштували побут, окопалися, зробили дзоти, а ніхто й досі не казав, що ми маємо робити далі. Тоді ще стався трагічний випадок, бо наші хлопці знайшли запас боєприпасів ВОГ-25.

Нашу роту навіть на полігоні не вчили стріляти із підствольного гранатомета, і не знаю, чи то через халатність, чи необережність, хлопці зарядили гранату в підствольник і принесли його в спальне приміщення, де зібралися на вечерю. Тоді зайшов один хлопець і якось натиснув на той підствольник, в кімнаті 3 на 3 метри стався вибух – один з Києва загинув, двоє отримали тяжкі поранення (їх в голову потім повставляли здоровенні титанові пластини), ще дев’ятьох трохи легше поранило… Ми прибігли, туди, куди й нас недавно кликали, а там море крові і пилюки… Не знаю, але думаю, що це й через недостатній рівень підготовки – чи не знали, де клацати, чи занадто легковажно поставилися, бо не уявляли, які можуть бути наслідки…

Про ДАП ми дізналися за день до виїзду. Взводний сказав скласти списки, хто буде першим їхати в аеропорт. Я був в числі перших, і вже на другий день ми поїхали в Костянтинівку і поселилися в храмі. Я сидів якось в світлиці і відчув, що в мене сповзає хрестик. Я дістав його і побачив, що він розірваний, бо зламалося кільце, яке застібує. То я зняв ланцюжок, запакував в пакетик та поклав у кишеньку на лівому рукаві – все, як вчили на строковій службі в армії.
Юрій Величко
Юрій Величко

Наступного дня ми поїхали в Піски. Ми ще навіть до села не доїхали, як почався кулеметний обстріл, і всі тоді зрозуміли, що ми на війні. Було страшно – відразу зняв автомат із запобіжника, вдягнув тактичні окуляри і приготувався до бойових дій. Замкомандир батальйону тоді, щоправда, не поїхав з нами в Піски – він в своїй броньованій інкасаторській машині залишився у Водяному. Але й нам пощастило, бо тоді ніхто не постраждав.

В Пісках вже не було місцевих людей, фактично тільки військові, і ще тиждень ми пожили в підвалі, допомагали обороняти селище бійцям «Правого сектору». 23 грудня ми виїжджали на аеропорт. Нас посадили в тентовані ЗІЛи, декому пощастило ще менше і вони пакувалися в нетентовані, а тоді був страшенний вітер і сніг лупив.
Будинок у селищі Піски, середина грудня 2015 року
Будинок у селищі Піски, середина грудня 2015 року

Ми виїжджали через сепарську територію і то було трохи принизливо, що вони мали контролювали, скільки боєприпасів нам везти з собою. Вони посилалися на якісь чергові Мінські домовленості і казали, що можна тільки 2 ріжки до автомата, без жодного важкого озброєння. Нас питали, що і скільки веземо. Ми, звісно, казали, що нічого недозволеного. Ну, забрали кілька підствольників у тих, хто ненадійно заховав, то ми їх повернули нашим, які верталися на українську територію.

На блокпості стояли всякі «ДНРівці»-покійники, «ваєнная паліция» і козачки. В «горках» і балаклавах там були якісь удмурти чи буряти із вузькими очима, то було помітно, що явно немісцевий зброд, бо ті, хто мав слов’янську зовнішність, не ховав лиця.

Ну, постояли ми там, певно, зо 2 години і поїхали в аеропорт. Перше враження про околиці - дерева діаметром з півметра були невищими за 1,5-2 метри, одні цурпалки стирчали, все розбомблене, обгоріле, розтрощене. Поперек дороги валялися білборди. То виглядало якось похмуро і навіть зловісно. Лишався менш ніж за місяць до закінчення боїв за термінал, він був весь прострілений і перше що я подумав: Боже, де ж хлопці мають ховаються? Стояли самі профілі з гіпсокартону, хлопці там не жили, а виживали. Ми там наспіх почали скидати якісь продукти, речі ногами і спакувалися їхати на вишку.

