вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

Не обіцянками, а конкретними справами: секрет успіху Олега Кіндера

Не обіцянками, а конкретними справами: секрет успіху Олега Кіндера
Чому Ковельський міський голова залишив посаду голови Волинської обласної організації ВО «Батьківщина»?

Наскільки відповідає дійсності претензійна заява чинного президента футбольного клубу «Волинь» про те, що «Ковель – це Чикаго»? Чи планують у Ковелі об’єднуватися з навколишніми селами? Які конкретні результати співпраці влади міста з обранцем ковельчан – народним депутатом Степаном Івахівим? Хто навчив представника волинської владної еліти Олега Кіндера, як потрібно жити?

На ці та інші запитання в інтерв'ю «Волинській правді» розповів Олег Кіндер, Ковельський міський голова, один із лідерів Волинської обласної організації ВО «Батьківщина».

– Олеже Олексійовичу, які проблеми сьогодні для Вас, Ковельського міського голови, визначальні – географічного центру Волині, де очолюєте владу, чи ВО «Батьківщина», обласною організацією якої порівняно донедавна Ви керували? Можна стверджувати, що Ви дистанціювалися від партійної проблематики, сконцентрувавши увагу на питаннях життєдіяльності міста?



– Питання, яке ви тільки що мені задали, свого часу (коли домовлялися, що буду очолювати обласну партійну організацію) я задавав лідеру ВО «Батьківщина». У мене тоді було запитання до Юлії Володимирівни Тимошенко: «Ви хочете мене бачити міським головою у Ковелі чи головою Волинської обласної партійної організації?» Переконував: очолювати обласну організацію «Батьківщини» просто для «галочки» – це неправильно. І кінцевий результат, якщо казати чесно, навряд чи буде ефективним, скоріше він буде ніяким. Тобто, надути щоки і сісти в посадове крісло (досить впливове, політична сила – одна з лідируючих) – це одне. Але це тоді не несе за собою відповідальності.

– Очевидно, Ви тоді все-таки досягли компромісу з Юлією Тимошенко?

– Наші домовленості грунтувалися на тому, що до конференції я буду очолювати обласну партійну організацію. А далі мали відбутися перемовини з іншими кандидатами (тих, кого бачило керівництво «Батьківщини»). Ці домовленості, скажу чесно, не зовсім були виконані. Тільки не з моєї, звичайно, сторони. Я брав на себе зобов’язання керувати обласною партійною організацією до конференції. Але сталося інакше. На конференції мене обрали головою Волинської обласної організації ВО «Батьківщина». Але певні моменти згодом підтвердили слова, які я казав Юлії Володимирівні, що неефективно одній особі поєднувати обов’язки голови обласної партійної організації та міського голови.

Це показали і довибори до Верховної Ради у 23-му окрузі, коли я ніс відповідальність за успішне проведення кампанії для нашої партії. Потрібно було брати відпустку, відволікатися від міської проблематики… Але все-таки, на моє переконання, ми достойно провели виборчу кампанію.

– Хоча перемогу здобула представниця УКРОПу Ірина Констанкевич.

– Такий результат волевиявлення виборців. Я не буду аналізувати всіх моментів, чому саме таким він став. Це вже окрема історія.

– Хоча вже тоді відчувалася тенденція, що «Батьківщина» та УКРОП можуть згодом стати принаймні ситуативними союзниками.



– Можливо. У політиці практично нема неможливого. Але зважаючи на результат довиборів, під час перемовин із Юлією Тимошенко та Іваном Кириленком, я наполіг: вибачайте, так не може бути з моєї сторони. Я, згідно з домовленістю, побув ще кілька місяців головою Волинської обласної організації ВО «Батьківщина».

– І запропонували кандидатуру свого наступника?

– Чи погоджував я кандидатуру Валерія Бондарука? Так. Ми давно знайомі. Чи він мав бажання очолити обласну партійну організацію, це вже не до мене запитання.

