вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  
Додати запис

Не давайте грамот по черзі

Ніколи не давайте грамот по черзі! Ця “совкова” традиція й досі не може викорінитися з наших голів. Раз і назавжди треба запам’ятати, що за кожен свій крок ми рано чи пізно будемо відповідати. І той, хто дає, і той, хто отримує.

Уперше переконалася в цьому під час судових процесів з поновлення на посадах неатестованих поліцейських. Tі, хто не набрав навіть половини можливих балів на екзаменах зі знання законодавства, під час судового засідання апелювали до численних подяк і грамот, які у свій час ніби-то отримали від керівництва за сумлінну службу. Згодом в одному з райцентрів виникла ситуація, коли не можна було звільнити з посади педагога, яка зухвало і грубо поводилася зі своїми вихованцями, їхніми батьками і навіть колегами. Виявилося, що й вона має цілий стос нагород від відділу освіти.

Наближається і моє професійне свято – День телебачення, радіо і зв’язку. Зважаючи на те, як держава створює суспільне мовлення… так взагалі нема чого святкувати, як на мене. Два роки, як прийнятий закон, а СУСПІЛЬНОГО все нема (нагадує історію з безвізовим режимом). Але хіба то “верхи” винні? Держава – це ж передусім люди, громадяни! Суспільний мовник – це не бізнес. Воно вам треба, люди? Коли ви скажете своє слово? Чи ви й далі готові їсти те, що вам готують за чужим замовленням?

Але про що це я? Свято ж!

Знову готуємося до чергової “роздачі слонів” чиновниками високого рангу, суддями, прокурорами… Як і годиться, за місяць до свята від держустанов надходить прохання – подати КОГОСЬ до нагородження. Разом з тим чиновнику геть однаково, кому він тиснутиме руку. Часто вони навіть не знають нагороджуваних, не читали, не бачили і не чули їхніх журналістських творів, а якщо й чули, то навряд чи прислухались…. Але це не заважає виконати щорічний ритуал так, як належить.

Для мене така система нагородження є принизливою. Я не хочу, щоб мене чи моїх колег ставили у чергу за грамотами від влади. Насправді ж така нагорода могла б бути дуже значимою, якби її давали несподівано, від щирого серця, за, приміром, журналістські розслідування. Але це наївні мрії.

Кілька років тому, за життя, волинський журналіст Андрій Калахан писав у своєму блозі:

«Ніби й сподівався, що хтось із колег на сцені демонстративно відмовиться від подачок тих, хто зводить роль журналіста до слухняного придатка PR-служб. Але виявилося, що я занадто ідеаліст…»

Не сталося такого й нині. Я, напевне, теж ідеаліст. А ще я вважаю, що Диявол ховається у дрібницях. Бажання бути відзначеним, виділеним, бажання похвали – це марнославство. Герой фільму «Адвокат Диявола», роль якого виконує Аль Пачино, повторював: «Безумовно, марнославство – мій найулюбленіший з гріхів. Він – фундаментальний. Самолюбство – це природний наркотик»

Зважаймо на це, друзі. Ні слава, ні грамоти не зроблять з нас професіоналів у жодній зі сфер.

Добре виконувати свою роботу – це не подвиг, а обов’язок. Звикайте до цього. Найкраща винагорода – це повага і те, коли до твого слова прислухаються.

Написане для Громадське.Волинь
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 1
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Це що? Це плач в інтернет?
Відповісти