Тільки рушили по злітній смузі, як зі старого терміналу в нас «влупили» з РПГ. Я вже бачив свою смерть, бо з нами було десь літрів 250 пального, а граната летіла просто в нашу машину. Але був досить сильний боковий вітер і він нам підсобив – задув, тому та ракета пішла десь ліворуч. Вибух стався досить близько, на додачу нас наздоганяла кулеметна черга, і тоді я зрозумів, що я капець, як на війні.

На вишці нас вже зустрічали хлопці із 93-ої бригади і 90-го батальйону 95-ої бригади, яких ми міняли. Тоді вежею командував «Лось» - він розказав, де не можна стояти, де краще ховатися, де прострілюють з танка. А ще попередив, що сьогодні нас, як новеньких, «привітають» сепари, будуть пробувати поповнення на міцність.
Юрій Величко у ДАПі
Юрій Величко у ДАПі

Першого вечора я заступив на пост «Балкон». Буквально через трошки почався обстріл – світилося все, я вперше в житті такий феєрверк бачив. Я сховався з бетонним стовпом 40 на 40 см, з моєю-то комплекцією (усміхається). До мене підбіг «Кіпіш» із 90-го батальйону і сказав забиратися звідти. Я повзком дістався до місця, куди не долітали постріли. Після того випадку кожен день був, як звичайний - обстріли з їх боку, ми відстрілювалися. Це не припинялося вночі, навіть було таке, що ми спостерігали за територією, а позиції сепарів перестрілювалися між собою і то серйозно, підключаючи мінометами. Я думаю, що то були розбірки за територію, за яку більше платили.

Умов в нас не було ніяких - десь за тиждень до того, як ми заїхали, на вишці було попадання по каністрі з пальним і приміщення вигоріло. Спали в одній кімнатці десь 2 на 4 метри, нас було більше десятка, але якось місця вистачало. А ще добивав мороз – мінус 28. Була буржуйка, але вона спочатку не горіла, а просто коптила. Ми всі були чорні від диму, все темне і закопчене, лиця, як з пекла – тільки очі і зуби блищать. Потім наш волиняка з позивним «Замок» її почистив, витрусив сажу, то вона вже горіла.

Сказати, що тепло, не скажеш, але хоч ноги можна було нагріти. Митися взагалі не було як, хіба серветки, але вони замерзали і толку з них не було. В нас хіба Ванька Білий умудрявся якось вмиватися, завжди був красунчиком (сміється). Зате у нас був свій «супермаркет» - все, що нам привозили і скидали з машин на вулицю, де їх потім замітало снігом. Потім, коли треба було щось взяти поїсти, відпрошувалися у Вадима «Гріна» Ваврищука в «супермаркет»: розміновували входи, набирали в мішок консервації і риби, хапали найсмачніше і верталися на другий поверх (усміхається).
Юрій Величко
Юрій Величко

Обставини мене вразили, але я одразу ж себе зупинив – я знав, куди їхав. Ніколи не забуду, як пахне обгорілий бетон після пострілів з СПГ і танка, назавжди запам’ятаю його запах – такого не зустрінеш в житті.

Я трохи «відбитий» був вояка - пригадую, як на вишці ми з Ванькою «Ведмедем» Білим у весь ріст стояли у вікнах і чіпляли сітку, щоб нам гранати не закидали. Хлопці казали, що ми смертники, бо снайпер міг «зняти» в будь-який момент. Але нічого, Бог милував, Бог добрий.

Наближався Новий Рік, я прийшов зі свого поста, аби погріти ноги. Скинув взуття і онучі, щоб висушити, а за 15 хвилин по рації передали, що почався наступ. Всі вискочили і вибігали, а моє взуття десь розкопали. Зрештою, я в мінус 28 вибіг босий на тригодинний бій. Я вибіг зі спального приміщення, зайняв оборону, де нікого не було, і почав відстрелюватися. Від нас десь метрів за 50 в повний ріст були сепари – думаю, що вони точно не прийшли вітати нас із Новим роком.

Потім босим перебіг на «Броню», сказав всім «новачкам» лягти на підлогу і почав із Ванькою «Ведмедем» Білим стріляти з АГС. В пост «Броня» тоді «прилетіло» 11-12 пострілів з РПГ-7. А потім якийсь такий стан прийшов і по своїй дурості чи безпечності, бо вже бував під обстрілами, я сів у кутку і на те все дивився.