Ще раз підкреслю: не можна одночасно професійно займатися і партійною роботою, і бути міським головою.

– Ковель – географічний центр області, велике місто (найбільше на Волині після Луцька). Й актуальний проблем там предостатньо . Тож у цьому сенсі хотілося б почути про головні позитивні досягнення чинної влади Ковеля. Скажімо, Нововолинський мер під час недавнього інтерв’ю для «Волинської правди» з гордістю говорив, що у його місті – найвища середня зарплатня в області, що на долю цього міста випадає 45 відсотків зарубіжних інвестицій, що функціонують 34 промислові підприємства. Які у цьому сенсі здобутки ковельчан?

– Є про що сказати. Для мене дуже легко було йти під час виборчої кампанії на другий термін міського голови, тому що найкращим агітатором виявилися зроблені справи. Інші кандидати, які подавали свої документи, пропонували обіцянки. Я і моя команда казали людям: ми йдемо на другу каденцію, бо ми вміємо працювати і ми встигли багато зробити. Зокрема йшлося про десять речей, які ми вперше зробили або в регіоні, або навіть в Україні.

– Уточніть, будь ласка. Згадайте…

– Нема питань! Найприємніше , про це можу з гордістю сказати, що Ковель сьогодні з-поміж інших міст Волині менш залежний від газу. Ми більше десяти котелень перевели на альтернативні види палива (в основному йдеться про тверде паливо – відходи від деревообробки). Таким чином, вдалося втілити в життя один із тих лозунгів, які використовували інші політики, закликаючи: «Давайте відмовимося від російського газу». У кінцевому підсумку саме нам вдалося зреалізувати такі гарні проекти.



До речі, проводячи реконструкцію котелень, ми не повикидали газові котли. І цей момент, повірте мені, коли розпочинається опалювальний сезон і в державі є багато проблем (з невиділеними лімітами і т.д.), то ми цього не маємо. Після того, коли опалювальний сезон закінчується, коли обмежуються ліміти споживання газу, ми подаємо у квартири гарячу воду (хоч і не щоденно) до початку наступного опалювального сезону. При цьому практично повністю не залежимо від постачання газу. Це дуже важливо!

Ще один важливий момент: практично з нуля вдалося побудувати дитячий садок. При цьому уточню: з допомогою Степана Петровича Івахіва. На будівництво виділялися кошти з міського бюджету, субвенції з державного бюджету за поданням народного депутата України, з його фонду.

Ми відкрили центр реабілітації дітей-інвалідів. Часто на проблему такої категорії населення місцева влада фактично не звертає уваги. Особливо – тих дітей, яких навіть не виносять із квартир. А ми у Ковелі тепер маємо центр реабілітації таких діток, яких сюди на певний час привозять батьки, залишають їх на певний період. Цей центр ефективно працює.

– Богові дякувати. Це вкрай необхідно. Адже таких дітей (а їх не можна залишати напризволяще) стає все більше.

– Так. Повірте мені, це наша біда. І не тільки. Подібні центри я бачив і в Європі. Там не ігнорують цієї проблеми.

Я можу дуже багато розповідати про успішні справи. Так чи інакше вони стосуються міського господарства, а в остаточному підсумку – жителів міста.

– До речі, президент футбольного клубу «Волинь» порівняв Ковель із Чикаго. Про це він заявив на одному з телеканалів. Процитую: «Ковель – це Чикаго. Ковель – шість букв, Чикаго – шість букв. В Чикаго є команда хокейно-баскетбольно-футбольна, а в Ковелі що, менше грошей? Думаю, в Чикаго менше, ніж в Ковелі». Як би Ви прокоментували цю претензійну заяву Віталія Кварцяного?

