вхід реєстрація

«Милостива мені матінко-добродійко»: зичливі слова на Волині ХVІ – ХVІІ століть. ФОТО

«Милостива мені матінко-добродійко»: зичливі слова на Волині ХVІ – ХVІІ століть. ФОТО
Однією із переконливих лінгвістичних приваб української мови є широкий спектр доброзичливих і витончено хороших слів. Тих, якими зазвичай звертаємося до батьків, коханих, друзів, колег і просто гарних людей.

Надаємо словесної подоби своїм позитивним почуттям та емоціям, висловлюємо щире захоплення, підкреслюємо важливість близької людини в нашому житті.

Втішним є те, що добрі слова у нашому вжитку, на відміну від лайливих, не запозичені з іншої мови. Вони питомо наші – українські.

Яскравим підтвердженням тому слугують звертання, що прочитуються у різних епізодах з історії повсякдення мешканців Волині та луцьких міщан ХVІ–ХVІІ століть. Як саме люди того часу виявляли проникливе тепло своїх почуттів спробуємо нині коротко з'ясувати.

Життя волинян тієї епохи, про яку нині йтиметься, рівно як і щодення сучасної людини, минало за звичним життєвим циклом. Вони народжувались, зростали у своїх родинах, закохувались, одружувались, виховували дітей. На схилку літ покірно чекали смерті. Розуміли, що то найпевніша у світі річ.
Весілля ХVІ століття
Весілля ХVІ століття

Про перелік життєвого позитиву наших пращурів можемо судити, послуговуючись нешироким спектром документів. Хороші справи та вчинки доброчесних обивателів Волинської землі, на відміну від ганебних та підступних, на жаль, часто-густо лишалися у пам'яті тих, кого вже давно нема. Вони не потребували запису в судових документах, тісно пов'язаних з криміналом, як то звістки про пограбування чи побиття якогось шляхетного шляхтича чи славетного міщанина. Водночас слова шани й щирого захоплення якраз і висловлювались на противагу вчиненій кривді чи лиходієві. Оті “світлі” мовні звороти волинської минувшини відтак відкриваються сучасному читачеві.

У родинному колі

Як і сьогодні, способом зв'язку із родиною в часі про який ідеться, була пошта. Не електронна, одначе. Система надсилання тогочасних листів овіяна куди більшою романтикою, аніж декілька блискавичних кліків на сучасних ґаджетах. Діти заможних міщан та шляхти інколи залюбки “гризли граніт науки” в університетах віддалених від домівки. Міщани-купці у своїх торговельних справах часто від’їздили за сотні кілометрів. Тож звісточки, за умови вміння писати, можна було передати голубом, гінцем чи земляком, який повертався до рідних теренів швидше від відправника.

Форми звертань до рідних людей у тогочасних листах дуже промовисті: “милостивий мій родителю”, “милостива мені матінко-добродійко”, “наймилостивіший мій отче”, “сердешний брате-благодійнику”, “мій великомилостивий пане-куме”, “любий мій пане-зятю”, “наймиліша мені пані-дружино” та ін.

Напрочуд симпатично, з огляду на словесні засоби вияву почуттів, виглядають тогочасні дарчі записи – своєрідні шлюбні угоди ХVІ ст. Їх, до слова, могли укладали як перед одруженням, так і після певного часу, прожитого подружжям разом. У жовтні 1569 року володимирський війт (тобто головний міський урядник) Михайло Дубницький відписав своїй дружині Томилі Попелевичівні маєтки Дубники та Ворчин.

Одним із аргументів такого вчинку, за словами чоловіка-благодійника, були “доброта, вірність та цнотливість” коханої. Останній термін варто інтерпретувати як природну скромність та добре виховання.

Забутим нині є милозвучне слово “облюбениця”, застосовуване впродовж ХVІ–ХVІІ ст. на означення коханої дівчини, бажаної майбутньої дружини. Так, наприклад, ідентифікував свою невістку Полагію Хрінницьку шляхтич Тит Хом’як Смордовський у червні 1584 року, коли дарував сину Киндину третину власних маєтків з нагоди щасливого одруження молодої пари.

