вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

Герої нашого часу: Андрій Серганчук

Герої нашого часу: Андрій Серганчук
Ще зовсім недавно вони були вчителями, банкірами чи художниками і нічого не збиралися змінювати у своєму житті. Але з приходом на нашу землю агресора вони взяли до рук зброю, та, залишивши домівки, вирушили у пекло війни.

На ВолиньPost розпочинається рубрика «Герої нашого часу», в межах якої ми публікуватимемо розповіді волинян, які захищали або захищають Україну на Сході. Сьогодні говоритиме командир відділення 80-ої бригади «кіборг» Андрій Серганчук.

***
До війни я був агрономом. Закінчив університет, навчався в аспірантурі, потім працював за спеціальністю. Був собі звичайнісіньким науковим співробітником, аж поки не почався Майдан.

Ще студентами ми їздили на Помаранчеву революцію. Тоді то було більше як відпочинок – пари прогуляти, до Києва з’їздити. Але я побачив, як «розвели» народ, тому коли почався цей Майдан, я був налаштований скептично. Допоки не розігнали студентів. Прокинувся зранку і мені дуже не сподобалося те, що я побачив по телевізору. Того ж дня я поїхав на Майдан і відтоді не пропустив там жодного серйозно заворушення. Недовго був у Самообороні, де через бажання діяти називали «провокатором». Тоді я пішов у «Правий сектор». Але перед початком пожежі у Будинку профспілок ми отримали наказ відходити, після чого я попрощався із «Правим сектором».
Андрій Серганчук на вулиці Інституській
Андрій Серганчук на вулиці Інституській

Тоді ми цілу ніч тримали оборону. У будинку Профспілок згоріли усі мої речі окрім документів, які я носив із собою. Зранку від знемоги я заснув на лавці. Мене розбудили і запросили до себе майданівці з Бердичева.
Побратими із Бердичівського намету
Побратими із Бердичівського намету

Андрій Серганчук на вулиці Інституській
Андрій Серганчук на вулиці Інституській

Далі була Інститутська і штурм Жовтневого, першої барикади. Тоді я виносив нашого Едуарда Гриневича, з мамою якого познайомився після Майдану.
 Виносять смертельно пораненого Героя Небесної Сотні Едуарда Гриневича
Виносять смертельно пораненого Героя Небесної Сотні Едуарда Гриневича

Страшно було, коли почали стріляти, але нічого, пережив. Тому коли почалася війна, я вже не міг лишитися вдома – вирішив іти в добробат. Деякий час тренувався із волинським «Правим сектором». На вишколі я зламав ногу, тож довелося відкласти поїздку.

Але як тільки мені зняли гіпс, я пішов у військкомат. В інтернеті я знайшов інформацію про набір у 80-ту аеромобільну бригаду, а я завжди хотів бути десантником, хоч і не підходив по росту.

Із Волині відправляли усіх охочих, а у Львові мені, можна сказати, пощастило і мене відправили на полігон. Там я познайомився із Вадимом Ваврищуком, із яким ми потім разом їхали до аеропорту. На полігоні «Грін» проводив нам заняття - перші бойові навчання, на яких мені дійсно було цікаво. Там ніхто нічого не змушував, як і в житті – хто мав бажання, той вчився, а хто не хотів, то хіба ж змусиш?

На Схід ми вирушили у листопаді. Нас завезли на базу до Костянтинівки, хоча всі знали, що ми поїдемо у Донецький аеропорт. Ніхто не оголошував цієї інформації офіційно, але у батальйоні між собою давно про це говорили. У Костянтинівці місцеві ставилися до нас по-різному. Спочатку з осторогою, а то й вороже, а згодом люди стали лояльнішими. Але бувало й таке, що ми чули у спини «чєво ти сюда прієхал». Тому ми старалися тримати цивільних на відстані.

На завдання ми їздили у секторі Б - Піски, Аеропорт, Опитне, Водяне, Авдіївка, Новоселівка тощо.

