вхід реєстрація

Хто боронить наше Завтра?

Хто боронить наше Завтра?
Ми воїни. Не ледарі. Не лежні.
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те.
(Ліна Костенко)


Солдати 51-ої ОМБ понад два тижні проходили перенавчання на території полігону Широкий лан, що у Миколаївській області.

Перед тим, як хлопці знову вирушали на Схід, автору вдалося потрапити на полігон і поспілкуватися з солдатами.

Що ж все таки насправді тримає армію, на що готові йти солдати і чи готові взагалі, хто воює на Сході та що не дає падати духом так званим «добровольцям».



Окрім цього в рамках акції «Подаруй промінь сонця герою», проведеної журналістами корпоративного видання «Золотий резерв», солдатам були передані дитячі малюнки та листи від найменших українців з Волинської та Львівської областей. Сонячні промінчики Заходу дісталися туманного Сходу і зігріли серця наших героїв.

Віталій, солдат, Хмельниччина:

Призвали в квітні місяці, як і переважну більшість солдатів. Вдома залишив дружину і трьохрічну дитину. Якби не було їх і їхньої підтримки, ми б не стояли тут, не було б за що боротися. А так я знаю, що прийшов на захист своєї Батьківщини, свого народу. І хоч погляди солдатів на ситуацію в країні різні, переважає патріотизм. Так було спочатку. Зараз нам важко зрозуміти, за що чи за кого ми воюємо. Спочатку вірили, що за країну. Сьогодні – це політика. Усе вирішують за нас. Тому і воювати зараз хлопці не готові. Це політичні ігри і вирішувати усі проблеми треба політичними вольовими рішеннями. Однак робити це треба рішуче і різкіше. Тоді тільки буде результат.

Олександр, старшина ремонтно-відновлювального батальйону:

Батальйон наш займається ремонтними роботами: замінюємо двигуни, точимо деталі, лікуємо «стареньку» техніку. Однак з «ліками» труднощі – матеріалів нема. Нема заготовок для токарів, нема гайок, нема з чого точити. Тому буває складно. Але виходимо з того, що є. Мусимо. Техніка хоч і стара, але ж вона є. Так що без роботи не сидимо. Солдати у нас хороші. Постійно працюють, постійно в русі, самі беруть роботу, просити нікого не треба. Люди в основному зараз наладилися. Напевно, таки зрозуміли, що все залежить від нас і нашого ставлення.

Василь, токар, Волинь:

Уже більше двох місяців на службі. На полігоні роботи вистачає, є над чим працювати. Я от днями за станком: деталі точу. Хочеться скоріше повернутися з перемогою, адже вдома чекають родина, брати, дружина і дитина, якій тільки виповнився рік. Саме їхня віра і підтримка не дають падати духом, тримають на плаву. Та й односельчани допомагають, передають передачі, не забувають, цікавляться. Згуртувалися усі. І це дає нам усім тут сили – розуміння того, що ми потрібні.

Ігор, старший офіцер відділення виховної роботи, Крим:

Сам я з Криму. Батьки мої чудово живуть і далі на півострові. Уже отримали російські паспорти і дуже тому раді. Постійно телефонують і запитують, чому я ще тут (сміється). А я стою і воюю за Україну. Бо не можу інакше. Це моя Батьківщина. Що сказати про службу? Не все так погано. Зброя є, патрони є. Є з чим йти у бій. Проблема зачасту в солдатах. Руки треба мати, щоб зброю тримати і голову, щоб знати як тією зброєю користуватися. У нас як? На полігоні багато сміливих, а на блок-постах десь ця сміливість губиться. Руки тремтять, голова туманиться і зброя падає. Не повинно так бути. Своє місце треба знати. Ми ж солдати. Однак справжніх солдатів, готових стояти до кінця, мало. Відсотків десять.

Андрій, лейтенант, Тернопільщина:

Найважче було на блок-постах на Сході. Води питної нема, бувало чекали дощу, щоб напитися. Амуніції теж нема. Каски, бронежилети… Обіцяли нам, але не довезли. Напевно, по дорозі щось сталося (сміється). Тому зараз кожен старається отримувати допомогу адресно. Мені усім селом збирали на бронежилет 5-ого рівня захисту. Дорогий, але життя дорожче. Тим паче, пора нам уже йти у бій. Адже це не АТО зараз в країні, а простоювання. Ми чекаємо наказу, чекаємо заклику йти нарешті вперед. Хлопці готові. А скільки ж можна ще чекати? Пора давати відсіч. От тільки коли ж той наказ пролунає?

Василь, доброволець, Івано-Франківщина:

ОК «Північ» сьогодні боронить не лише свій Захід і Північ, а всю Україну. Де ОК «Південь»? Не знаю, що відповісти. Поруч завжди чомусь стояли хлопці з Волинської, Львівської, Рівненької, Тернопільської, Івано-Франківської областей. Не до нас ці запитання. Ми знаємо, за що стоїмо – за Україну, за нашу землю. І це не просто слова. Ми готові йти в наступ, готові йти у бій. Готові до останнього подиху захищати свою землю і свій народ. Це наш обов’язок. І ми його виконаємо.


* * *

Що тут додати? Тільки одне. Поки є ці десять відсотків, готових і свідомих йти у бій, нам немає чого боятися. Адже ще двадцять рівнятимуться на цих десять. Ще двадцятьох совість почне гризти, а може й почуття обов’язку прокинеться. А це вже половину маємо. За ними й інші тягнутимуться.



Єдине, що варто пам’ятати завжди, це те, що солдатами не народжуються, ними стають. І якщо вже маєш честь називати себе солдатом – відповідай званню. Це обов’язок, це присяга, це честь.

Я: А ви розумієте, за що тут стоїте?
В: За те, за що і ви.
Я: Я стою за вас.
В: А я за вас.

(з розмови з добровольцем Василем, надихаюче).

Тепер я не боюся Завтра.

Наталія КОВБ
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 1
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Наталя, ти наш літературний герой, тільки такими людьми будуватиметься справжня Україна. Я тобою пишаюся!
Відповісти
Розсилка новин
Підписатись
* Ви зможете відписатись в будь-який час