вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  
Додати запис

Сакральними місцями України

Відвідали нещодавно група працівників Музею історії сільського господарства Волині-скансен разом із активістами і волонтерами музею. Такі подорожі у вихідні і святкові дні здійснюють працівники музею уже біля 10 років. І вірні своїм традиціям, цього разу вони вибрали незвичайний маршрут.
* * *
Як завжди вирушили рано-вранці. Завантаживши продукти, намети та інші обладунки в автобус, який винайняли у давніх своїх перевізниках. Дрімати довго не довелось. Заїхали по дорозі у Маневичі, краєзнавчий музей, який із задоволенням оглянули в супроводі самого директора Петра Хомича. Але додатково попросили його, щоб показав знаменитий човень-довбанку, який витягнули з дна річки ще два роки тому.
-Поїхали в інше місце,- сказав Петро Микитович,- він знаходиться на зберіганні у одного знайомого бізнесмена.

Приїхали на територію колишньої меблевої фабрики. В одному із його деревообробних цехів стоїть унікальний довжелезний човен-довбанка. Протяжність човна – 12 м. 20 см, ширина – 75 см, глибина – 95 см, вага – 4 тонни. Одночасно на ньому могло пливти до 20 людей. Він почорнів і ніби зіщулився від сорому, що з Х111 століття опинився у ХХ1-му.
-Науковці з Київського геохімічного інституту, які здійс¬нили перший радіо-вуглецевий аналіз, визначили його приблизний вік - 1350 рік,- розповідає Петро Хомич. - А науковці з Європи установили нові результати досліджень. Згідно з їхніми висновками, зробленими на основі радіо-вуглецевого аналізу, човен періоду 1223-1295 років. – Вчені з університету міста Вільнюс повідомили, що він виготовлений з дерева - Верба Біла (genus Salix).
-І довго він тут буде сиротинцем стояти, схований від людсьго ока відвідувавачів?- запитали ми у директора.
-Не знаю. Є різні пропозиції, але все впирається у фінансові проблеми, де коштів завжди у владі не вистачає,- завершив свій екскурс Петро Микитович.
Нам пощастило. Ми все ж таки з ним колеги, музейники. Тому він пожертвував своїм вихідним і приділив нам чимало часу уваги.
А я подумав: чому б його не перевезти у Рокинівський музей-скансен, де і місця тут вистачає, і відвідувачів більше, ніж в Маневичах, і доїзд в географічному відношенні ліпший. Адже музей-скансен входить в об’єкт міжнародного туристичного маршруту і увійшов у Першу десятку топ-місць Волині. Тут більше б туристів його побачили і переконалися ще раз в тому, що Україна є головою у світовій цивілізації, а не хвостом, як це намагаються довести вороги нації. Проте, «начальству з погріба видніше»…
Заїхавши до рекреаційного місця, що відразу розміщене за Маневичами, ми поснідали ще домашніми пирогами і далі вирушили по маршруту. А він був направлений в таємниче… «Кам’яне село». Воно знаходиться в 2 км від села Рудня-Замисловецька, в 27 кілометрах від Олевська й у 260 км від Києва. Що це за таке село, до якого їдуть звідусіль люди, ми побачили уже на власні очі. Здивуванню не було меж.
Кам'яне (Камінне) село - одне з маловідомих цікавих місць України. Представляє собою декілька гектарів лісу, на яких розкидані валуни величезних розмірів. В принципі величезні округлі валуни можна знайти в багатьох місцях країни, однак лише в Кам'яному селі вони досить великих розмірів і знаходяться у глухому лісі. Вчені поки не змогли точно визначити походження каменів. Варіанта два: камені були принесені льодовиком зі Скандинавії чи камені - це залишки древніх високих гір, які перебували на цій території та були оголені льодовиком.
Площ а урочища - 15 га. Розташований у лісовому масиві на території Замисловицького лісництва. З цим урочищем пов'язані численні легенди та повір'я місцевих жителів. Одна з них така.
Назва «Камінне Село» виникла з однієї такої легенди, що розповідає про те, як колись у лісі було багате село. Одного разу через нього проходив старий в убогому одязі і попросив хліба у господаря багатого двору. Той махнув на нього рукою: «Іди собі, чоловіче, ніколи мені». Старий, яким виявився сам Господь, що спустився на землю, вийшов з села, озирнувся і тепер Сам махнув рукою в напрямку до села. Село враз скам'яніло. Кам’яні валуни ніби нагадують колишні сільські хати, семетрично розміщені один біля одного. На одному з каменів, де він відпочивав, залишився величезний слід босої ноги.

По одному, допомагаючи один одному, ми піднялися на один з найбільших валунів, де на вершині його відбита Божа стопа. Кожен розувся і поставив свою босу ногу на це святе місце. Закривши очі, загадав бажання.
Враження було неймовірне. Мов током пройшов струмінь по всьому тілу з голови до ніг. Перед очима прокотились шари різного кольору. Здавалося, що ти оволодіваєш гравітацією і тіло твоє, мов у птаха піднімається і ось-ось полетить.
Кожен з нас мав своє відчуття, з яким не захотів поділитися. А ось фото на згадку зробили дружньо. Залишатись тут в лісі не було бажання і ми проїхали трохи далі на схід. На карті побачили, що біля села Бовсуни протікає невеличка річечка Жерів. Там і вирішили заночувати. І не помилилися у вибраному місці, куди мало хто заїжджає. Місцина – чудова. Як розповів нам місцевий житель Степан Бовсун, що тут ще до 90-х років був великий танковий полігон. А після руйнації і розвалу української армії, нині залишились лише поруйновані казарми обслуги та дорога утрамбована гусеницями тягачів.
Хоч річечка і була чиста й охайна довкола, та Степан показав місце із джерелом. Його облаштував, упорядкував та освятив із священиком син Дмитро. І дійсно, вода там чиста і особлива на смак.
На ній ми і приготували смачну гарячу вечерю, після якої швидко похило до сну.
Так пройшов перший день нашої подорожі.

(Далі буде).

Олександ Середюк,
член Національної спілки краєзнавців України
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію
Коментарі 1
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
А де ж фото подорожі?
Відповісти