Найяскравішим для мене став перший виїзд у Донецький аеропорт. Наша рота мала їхати першою, але ротний захворів і виїзд відмінили, тому першими тепер мали заходити хлопці з «вісьмірки». Це мене дуже засмутило, бо я вже дуже хотів на бойовий виїзд. Але до нас прийшли командири восьмої роти і кажуть: не вистачає кулеметника. Я гранатометник, але подумав – та яка там різниця?(усміхається). З кулемета довелося постріляти на полігоні, наче непогано виходило. Тому я поїхав замість кулеметника – 21 грудня ми вирушили в Піски.

У Пісках на той час жив хлопчик чи то з дядьком, чи то з дідусем, вони до нас постійно приходили. Коли почався мінометний вгонь, наш побратим схопив малого і намагався сховати під БТР, а той кричав йому «Бандера, відпусти!». Але «Кіпіш» таки засунув його під БТР (усміхається).

І дідусь був підозрілий - як тільки приходив по щось, то після відходу одразу ж мінометний вогонь починався. Але там і так було все пристріляне. Ми жили у підвалах елітних будинків, там можна було цілий батальйон розмістити. Умов, звичайно, не було, але хоч на голову нічого не падало. А бомбили там добряче, майже всі будівлі були зруйновані.

В аеропорт нас завозили через сепаратистський блокпост 30 грудня. То був такий сором – щоб якісь невідомо хто вирішували, як їхати десантникам! Але у нас не було вибору, треба було міняти хлопців, бо за два три тижні «з’їжджав дах». Там ми пройшли повний обшук, намагалися забрати навіть сигарети, але я свої не віддав. Тоді трохи позабирали боєприпаси хлопців, але мені вдалося повезти на собі 10 магазинів і 4 гранати.

Так от, у нас у таборі був хлопець з десантно-штурмової бригади, Міша, з яким ми постійно сперечалися, хто перший потрапить на бойовий виїзд. Я переміг (усміхається).

У мене, напевно, було найбільше у роті бажання потрапити на бойовий. Потреба у мене з’явилася ще після Інститутської і Майдану. Коли ми їхали в аеропорт, напевно тільки я розумів, що нас чекає справжня м’ясорубка. Дехто ще смерті не бачив і не знав, що половина звідти не повернеться. А дехто зрозумів запізно, щоб вертатися.

На першому виїзді у нас на позиції вже була втрата. Нас обстріляли із стрілецької зброї, ми взялися відстрілюватися. Я і цей хлопець, який загинув, зайняли вікна - я праворуч, він ліворуч. І тут він каже «Андрію, давай поміняємося, бо я лівша, і мені незручно справа стріляти». Мені ж було абсолютно однаково, звідки стріляти. Щойно ми помінялися у вікно влетіли дві гранати з АГС і він став двохсотим. А щойно на тому місці стояв я. Не знаю, у мене була купа іконок – від мами, тітки, друзів, я завжди носив ті образки з собою. Там, як ніде починаєш вірити в Бога, особливо коли розпочинається обстріл. На війні траплялися атеїсти, але коли починалася м’ясорубка, то я таких не бачив. Навіть більше - коли у нас почалися запеклі бої і 200-ті і 300-ті пішли, як на конвеєрі, то атеїсти взагалі зникли. Я й сам не скажу, що був дуже набожний, але там я добре повірив. Якби не молився, то, мабуть, з’їхав би з глузду.

Десь на Різдво почалися найжаркіші бої, тоді у нас з’явилися важкі поранені. Першому ж трьохсотому відірвало щелепу та руку. Але того хлопця в аеропорту врятували і довезли до Києва. У нас був медик Ігор «Псих» Зінич - золота людина. У нього жоден трьохсотий не став двохсотим, він врятував понад 50 хлопців. На жаль, Ігор загинув під час другого підриву терміналу і став Героєм України аж посмертно. Він хотів їхати додому, але не було ким його замінити, тому він знову і знову лишався. Це була нереальна людина, яку всі поважали...
Зліва на фото - легендарний медик Герой України Ігор Зінич
Зліва на фото - легендарний медик Герой України Ігор Зінич

Коли поранило того бійця, домовилися з сепарами і вивезли цього пораненого хлопчика через блокпост. На жаль, в Києві він помер. До речі, історія, коли пораненого вивозять через блокпост, стала основою для перших українських коміксів про «кіборгів».