Тогочасні хлопці й чоловіки зверталися до своїх обраниць ніжним “моє серденько”. Про це свідчить аматорський малюнок, виконаний помічником луцького ґродського писаря – підписком у 1662 р. На ілюстрації зображена закохана пара – підписок та його наречена. Біля обличчя молодички видніється означений напис польською мовою.
Побачення ХVІІ  століття.  Аматорський малюнок з актової книги
Побачення ХVІІ століття. Аматорський малюнок з актової книги

Із душевним теплом про рідних волиняни розмірковували на смертному одрі. Усвідомлюючи близьке й неминуче завершення земного шляху, люди того часу в заповітах (тестаментах, духівницях) відписували статки й відзначали моральні достоїнства членів сім’ї виразами “сину моєму милому”, “жоні моїй вірно милій”, “велице ласкавому дядькові моєму милому”, “доньці й зятю моїм милим”. У такий спосіб акт останньої волі вчинив знаний на Волині ХVІ ст. лікар Раймундус Каркасон. “Милій жоні” Ганні він по смерті залишив п’ятсот польських злотих, орне поле та стадо худоби. “Милий зять” Каркасона Петро Умястовський отримав від тестя-небіжчика книги з медицини, лікарське приладдя, дві кобили з лошатами та дві корови з телятами.

Серед друзів

Слова-відповідники сучасного поняття “друг” нам, здебільшого, відомі. Рівень їхнього застосування у щоденному спілкуванні сучасного волинянина-вкраїнця, однак, не є високим. Найбільш вживаними були поняття “приятель”, “приятелька”, “панове приятелі”, “добродій”, “товариш”. Приятелів, як людей, наближених до сім’ї, просили бути опікунами малолітніх дітей, дбати про виконання умов заповіту після смерті міщанина чи шляхтича.
Приятелі-шляхтичі
Приятелі-шляхтичі

Своїми сиґнетами (іменними печатками-перснями) та особистими підписами вони засвідчували важливі юридичні документи того часу. Для підсилення чеснот цих осіб у ХVІ–ХVІІ столітті поряд з їхніми іменами волиняни загалом і лучани, зосібна, вживали епітети “зацний” (гідний, доброчесний), “учтивий” (шанований),“цнотливий”(скромний, порядний), “прелюб’язний”.
Перстені-сиґнети
Перстені-сиґнети


Люди професії

Характерною рисою часу, про який ідеться, була корпоративність. Люди об’єднувались у професійні, релігійні, культурні спільноти – корпорації, які відігравали важливу роль у їхньому житті. З шаною й належною повагою людина корпорації, приміром, міський урядник чи ремісник якогось цеху ставились до очільників того чи іншого об’єднання, а також до своїх колег.

Слово “колега”, яким нині послуговуємось, було поширеним і впродовж ХVІ–ХVІІ століть. Наприклад, своїми “колегами” членів самоврядного уряду – маґістрату Луцька у липні 1638 р. іменував один із них – райця Ян Гепнер.

Ще один термін на позначення “своєї” людини примандрував до нас із повсякденної лексики ремісників. Вони традиційно іменували один одного “братчиками”, а увесь колектив цеху, в якому трудилися – “братією”. Цікаво, що навіть опинившись у конфліктній ситуації, відчуття єдності цеху зберігалося. Так, в грудні 1638 р. луцький ремісник Карпо Швець позивався до міського суду. Відповідачами у справі про побиття несухоїзького міщанина Романа Ковановича були майстри луцького шевського цеху. Та навіть в часі судового процесу, Карпо іменував опонентів “своїми братчиками”.
Ремісники за роботою
Ремісники за роботою

Тож бачимо, що на Волині ХVІ–ХVІІ ст. не тільки лаялись та грабували. Рідною мовою тут уміли передусім гарно говорити. Вдало, а головне – доречно підкреслювати чесноти рідних людей, цінувати й поважати колег.

Оксана ШТАНЬКО (фрілансер ВолиньPost)
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 10
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Оксано Федорівно! Ви на висоті! Дуже цікава стаття!
Відповісти
Оксаночко! Смачно і колоритно. Ви молодець! Продовжуйте
Відповісти
Дуже інформативно, цікаво та лаконічно.
Одначе, грабунки, хороші слова, що буде далі?)
Відповісти
Звернула увагу, які гарні тоді були імена. Любо було читати.
Відповісти
"облюбенизно" написано
Відповісти
Нажаль зараз такі слова не часто почуєш серед молоді. Хороша стаття! Продовжуйте ;)
Відповісти
Сердешна пані авторко! Продовжуйте писати, у Вас це чудово виходить!!!
Відповісти
Чудова стаття. До авторки невеличке побажання: щоб стаття була трохи об"ємнішою - буде більше задоволення)
Відповісти
Оксанко! Ти маєш талант! Не залишай справу писання!
Цікавенна стаття.
Відповісти
Пані Оксано, пишіть краще про косметику. Тому що в одному реченні слова вибудувати логічний ланцюжок з дієсліа "лаятись", "грабували" та "уміли говорити" - це занадто.
Відповісти
Розсилка новин
Підписатись
* Ви зможете відписатись в будь-який час
Останні статті
«Милостива мені матінко-добродійко»: зичливі слова на Волині ХVІ – ХVІІ століть. ФОТО
06 жовтня, 2015, 15:10