Мовне питання - біологічна зброя влади

Раз за разом влада залишається у виграші на політичному полі бою. За цим можна було б спостерігати певною мірою без почуття трагізму, якби технологи Партії регіонів та її сателітів перегравали лише опозицію – не справжню, звичайно, а свою,кишенькову. Це нормальна політична гра і опозиціонери, що граються у об’єднання перед черговими виборами аби одразу після перегонів розбігтися по різних таборах і звично гризтися у пошуках «головного», самі винуваті у тому що їх постійно «розводять». Найгірше те, що влада переграє свій народ. Не весь, а ту його частину, яка «ведеться» на цю гру. Частину, нажаль, чималеньку. Влада прораховує дії, реакції, прогнозує поведінку людей, підштовхує їх до певних дій. І нажаль, розрахунки владних політтехнологів здебільшого виправдовуються.
Останні дні проходять під знаком мовного протистояння. В черговий раз мовне питання використовується задля реалізації давньоримського принципу «Розділяй та володарюй!». І мова тут вже, вибачте за тавтологію, не про мову. Йдеться про чергову провокацію, про добре сплановану та реалізовану політтехнологію. Доречі, досить примітивну та заяложену. Але цей гачок частина суспільства вчергове охоче проковтнула.
Найбільшою помилкою у цій ситуації є думати, що ініціатори скандального законопроекту та ті, хто за нього голосував, взагалі дійсно переймаються мовним питанням. По-перше, їм просто начхати, в них по життю інші пріоритети. По-друге законодавчі витівки навколо «язика» не є найнагальнішою проблемою у сьогоднішніх українських реаліях. Невже в країні вже вирішені економічні проблеми? Невже люди спокійні і впевнені у своєму завтрашньому дні? Невже ми вже стали заможною європейською нацією? Перемогли корупцію? Ми всі знаємо відповідь. Вона однозначна. Вона написана на цінниках у магазинах будь-якого українського міста. Якщо ми, лучани, не можемо втямити, чому, скажімо, молоко продається населенню за цінами, що вп’ятеро перевищують закупочні; чому «поліпшення життя» проявляється виключно у вигляді появи все нових недолугих торгівельних центрів, які можна відвідувати хіба що як музей, - про які мовні питання йдеться? Чи на часі воно?
Для нас – ні. Для влади – актуальне, аж горить. Згадаймо - чи були колись в Україні дійсно болючі заворушення на мовному ґрунті? На рівні емоцій – так. Але не треба дуже напружуватись, щоб помітити, що ці емоції проявляються виключно у час виборчих кампаній. У «міжвиборчі» сезони на диво все спокійно. Принаймні без конфліктів, протистоянь та інших неприємностей. Можливо, мовне питання і вимагає деякого законодавчого коригування. Можливо. Але не в цьому справа. В цій царині треба діяти дуже обережно, толерантно, виважено. Ми ж спостерігаємо нахабний, провокативний спосіб. Законопроект, у якому буквально прописані, запрограмовані суспільно-політичні конфлікти, який певною мірою підриває саме поняття державної мови, приймається у брудний протизаконний спосіб, неприховано і зухвало! Так, щоб це було помітно. Щоб викликати відповідну реакцію протидії. І ось - отримуємо по всій країні лайку, майже бійку. У цю гру втягується все більше людей, розумних і патріотично налаштованих, які, одначе, не замислюються над тим, що їх просто використовують, як маріонеток.
Будь-яка провокація «вкидується» тільки тоді, коли для неї визріли певні умови. З точки зору політтехнології вони нині просто ідеальні. Кволі партійний та президентський рейтинги, прогнозовані неприємності із держбюджетом, невиконані обіцянки щодо «економічного покращення», початок розмов про корупцію під час підготовки до «Євро», тотальне розчарування людей «стабільністю» зубожіння … а до виборів – кілька місяців! В цій ситуації будь-яке соціальне потрясіння грає на руку владі. Не думайте, що вони бояться розлюченого натовпу, ні, вони бавляться, бо все вже прорахували.
