вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

«Гора або пускає тебе, або ні», – досвідчений мандрівник-альпініст з Луцька

«Гора або пускає тебе, або ні», – досвідчений мандрівник-альпініст з Луцька
Досвідчений мандрівника-альпініст з Луцька Денис Пєсков розповів про свою любов до гір і свої сходження на чотири семитисячники.

Про це пише видання Волинські Новини.

Денисе, як народилося ваше захоплення альпінізмом, туризмом?

Тут нічого дивного немає. Із сьомого класу школи я пішов на гурток туризму і спортивного орієнтування. Я вихованець Волинського Центру туризму, спорту та екскурсій. Семикласником уперше побував в зимових горах і був у захваті. Звісно, це були такі собі дитячі походи, бо ж в такому віці у високі гори ніхто не ходить, організм до цього ще просто не готовий. Після школи вступив на географічний факультет. І вже після закінчення університету вперше пішов на Ельбрус. Це була компанія десь із десяти людей, із них нікого доти я не знав. Познайомилися одразу в поїзді. То були абсолютно різні за напрямками діяльності люди. Об’єднувало їх одне – любов до гір.

Того разу дістатися вершини не вийшло, але від того пригода не стала менш цікавою. І коли ти раз це спробуєш, воно неабияк затягує. Мені як випускнику географічного факультету було напрочуд цікаво споглядати ландшафти, льодовики, гірські породи. Це ж не в кабінетах розглядати їх на картинках! Після тієї подорожі я вирішив присвятити себе горам. На той момент ще обирав між альпінізмом та парапланеризмом, але тоді остаточно визначився.

Ви маєте вже сходжену компанію, з якою в будь-яку подорож вирушати не страшно?

Ще донедавна у нас була така компанія туристів-однодумців. Ми й зараз дружимо. Але в кожного своя життєва ситуація. У того в один період, наприклад, дитина народилася, у того – в інший. І це вимагає певної відповідальності, відтак доводиться коригувати плани. Звісно, ми подорожували торік, позаторік разом, от, наприклад, у Марокко. Але то були невисокі гори. Але що стосується висотного альпінізму, то я вже почав ходити самостійно. Це ж має бути відповідний рівень технічної підготовки, спорядження тощо. Остання наша поїздка у високі гори була на Аконкагуа в Аргентині та Охос-дель-Саладо – найвищий вулкан світу на кордоні Аргентини й Чилі.

Тепер щоразу їду з новою компанією. Але від того поїздка не стає менш цікавою. Навпаки – знайомишся з людьми й постійно дивуєшся їхнім захопленням, заняттям. Із цими людьми проводиш дуже багато часу. Наприклад, у Таджикистані на Памірі ми місяць жили на невеличкому майданчику на висоті понад 4000 метрів у базовому таборі, з якого виходили на сходження, але більшу частину часу перебували там.

До речі, ця подорож вийшла однією з найяскравіших. Але в кожній поїздці ти знайомишся з людьми, які стають твоїми друзями, потім у гості запрошують, буває, що в інших країнах пересікаєшся з ними в горах. Зараз у мене є компанія однодумців, із якими тренуюся, їжджу на навчання. Це альпіністи з усієї країни, а організатори – з Дніпра. У дальні походи ми ще не виходили, але траплялося, що були з двох різних боків однієї гори. Нині ці поїздки доволі тривалі, потребують не менш як місяць часу. Тому трьом-чотирьом людям запланувати подорож в один час дуже важко.

Торік ми з компаньйоном Олександром Веремійчуком з Нетішина за місяць піднялися на дві вершини. За цей час дуже зближуєшся з людиною. Це не просто твій напарник у подорожі, а набагато більше, адже він нього залежить твоє життя, а від тебе – його.

Загалом, коли ти переходиш межу за 5000 метрів, люди якось відсіюються. Там уже нема людей з поганими думками, негативною енергетикою. Немає такого, що в разі потреби тобі не прийдуть на допомогу. Там усі однакові по духу. Це відчувається у спілкуванні. Ці люди освічені, з великим життєвим і професійним досвідом. Буває, поговориш із кимось півгодини, а таке враження, що по вінця наповнився позитивною енергією.

Гори не люблять людей з негативною енергетикою?

Кожен, хто вирушає в гори, йде туди не просто так. Хтось у собі не може розібратися, хтось не може в особистому житті лад навести, комусь треба перезавантаження. Трапляється, що якісь особисті питання людина не може залагодити в соціумі, а приїжджає в гори і, побувши наодинці з собою, зробивши сходження, знаходить відповіді. Я вважаю, що тут не останню роль відіграє фізичне навантаження, завдяки чому прояснюється свідомість.