Після того трьохсотого у нас шукали добровольця на найжорсткішу позицію «Ромео». Позиція - це був просто шматок гіпсокартону, на якому висіло два бронежилети. У кімнаті ще була колона, за якою могло сховатися максимум двоє людей. Якщо ж на посту стояло троє, то хтось ховався за гіпсокартоном, зазвичай так «щастило» кулеметникам. Я пішов туди добровольцем, бо там стояли мої друзі.

Взагалі у нас не було де ховатися, не було чим укріплюватися, навколо тільки уламки і сміття, шматки стін, які «розносили» танки. То ми те сміття збирали і з нього робили укріплення.

Але для мене найстрашнішим в аеропорту був холод. Аби зігрітися ми палили ящики від боєприпасів, сміття та й взагалі усе, що горіло. У мене досі не минув нежить, за ту ротацію він став хронічним. Ми тоді при -28 градусів спали на бетоні. Сидиш так зранку на пості і відчуваєш, що у тебе починають рухатися кістки. Справді, рухаються - їх крутить у різні боки. Тоді вже так зриває дах, що ні кадировці, ні російський спецназ не страшний. Це просто нелюдські умови.

Найсумніше те, що насправді там не було чого обороняти. Ми заїхали вже не в аеропорт, а в руїни, гори сміття. Щоб вночі вийти на позицію і не шелестіти, вдень ми розгортали доріжки між сміттям і пересувалися ними.

Всередині терміналу у нас відбувалися важкі ближні бої - такі, що ближче не буває. Доходило до сутичок на відстані 5-7 метрів. І кругом чеченці. Я розмовляв із ними. Вони казали – «хахол, ти зачєм на мой зімля прішол, брата маєво убіл? рєзать тєбя буду». А через кілька хвилин ми вже чули «хахол, захаді, курньом, патом рєзать тєбя буду». У них все закінчувалося різаннням. Ми були на першому поверсі, а вони контролювали третій поверх і підвал, і на другому теж були. З кожної дірки ми тільки й чули - хахол, хахол.

Я, коли з ними зустрічався, то мав принцип – не брати полонених. Ну що з ними робити? Там і нам місця не вистачало, їх хіба можна було б перед фанерою ставити.

Але терористи ці - і кадировці, і решта - навіть між собою перестрілювалися. Неясно було, хто на першому, а хто на третьому. Ми от зранку чи ввечері чули, як у старому терміналі відбувалися перестрілки – це сепаратисти визначали, хто піде з нами воювати.

Тоді за аеропорт їм платили великі гроші. Тільки стемніє, а вони вже пруть з усіх вікон-дверей-підвалів і починається «веселуха». До того часу коли ми заїхали, недосвідчених там вже не було, їх відстріляли свої ж. Був період, коли їм приходила зарплата із Росії і їх просто натовпами відсилали в аеропорт на м'ясо. З кількох сотень верталося 30-40, це в кращому випадку.

Мій заїзд в аеропорт мав тривати два тижні, але я лишився ще на два дні, бо хотів підтримати хлопців та поділитися інформацією. Потім приїхали «круті рейнджери» (усміхається), трохи ненадійні хлопці з нашого підрозділу.

Я тоді уперше злякався – стояв на «Ромео» і усвідомив, що ззаду наші. Тоді у мене розпочали труситися коліна. Там було дуже темно, а хлопці нічого не хотіли слухати – надто вже круті були. Коли настала ніч, вони почали стріли на кожен порух. Тепловізор був лише в одного на кількох. Ми вже приблизно знали, коли нечисть вилазить чи де чекати, а тут почалася анархія. Тому коли машина приїхала забирати поранених, я поїхав із ними.