Трохи пізніше я отримав поранення. Снайпери не могли дістати нас, бо ми стояли на 2 поверсі, тому вони працювали, як у більярді - відстрелювали від стелі, рикошетом. То були фахівці своєї справи, а не якісь шахтарі. Як може людина, яка все життя в шахті кіркою махає, чи якийсь тракторист, так стріляти, що рикошетом від стелі поцілювати в людей?

Мене поранило в обличчя та плече, злетіла каска відстрелило лямку бронежилета - то була запалювальна куля, ще трохи, і я був би вже десь на тому світі. Коли я прийшов до тями, то почув щось мокре – то я лежав в калюжці зі своєї крові. Треба було перебратися в укриття, я зірвався на ноги і побіг просто під обстріл, бо навіть не бачив куди біжу, але Ванька збив мене з ніг – життя врятував…
Бійці перед відправкою у ДАП, селище Піски
Бійці перед відправкою у ДАП, селище Піски

1 січня Вадим Ваврищук сказав, що завтра виїжджаю. Я відмовився, але він дав зрозуміти, що це не обговорюється. «Монгол, ми замовили дров, машина по тебе приїжджає однозначно», - сказав «Грін». Я тепер іноді підколюю його, що він поміняв мене на дрова (усміхається). Але тоді ніяких дров так і не привезли, а на вишці вже спалили все, що можна. Так от, була домовленість: щоб ми могли виїхати, мали відшкребти із злітної смуги вже застиглих сепарів, які примерзли за ніч, і відвезти на сепарську територію. На дорогу «Грін» дав мені 2 гранати і сказав, що я знаю що робити, якщо щось піде не так.

Разом зі мною їхав поранений Зеленський із терміналу та наш 200-тий «Любчик». Що цікаво, що ще перед заїздом на вишку мені хлопці казали, що мене поранить, бо я єдиний зі взводу не набив татуювання «Спаси і сохрани». Як потім виявилося, її не набив ще один хлопець, і він теж отримав поранення (усміхається).

Я ліг на ЗІЛ з дерев’яними бортами, по боках стояли бронежилети. Далі ми зупинилися і відривали сепарів від злітної полоси. Я не рахував скільки їх, але було що везти. Потім нашу машину обстрілювали, і думках я вже кляв Ваврищука, що міг загинути гідно, а тут маю віддати Богу душу в якомусь кузові із «двохсотими» сепарами під боком. Але нічого, пронесло.

Ми скинули мертвих сепарів десь, напевно, в Донецькому морзі, а дві гранатки під покривалом були постійно зі мною. Якось мало вірилося, що ми потрапимо на українську територію, але сепари нас супроводили і дотрималися умов договору.

Далі ми приїхали в Авдіївку. «Любчика» перепакували в чорний пакет, а нас відправили по госпіталях. Коли я був в Дніпрі, медсестри запропонували випрати форму. Я тоді й згадав про свій ланцюжок, який порвався перед ДАПом дістаю його - а він цілий, ще й застебнутий. В мене аж мурашки по шкірі пробігли, я кілька хвилин не міг говорити. Тепер розумію, що то був мій оберіг, разом із молитвою моїх батьків і небайдужих людей. Тут, в госпіталі, я дізнався, що вишка впала.
Волинські кіборги
Волинські кіборги

За тиждень мене перевели до Луцька, я підлікувався і повернувся на службу вже в 122-ий окремий десантний батальйон. Дослужив, нині маю третю групу інвалідності.

Кожного тижня мені хочеться повернутися назад і щось змінити, щось зробити не так. Навіть сниться, мабуть, тому, що постійно про це думаю – не сідав би туди, коли мене поранили, не роззувався б, щоб потім не бігати босим 3 години в лютий мороз… Хотів би повернутися назад, аби попередити, якось запобігти, бо війна – це дуже страшно. Вона затягує до себе і досі не відпускає.
Донецький аеропорт
Донецький аеропорт
Донецький аеропорт
Донецький аеропорт
Українські бійці у ДАПі
Українські бійці у ДАПі

Текст - Василина БОРУЦЬКА
Фото з архіву Юрія Величка

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter, Google+ та Instagram.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 0
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.