Сам законопроект та спосіб його прийняття залишають владі можливості для будь-якого маневру. З одного боку, розлючений і зневірений електорат Сходу отримує сигнал, що передвиборчі обіцянки Віктора Януковича – не якийсь «порожняк». Сам факт спроби «виконати» у такий спосіб одну із головних передвиборчих ідеологем – непоганий аргумент для виборців: мовляв, нехай «реформи» буксують, але політична воля – на висоті! Тобто у Віктора Федоровича є ще порох у порохівниці, а значить – і у його партії. З іншого боку цілком прорахована владою реакція опозиції (вона апріорі не може бути іншою за ту, що ми спостерігаємо нині) прогнозовано викликає бурхливу реакцію у маргінальної частини прихильників ПР, які лаються у телевізорів на «западенців», які, бач, бунтують проти «руського язика». Зверніть увагу на провокативну поведінку «Свободівців», які, позуючи перед камерами, прискають сльозогінним газом у правоохоронців, або на риторику деяких ватажків «об’єднаної» опозиції – від них тхне старанням виконати владне замовлення на протистояння і заворушення. Бо за ними на вулиці – від сили кількасот людей (більшість з них прийшли дійсно за покликанням душі), і цього замало. А потрібна яскрава телевізійна картинка! Так от - те, що люди мітингують не проти чиїхось прав, а відстоюють свої, прошарок магріналізованих виборців Сходу ніколи не зрозуміє, натомість їхня підтримка рідній партії на виборах вже гарантована. Бо голосувати вони будуть аналогічно: не за владу (вона їм теж остогидла), а проти «свідомитів», під якими розуміється вся різнобарвна опозиційна толока.
Все це – за великим рахунком лише демонстрація, шоу, розраховане на повернення хоча б частини колишньої прихильності виборців партії влади. Бо насправді далі прорахований внесок у відмивку особистого президентського іміджу. Віктор Федорович вже всівся на білу лицарську конячку і демонструє небачену політичну мудрість, заявляючи, що законопроект треба ретельно вивчити. Годі, невже хтось повірить у те, що «солодка парочка» Колєсніченко-Ківалов ліпили своє недолуге мовне дітище цілком самотужки, без консультацій з АП? Але сценарій розігрується дисципліновано, як у бездарній театральній виставі. І от вже Арсеній Яценюк вже волає про начебто перемогу «опозиційних сил» (перемогу, запрограмовану на Банковій), а провладні сили довели своє начебто бажання виконувати передвиборчі обіцянки. А щодо тих людей, які нині відстоюють своє право на власну ідентичність на мітингах по всій країні… Є така стара істина: якщо у людини щось забрати (або вселити в неї страх такої втрати) а потім повернути, навіть частково – вона стає щасливою. Коментарі зайві.
Нам всім треба зрозуміти – нинішній владі невигідно ставити крапку на мовному питанні. Бо для неї не існує більш дієвого інструменту внесення в маси вірусу недовіри, неприязні і протистояння, яким звично інфікується українське суспільство перед кожними виборами. Існування мовної проблеми вигідно і ніхто не буде ставити на тому крапку. Ніхто з нинішньої владної верхівки. Тим більше, що «под шум волны» вирішується багато другорядних питань: скажімо, відволікти увагу людей від впевненої ходи «покращення», або проштовхнути пару-трійку лобістських законопроектів.
Але навіть чітке розуміння таких цинічних політтехнологій не дає відповіді на питання – як суспільство повинне реагувати на такі провокації. Я розумію людей, які кинули справи і родини, та поїхали до столиці, до Українського дому, щоб захистити свої права. Вони, найактивніші, разом з тими, хто виходить на мітинги у своїх містах, є ідеалістами, які вважають що таким чином можна змінити ситуацію накраще. Ситуативно – можна. Але у глобальному сенсі вулична боротьба з цією владною машиною є, скоріше за все, програшною та небезпечною. Деякі «опозиційні» ватажки, які кличуть людей на вулиці, знають про це краще за інших (бо бувають на Банковій не менш, ніж на своїх мітингах), тому у їхній поведінці немає нічого, окрім цинізму: вони просто використовують ситуацію для здобуття електоральних балів.
Іде політична боротьба. Боротьба за владу, а не за мову чи інші права і свободи, бо нинішня політична генерація не бачить у владі інших мотивів окрім самої влади. І людям по обидва боки барикад треба зрозуміти – їх використовують у брудній нечесній грі . Ті, кого вони певний час тому обрали. Реакція кожного особиста, тут нічого не порадиш. Хтось піде на мітинг, хтось залишиться вдома дивитися у телевізор. Але чому під час виборів нас все менше на дільницях? Чому «противсіхи» вирішують за нас? Як знов і знов у парламент потрапляють люди, які десятки разів демонстрували свій цинізм та готовність маніпулювати людьми заради власних потреб? Ті, які грають картками для голосування, як у покер? Ті, хто під час найважливіших голосувань раптом виявляються «за бугром», а потім посипають голову попелом, як наш відомий земляк, «не розуміючи», як його картка опинилася у ворожих руках? Ті, хто готовий у будь-яку мить скористатися «біологічною» зброєю, вкинувши той клятий вірус недовіри і непорозуміння?
Мені здається, що саме ці питанні найважливіші. Насмілюсь стверджувати, що вони актуальніші за мовне питання. Бо якщо суспільство не поставить крапку на політичних кар’єрах маніпуляторів, вони таки заберуть в нього мову. Коли більше не залишиться чого забирати – ані людської гідності, а не надії на достойне заможне життя. А останньою, панове, буде Держава. Бо заберуть мову – і України не стане. Нас не стане.