Машина за пораненими теж часто мусила прориватися із боєм, вже під ранок. Ми під обстрілами вантажили хлопців і поверталася теж під обстрілами. Коли я їхав звідти, то був просто щасливий. Мені хотілося вилізти з тієї МТЛБ і просто глянути на небо. Я дуже-дуже хотів просто побачити небо, не знаю чому. Мене відвезли тоді чи то у Водяне, чи то в Опитне, і я впав на землю. Поки не було команди їхати далі, я лежав на землі і просто-таки втупився в те небо. Коли колона рушала, я вскочив буквально в останню машину.

У всіх хлопців вже були плани, що робити далі і хто скільки сьогодні вип’є (усміхається).

Я вирішив, що спочатку просто сходжу в церкву. В аеропорту, на вишці, ще лишалися хлопці із моєї роти. Ще на полігоні я пообіцяв мамі одного хлопця, що він живим додому вернеться. Вона тоді провідувати його приїхала і так плакала… Я її відвів у бік і попросив не хвилюватися, бо я за ним пригляну. За цього бійця я переживав найбільше. Але нічого, він повернувся без подряпинки.

Так пощастило не всім. Із 50 наших бійців, які тоді заїжджали, неушкодженими вийшли тільки 7. Хтось у полоні, хтось безвісти зниклий, хтось двохсотий, інші - поранені.

У ДАП до нас приїжджали журналісти, які розказували, що там «на великий землі». Ми давали інтерв’ю, але я робив це у балаклаві – удома батьки думали, що я на полігоні. Я обіцяв, що тренуватимусь, але нікуди не поїду. Для чого їм було знати? Мама і так посивіла, поки я на Майдані по Інститутській бігав. Але це ж мама, вона все зрозуміє. Я сказав, де був, коли вперше приїхав додому у відпустку.

На Сході, чесно кажучи, мене нічого не вразило, бо я був готовий до будь-чого. Найбільше, що мені подобається у таких ситуаціях, - люди там стають справжніми. Неможливо щось приховувати, нема сенсу видавати себе за когось іншого чи щось фальшувати. Люди стають собою.

Бували і кумедні випадки. Кожного ранку треба було йти і запалювати генератор. Він стояв у будці, у якій просвічували валізи на стрічці у аеропорті. Снайпер майже повністю прострілював простір, тому ми ховали туди генератор. Якось ми відіслали одного хлопця і почули хлопок, ніби від пострілу. Він прибіг і каже: «Пацани, по мені снайпер стріляє».

Потім командир його відправляв ще 7 чи 8 разів, аби він запалив той генератор. Ми вже й самі казали – скільки можна хлопця на смерть посилати, вже он скільки разів вмирати ходив. А потім ми зрозуміли – у генераторі скінчилося мастило. Тому після кожного потягування за трос там щось гупало, а боєць думав, що то по ньому снайпер працює. Ми йому потім навіть кличку дали – «Антиснайпер» (усміхається).

Коли я повернувся додому, то мені дуже не вистачало адреналіну. І тепер іноді накриває, але я маю чудового психолога. Ми десять хвилин поговоримо і мені стає добре. Це Олена Зверєва, вона допомагає мені ще з Майдану. Я тоді ні їсти, ні спати не міг, а вона мене витягла і тоді, і після ДАПу.
Андрій з побратимами біля фотостенду Героїв Небесної сотні та загиблим на Сході України
Андрій з побратимами біля фотостенду Героїв Небесної сотні та загиблим на Сході України

Та насправді у мене досі є бажання повернутися на війну, але зараз немає боїв. А їхати і сидіти в окопі я не хочу - або воювати, або ніяк.

Василина БОРУЦЬКА

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter, Google+ та Instagram.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 2
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
МУЖИК!!!! ЛЮДИНА!!!!
Відповісти
Читала зі сльозами.Відчула себе якоюсь дрібнию піщинкою, яка переймаеться всяким непотребом, хоча вже за 50...Спасибі Герою. Спасибі мамі за сина.Андрію , хай береже тебе Бог.
Відповісти