Напевно, багато хто наважується на сходження, аби подолати страх висоти…

У кожної людини є якісь страхи. Я теж боюся, тільки не висоти, а непередбачуваних ситуацій, які можуть виникнути під час сходження. Ти ж ідеш над прірвою. Сходження не відбувається отак одразу – тебе до підніжжя привезли і ти пішов. Робиш підхід. Щодня чотири-п’ять годин ідеш до самої гори через льодовики, сніжники тощо, а потім підходиш до гори, піднімаєш голову, і в той момент справді відчуваєш страх, бо ж не знаєш, чого чекати. Але коли зробив перший крок, це відступає, адреналін зашкалює, мозок починає працювати зовсім по-іншому й ти забуваєш про страх, не даєш паніці заволодіти тобою, бо розумієш, що один неправильний крок може коштувати життя. До того ж, ти відповідальний за напарника, а він – за тебе. Цього року це дуже виявилося в Альпах, де я був на навчаннях.

Це були категорійні сходження. Я йшов першим. А той, хто попереду, наражається на найбільшу небезпеку. Тобі треба пройти маршрут і ти розумієш, що за тебе цього ніхто не зробить, ти просто мусиш зробити все грамотно, бо за тобою – люди. Тоді про страх взагалі не йдеться. Ти йдеш і забуваєш, що хочеш їсти, пити, маєш ще якісь потреби.

Очевидно, що такі мандрівки неабияк б’ють по кишені…

Що вище ти йдеш, то дорожче це виходить. Можна об’єднуватися у групи й організовувати подорожі самостійно. Частково за деякі послуги ти заплатиш. Та від деяких можна відмовитися, наприклад, щодо харчування, спорядження. Якщо дозволяє рівень знань і вмінь, можна відмовитися від гіда. Коли побут для тебе не є проблемою, організм нормально працює, на кожній поїздці можна зекономити до 50% витрат. Звісно, є обов’язкові платежі, наприклад, коли подорожуєш у якусь гірську систему чи національний парк, то мусиш заплатити державі за їх відвідування. Від цього не можна ухилятися, бо ризикуєш отримати штраф або навіть депортацію.

Чи є в альпіністів якісь особливі забобони, адже спортсмени часто зважають на різні деталі? Та й, певно, до інтуїції варто прислухатися.

Забобонів як таких я не знаю. А от щодо відчуттів – звісно, на це треба зважати. От, наприклад керівники груп, гіди. Від їхніх рішень залежить здоров’я та життя цілої групи. Траплялося, що гід не вів групу, бо мав якесь передчуття, і нерідко це рятувало життя. Це все приходить з досвідом. Мозок аналізує дуже багато факторів, а потім щось видає. Цим не можна нехтувати. А в когось є особисті моменти, наприклад, зателефонували з дому, що щось сталося, людина знає, що думатиме про це, не буде зосереджена, відтак може підвести команду, тому відмовляється йти. На навчаннях траплялося, коли тренер телефонував і казав: «Не йдіть, бо в мене погане передчуття». І група, знаючи його і те, що він не просто так це каже, просто розверталася.

Гори, особливо висотні, технічні, вимагають розуміння того, що ти до них готовий. Проблема комерційного туризму в тому, що люди не розуміють того, що на них чекає. Є ті, хто на висоту в п’ять тисяч не ходив, а замахуються на Еверест. Саме вони збільшують оту статистику нещасних випадків. Це, вважаю, нераціональний підхід. Є ті, хто, скажімо, побував на Кіліманджаро, фото в «Інстаграмі» виклав, та й на тому все. Коли людина відповідально до цього підходить, вона готується – технічно, матеріально.

Де ви тренуєтеся?

У Луцьку з цим проблема. Є хлопчина, який тренує, але це не завжди те, що мені потрібно. В Україні є Федерація альпінізму, вони проводять виїзди на навчання, є окремі гіди, які на цьому спеціалізуються. Вони зацікавлені у формуванні своєї аудиторії. От я скоро з одними їду на сніжно-льодові заняття. Річ у тім, що вибравши якусь гору, ти маєш чітко розуміти, що на тебе там чекає. Бо от, скажімо, людина підніметься на семитисячник, ляже там – і що з нею робити? Маєш відчути, що ти працюєш, що тобі добре, перед тим побувати ще в якихось горах, адже не хочеш ні собі, ні комусь проблем. Бо якась твоя особиста проблема там, нагорі, стає проблемою всієї команди. Також маєш технічно знати, яка гора, яке в тебе спорядження й чи ти вмієш його використовувати. От іде хтось, на ньому висить кілька кілограмів спорядження, а він не знає, що з цим робити. Така ситуація була, наприклад, на підйомі на семитисячник Хан-Тенгрі, що на кордоні Казахстану, Киргизстану та Китаю. Піднімаючись на вершину, маєш знати, чи там є лід, як поводитися, як іти. Все, що на тобі висить, маєш застосувати.