– Та що тут коментувати?! Коли якось я заїхав у фізкультурно-оздоровчий клуб ( ФОК) «Спорт для всіх» (тим більше, що це – обласний об’єкт), там було гірше, вибачте, ніж у сараї. Я запитав про це тренера. Він пояснив, що тут, у таких умовах, оскільки нема грошей, мусять тренувати дітей. Після цього ковельська влада знайшла можливість виділити кошти (напевне, більше десяти мільйонів) на ФОК. І сьогодні маємо три поля. А всередині маємо ще поле зі штучним, найсучаснішим покриттям. Замінили всі вікна, електрообладнання, в тренувальному залі залито нову підлогу – зроблено масу роботи. Завершуємо облаштування такого нового штучного поля, якого немає в жодному місті на Волині. Чому? Саме за стандартами «Авангарду» ми робимо штучне поле. Нагадаю (замість коментаря до висловлювання Кварцяного): коли я перший раз прийшов у ФОК, там бігало біля сорока дітей, то зараз там займаються понад триста дітей. Всі у формі! Привозять їх на тренування навіть із Шацька, Любомля, Старої Вижви, Турійська. То, вибачте, не Кварцяному давати оцінку розвитку футболу в місті Ковелі. Порівняйте: було 40, а зараз – понад 300 дітей. Оця цифра і є оцінка. А пан Кварцяний…Хай би краще він займався своїми справами.

– Які стратегічні, далекосяжні плани щодо розвитку Ковеля? Місто «приросте» довколишніми селами, селищами (в рамках адмінреформи)?

– Коли ще ідеї адмінреформи, територіальних реформ тільки-но почали витати, я вже тоді сказав: ця тема не цікава для Ковеля. Чому? Тому що основні проблеми для обласних центрів або для міст обласного підпорядкування, які максимально використали абсолютно всю свою територію, не актуальні для Ковеля.

– Чому?

– Тому що Ковель має більшу територію, ніж Луцьк. Хоч у нашому місті проживає утричі менше населення, ніж в обласному центрі Волині. Ми маємо проблемні питання щодо боліт, які не осушувалися протягом сотень років, а зараз мусимо осушувати та починаємо їх забудовувати. Є багато й інших моментів. Проводимо інвентаризацію земель, розв’язуємо проблему ефективності використання цих земель.

– Яким чином?

– Землю, що десятиліттями заростала бур’яном у два метри, ми намагаємося або продати на аукціоні, або все-таки якось раціонально використати. Це перше питання. А друге питання стосується наповнення бюджету.

Тому, ще раз повторюю, для Ковеля об’єднання з навколишніми селами не актуальне.

– Бо від цього більше проблем, аніж здобутків?

– Будьмо чесними до кінця. Після ймовірного об’єднання місто мусить певний час ще виконувати свої зобов’язання перед тими ж таки селами. І щодо дитячих садочків, шкіл, доріг, водогонів, каналізаційних насосних станцій… Таких моментів дуже багато! Тим паче, що села та селища не мають фінансових можливостей, щоб ці питання вирішити. І що, сьогодні ці проблеми ще повісити на плечі міста?

Наголошую: відстоюю позицію щодо максимально раціонального використання тієї території, яка в нас є.

– Ви вже зазначали, що у розв’язанні актуальних для Ковеля питань допомагає народний депутат Степан Івахів, який репрезентує в парламенті й виборців цього міста.

– Мені дуже приємно ще раз нагадати, що співпраця між владою Ковеля та народним депутатом справді ефективна. Якщо бути точнішим – у частині вигоди для нашого міста, для його жителів.

– У тому числі – й для міського голови?

– Ми зі Степаном Петровичем стали друзями. Це по-перше. Ми разом вирішуємо практично будь-які питання: і щодо будівництва певних об’єктів, і щодо співфінансування, і коли просто потрібна порада, підтримка, допомога у документації. За допомогою фонду Степана Івахіва «Патріоти Волині» ми побудували гарні штучні поля у школах. Пригадую, під час першої моєї каденції біля першої школи ріс очерет – у три метри, там виводилися дикі качки. А сьогодні там – прекрасне штучне поле, яке гарно освітлюється. Діти мають можливість і в темну пору доби грати у футбол, займатися іншими видами спорту, брати участь у фізкультурних заходах.

Шикарні стадіони збудовано за допомогою Степана Івахіва й біля другої, сьомої, дванадцятої шкіл.

– Коли виникає дискусія (а це, поза сумнівом, неминуче), вдається досягти оптимального порозуміння?

– Як доказ – наведу цей приклад. Коли Степан Петрович подарував Ковелю у День міста сертифікат на певну суму, у його команди була ідея у парку Шевченка облаштувати Набережну. Спуск до води хотіли викласти гранітом. Я переконав, що цього не потрібно робити. Тому що парк і так гарний. Тому ми вирішили облаштувати Набережну з другої сторони водосховища, де, крім кущів, були гори сміття, кар’єр із котлованами, де забудовники набирали пісок. Домовилися про паритетне співфінансування: 50 на 50 відсотків.

– І результат справді промовистий.

– Тож нині, теплої весняної пори, коли ввечері виходиш на Набережну, бачиш тисячі людей. От це є показник! На місці ям, смітника – тротуар, бруківка, освітлення, дитячі майданчики, стоянки для автомобілів. От це є результат нашої співпраці!

– Зважаючи на те, що, як вже зазначалося, нині «Батьківщина» – радше союзник (принаймні ситуативний), а не опонент «УКРОПу», у Вас «безхмарні» стосунки з чинним головою Волинської облради Ігорем Палицею, одним із лідерів згадуваної політичної сили?

– Буду чесним і скажу відверто: стосунків нема ніяких.

– А причина…

– Коли запитують, чому у мене не склалося з Палицею, я задаю подібне зустрічне запитання. Але водночас нагадую, що як нема дружби чи приязні, так немає і «війни».

– Вдавалося (вдається) Вам, пане Олеже, знаходити порозуміння з президентською владною вертикаллю в області? Що змінилося після того, як посаду голови ОДА залишив Володимир Гунчик і «губернатором» став генерал-полковник поліції Олександр Савченко?

– Поки що з новим головою ОДА я не зустрічався. Чому не поспішаю з ним зустрічатися? Тому що розумію: в Олександра Ілліча Савченка є свої проблемні питання, завдання щодо формування своєї команди (призначення заступників голови облдержадміністрації, керівників департаментів, управлінь, відділів). І сьогодні мені треба йти до «губернатора» та нав’язувати йому ще й свої проблеми? Це ще зарано. Поки що потрібна пауза.

З Володимиром Петровичем Гунчиком у мене були конструктивні, більше того, дуже добрі по-людськи стосунки.

– Будемо сподіватися, що такими ж вони будуть і з його наступником на посаді голови ОДА.

– Звичайно.

– Наскільки нинішні реалії в Україні, яка фактично вступає у передвиборчу смугу (весною 2019-го – вибори Президента , восени – Верховної Ради) додають Вам оптимізму? Чи, можливо, вони дають підстави для тривожних відчуттів?

– Домінуючий настрій – оптимістичний. Тим більше, що рейтинг політичної сили, у лавах якої перебуваю, – один із найвищих. Це один момент.

– На недавніх виборах у Торчинській ОТГ «Батьківщина» отримала 12 депутатських місць, а, скажімо, БПП «Солідарність» і «радикали», які на другій позиції, – по чотири мандати. І хоч область у значній мірі перебуває під впливом УКРОПу, ця політсила там не виборола жодного депутатського мандата.

– І це показник! Юлія Володимирівна приїжджала в ОТГ? Ні. Але наша політична сила впевнено перемогла. «Батьківщині» довіряють виборці. На Волині вона має дуже сильні організаційні структури – в області, у містах і районах. Але заспокоюватися не можна. Потрібно постійно працювати, розвивати, зміцнювати політичну силу.