Маєш комусь допомогти. Цього року на підйомі перші три дні деякі учасники думали, що я гід, бо допомагав їм.

Крім того, деякі хвороби на висоті можуть загострюватися. Будь-яка застуда дуже швидко може мати серйозні ускладнення. Якщо ти не надаси допомогу, вчасно не спустиш людину, будуть великі проблеми. Це все відбувається від недостатньої кількості кисню, недостатньої фізичної підготовки, акліматизації і багатьох інших факторів. Не варто нехтувати й страховкою.

Якщо ти пропустиш якийсь крок у підготовці, це може потім вилізти боком. На жаль, щороку під час сходжень трапляються нещасні випадки. І коли надивишся цього всього, то і вдома обіцяєш, що будеш більш раціонально використовувати час підготовки, тому йдеш на навчання. Розуміючи, що тебе може чекати, ти можеш ці ризики зменшити. Я називаю це свідомим підходом. Бо будь-який маршрут, будь-яка висота – це небезпека.

А що у вас в планах?

Я вже здійснив сходження на чотири семитисячники, вони входять до програми «Сніжний барс». Це п’ять семитисячників на території колишнього СРСР, якщо людина їх проходить, їй надають звання, значок, грамоту, це вже вважається солідно, це вже досвід. У планах є п’ята вершина, але до неї ще треба вчитися та готуватись серйозно. Якщо наступного року я не буду готовий, то ще навчатимуся. Треба ще пройти курси з надання медичної допомоги і більш детально по медичних препаратах. Торік ми з напарником ішли двоє, я все перечитав, кожен препарат підписав, але вже зараз позабував це, треба повторювати.

Є дуже цікава гора Ама-Даблам у Непалі, хотів би туди піти. У кожного альпініста є така собі галочка, мрія, до якої він іде й тримає у себе на робочому столі чи в комп’ютері фото того місця, в якому хотів би побувати. От уявіть собі: ти стоїш у мальовничій місцині й дивишся не на одну, а на кілька найвищих вершин на Землі. І тебе може потягнути на ту вершину або на ту. Відповідно й плани складаєш. Загалом, формулювання «вершина підкорилася» не є правильним. Гора або пускає тебе, або ні. Я мрію потрапити в Непал, бо там зосереджена велика кількість гір будь-якого формату. Там проводять і комерційні сходження, але є й незвідані вершини. Ну й без команди вирушати не можна. Людина, яка сама піднімається, – самогубець. Як мінімум, потрібно двоє.

А вдома до вашого захоплення як ставляться? Це ж, можна сказати, стиль життя?

О, це складно. Ставляться по-різному. Річ у тім, що сама поїздка займає місяць-півтора, іноді два-три тижні, але до того це ще навчання два тижні, потім ще якісь навчання – це ще тиждень, а ще ж дістатися, познайомитись... До того ж, ти змінюєш звички, бігаєш, тренуєшся.

Це режим. Ти змінюєш своє коло спілкування. І так, це стиль життя. Вдома було по-різному, бувало важко пояснити, що це твоє захоплення, що це не взялося просто так. Дружина до цього досить критично ставиться, але бачить, що підходить той момент, нічого не змінюється, і відпускає ситуацію. Але немає такого, щоб на всі 100% підтримували.

Багато хто розповідає, мовляв, мене рідні так підтримують, так підтримують… Коли ти вже там, тоді так, тобі вже стараються допомогти, підбадьорити. А як ще приїдеш, порозказуєш усіляких історій… І тобі кажуть: «Сиди вдома». А я ж відповідально до цього поставився, пообіцяв, що де потрібно, візьму більш досвідченого гіда, наприклад. Просто я чітко усвідомлюю, що відповідальний за себе та за свою сім’ю. Тобто не все так просто, але завжди можна якось домовитися. А от коли ти приїжджаєш з гір, удома бачать, що ти задоволена людина, в тебе немає негативу, ти сприймаєш інформацію, добрий, ще й попросити будь-що можна… Звісно, зараз жартую. Головне – коли вони бачать, що я живий-здоровий, нічого не сталося, всі страхи відходять.

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter, Google+ та Instagram.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Завантаження...

Коментарі 0
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Останні статті
«Гора або пускає тебе, або ні», – досвідчений мандрівник-альпініст з Луцька
28 вересень, 18:01