– Вас шанує більшість мешканців Ковеля. Збираєтеся втретє перемогти під час виборів міського голови? Хоча з вірогідним конкурентом Сергієм Кошаруком, наразі заступником голови ОДА, який начебто не проти теж виграти ці вибори, кажуть, Ви не ворогуєте?

– Пам’ятаєте, з чого ми розпочинали розмову? Ті кандидати, які вдруге балотувалися на посаду Ковельського міського голови, йшли з обіцянками. А ми (маю на увазі команду) йшли до людей з конкретними результатами праці, казали: оце ми зробили. І нехай обіцяльники йдуть третій раз, четвертий, п’ятий, десятий раз. Але не можна сьогодні взяти людей обіцянками, про які завтра забувають.

Коли людина була при владі, можна було багато чого зробити. Про це я не раз запитував Сергія Дмитровича. Нагадував йому: «Ви ж були міським головою. Чому не зробили?»

Коли мене запитують про результати праці, запрошую побачити Набережну, відвідати Палац учнівської молоді (минулого року відкрили після капітального ремонту), з якого просто казку зробили… Показую «Просвіту», про яку Микола Григорович Вельма, головний редактор Ковельської міськрайонної газети, каже: «Так, це – Європа».

– Завдяки Вашій праці.

– Я так не говорю. Це успіх всієї команди. Інакше й бути не могло. Адже є відповідальна команда моїх однодумців, друзів. Ми йдемо поряд уже не один рік, маємо спільну мету – зробити місто європейським. А те, виходить чи не виходить, повинні власне оцінити люди.

Але є інший момент: думати, що можна все зробити одним клацанням пальців, це обманювати й людей, і себе. Це – постійна праця: ремонти, капітальні ремонти, «латання» дірок, заміна вікон… Таким чином, ми вже підійшли до плацдарму, коли можна робити гарні європейські проекти.

-У чому полягає секрет успіху Олега Кіндера?

– У дотриманні визначального принципу: повірити в себе та в свою команду.

– Кого вважаєте своїми вчителями, наставниками?

– Мені по життю таланило, везло. Згадую вдячно багатьох людей. На жаль, багато із них (більшість) уже покійні. Та найперше я дякую своїм батькам. Тато, царство йому небесне, і мама (Богу дякувати, вона жива) – найголовніші мої вчителі. Вони мене навчили, як потрібно жити.

– Як?

– По совісті, по справедливості. А якщо точніше – за законами Божими. Це, напевне, найважливіші у житті моменти.

Вдячно згадую і таких своїх учителів (царство їм небесне), як Чайка Сергій Микитович, Галапчук Михайло Данилович… Є, повірте, багато-багато людей, перед якими я вклоняюся, дякую Богу, що вони зустрілися на моєму життєвому шляху.

– Свого часу про Вас приязно висловлювався світлої пам’яті Борис Петрович Клімчук. Але хотілося б розширити запитання. Чи, на Вашу думку, варто було б ушанувати в Ковелі (назвою вулиці, відкриттям меморіальної дошки) пам’ять про таку яскраву особистість, як голова обласної ради, найуспішніший голова ОДА під час двох каденцій, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Литві, відтак – в Азербайджані? Йдеться ж про одного з найталановитіших волинян-керівників, патріотів краю, чия політична біографія (хай і неоднозначна, суперечлива, складна) розпочалася з Вашого міста.

– Ви знаєте, якось досі я над цим не задумувався. Але почувши запитання, зрозумів: над цим варто подумати. Повірте мені, Бориса Петровича ще будуть довго-довго згадувати, скільки він доброго зробив і для Ковеля, й для Луцька, і для всієї Волині. Та й України. Не знаю, чи є хтось у нашій області, щоб зробив для неї більше.

Між іншим, Борис Петрович не раз казав (і під час сесій обласної ради), що він – мій вчитель. І це правда! У буквальному розумінні: він, коли я навчався у восьмому та дев’ятому класах, викладав у мене географію. У нас були гарні відносини і тоді, й пізніше, коли Б. П. Клімчук став головою облради, облдержадміністрації. Хоча вони вже в більшій мірі перейшли на політичний рівень.

– Коли доводилося бути й політичними опонентами.

– Але питання навіть не стільки в цьому факті. Чи мало місто позитив від того, що Борис Клімчук очолював волинську владу? Я не сумніваюся: в значній мірі – так. Ніхто не знав про наші розмови один-на-один. Були вони і гострі, з ненормативною лексикою. Були й щирі, відверті. Борис Петрович, бувало, клав руку на плече і запитавши: «Ну чого ти такий гарячий?», радив: «Заспокойся»…

Він для мене назавжди залишається Людиною з великої літери.

– Попереду – нові суворі виклики для всього нашого суспільства, всієї нашої держави. Які з них, на Вашу думку, найдоленосніші?

– Коли спілкуюся з закордонними колегами, партнерами, просто людьми, то хочу почути їхню думку про нашу державу. І знаєте, про який момент говорять стовідсотково всі?

– Не втрачати віри, не опускати рук…

– Ці люди говорять інакше: вашій державі потрібна стабільність. Стабільність політична, економічна… Остання передбачає стимулювання розвитку підприємництва, абсолютно всі напрямки.

От що мене зараз дуже ображає (час від часу й на себе ображаюся): ми досі не цінуємо самих себе як націю.

– Зазвичай бачимо тільки негативи.

– Так. На жаль. Але ж бачити суто негатив – це обманювати себе. Це неправда. Слухаючи більшість наших політиків, із сумом розумієш цинічну сутність: вони люблять себе в міру того, як ненавидять, обливаючи брудом, опонентів. Чому у такий цинічний спосіб це відбуваєтеся? Напевне, тому, що ці люди мають такі життєві принципи.

Але, виявляється, подібний підхід у ставленні один до одного – не тільки на вищих щаблях влади. Так часто, як не прикро, й ставляться один до одного прості люди, які не мають ні в серці, ні в голові усвідомлення-відчуття, що вони – українці. Тому хай кожному з нас як нагадування послугують слова Джона Кеннеді: «Не питай, що держава зробила для тебе. Запитай, що ти зробив для держави». Ота нелюбов до своєї держави і є чи не найбільшим нашим негативом.

Нині ще й складається ситуація, коли молоді, енергійні люди покидають Україну (тимчасово чи назавше в пошуках кращих матеріальних і фінансових статків), то долю держави, її майбутнього вирішують люди минулого. Думками, діями цих пенсіонерів, часто зациклених на вчорашньому, маніпулюють олігархат, українофоби, популісти через телевізійні зомбоскриньки. За таких тенденцій, нам як нації вдасться вийти з зачарованого кола українських поразок на шлях розвитку європейської нації?

– Нам потрібно жити, повірте мені, вірою, що так має відбутися. Бо якщо ми у це вірити не будемо, то хіба так відбудеться? Те, що молодь виїжджає за кордон, – біда, якщо дивитися з одного боку. Але ж, з другого, коли молода людина їде та живе якийсь час у Європі (які умови праці – це вже десяте питання), вона побачить, як там живуть. І, повертаючись назад, захоче, щоб і Україна була такою ж. Вона захоче, щоб її країна була європейською державою.

Маємо вірити, не сумніватися: в України – майбутнє європейської держави. І, звичайно, працювати, жити для цього.

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter, Google+ та Instagram.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 1
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Поки ще рівних йому немає всі галасуни а це людина діла
Відповісти
Останні статті
Не обіцянками, а конкретними справами: секрет успіху Олега Кіндера
07 травень, 15:10
Кремація по-луцьки
02 травень, 23:00