Життя на місці смерті: як зону відчуження «захоплює» ліс

26 квітня 1986 року сталася одна із найбільших техногенних катастроф в історії людства, і відтоді час у зоні, яку називають чорнобильською, змінив свій хід. Десятки тисяч людей були відселені протягом кількох днів, ще тисячі покинули рідні місця протягом наступних десяти років. Коли звідси виїжджали люди, час тут зупинявся – посеред вулиць ростуть дерева, поміж будинками вільно ходять звірі, а все, зроблене людиною, занепадає.

Чорнобильську зону створили 27 квітня - наступного дня після того, як стався вибух на четвертому реакторі ЧАЕС. На мапі просто накресли коло 30-кілометрового радіусу, а всі, хто потрапив у 10-ти кілометрове коло, мали назавжди залишити свої домівки. Та, зрештою, ніхто тоді не знав, що більше не повернеться додому. Після вибуху спорожніли міста та сотні сіл, які нині сумно зустрічають рідкісних гостей розбитими вікнами. Чорнобиль став жорстоким попередженням, що не все в цьому світі підвладне людям.

Подорож через «блокпости»

Якщо добиратися у чорнобильську зону з Києва, то ви обов’язково потрапите на так звану дорогу життя - шлях, яким евакуювали людей після вибуху до райцентру Іванків. Нині асфальт часто поцяткований латками. Трохи далі обабіч дороги встановлений прапор та лежить велетенське яйце - символ того, що життя тут відроджується.

Зона відчуження – це 2600 квадратних кілометрів території, яка була забруднена радіонуклідами, які ще сотні років створюватимуть високий радіаційний фон. На територію впроваджений обмежений доступ: близько 70% зони огороджені, встановлені низка КПП, тож аби потрапити сюди, треба отримати дозволи від Державного агентства України з управління зоною відчуження та пройти перевірки. До візитерів є й особливі вимоги та низка правил, які не можна порушувати – одягати лише закритий одяг, діє заборона будь-що вивозити, їсти чи курити на відкритому повітрі тощо. Не дозволяють навіть ставити речі на землю, аби уникнути загрози їх забруднення, та відвідувати будівлі, бо більшість із них давно почали руйнуватися.

Після перевірок та детальних інструкцій треба проїхати ще кількадесят кілометрів дорогою, на якій ми не зустріли жодного автомобіля. Обабіч дороги розташовані таблички із назвами населених пунктів та інформацією, скільки колись тут проживало людей. Наприклад, у розташованому поблизу Чорнобиля селі Залісся колись проживало три тисячі людей, тут працював великий молокозавод. Після аварії практично усіх мешканців переселили у село Нове Залісся, а у зоні лишилося тільки п’ятеро самоселів - людей, які повернулися у рідні домівки. У Заліссі остання мешканка померла у 2016 році. Загалом же у Чорнобильську зону повернулися 1200 осіб зі ста тисяч відселених. Нині кількість самоселів значно менша, переважна частина живе без будь-якого зв’язку із зовнішнім світом, у деяких домівках навіть немає електрики та газу. Періодично цих людей провідують правоохоронці, а по четвергах діє «магазин» - людям привозять продукти. І хоч кажуть, що люди тут доживають до глибокої старості, із кожним роком кількість таких поверненців зменшується.

Чорнобиль: історичне місто з недекомунізованим Леніном

Містечко Чорнобиль має давню історію - перша згадка про нього датована 1193 роком, коли воно належало до Великого князівства Литовського, згодом воно було у складі Російської імперії, а в 2 половині 18 століття стало одним із центрів хасидизму. Нині ж Чорнобиль є адміністративним центром зони відчуження.

В зоні працює декілька тисяч людей, більшість із яких проживає за її межами, але Чорнобилі діють кілька гуртожитків, їдальня, працює готель та є навіть пошта, тож одним із улюблених занять туристів є надсилання листівок із цього особливого міста.

До 25-річчя від дня катастрофи у місті за кошти небайдужих людей спорудили пам’ятний комплекс – встановили таблички із назвами населених пунктів, які зникли із карти після аварії.

Сюди також пересели низку скульптур із зниклих сіл, створивши міні-парк.

Посеред меморіального комплексу встановлені символічні поштові скриньки – кожного року 26 квітня до зони приїжджають родичі тих, хто тут похований чи залишився, аби відвідати рідні місця. У цих скриньках вони лишають листи, адресовані в нікуди. Завершується алея скульптурою янгола, який сурмить про небезпеку.

А ще Чорнобиль, як і інші міста та села зони, назавжди лишився в СРСР. На центральній площі міста, обабіч клубу, височіє кількаметровий пам’ятник вождю світового пролетаріату.

Навпроти нього розміщені колишня будівля суду, у вікні якої несміливо стримить вицвілий жовто-блакитний прапорець, а обабіч розташована капличка.

У місті досі діє пожежна частина, вогнеборців із якої першими залучили до ліквідації аварії. 28 пожежників отримали смертельні дози радіації та померли протягом двох місяців з дня аварії. Перед частиною за кошти небайдужих людей спорудили пам’ятники тим, хто ціною свого життя рятував інших – пожежникам, лікарям та дозиметристам. Біля пам’ятника розміщений красномовний напис – «Тим, хто врятував світ». Цікаво, що саме працівники цієї частини гасили Рудий ліс, який горів кілька тижнів тому.

А ще у місті є міні-виставка техніки, яка брала участь в ліквідації аварії (звісно, для неї відібрали наймеш забруднені екземпляри). Тут є обшиті металевими пластинами БТРи, які використовували у якості таксі для ліквідаторів, німецькі і американські роботи та навіть місяцехід, які скидали із даху реактора уламки графітних стержнів.

Однак фон був настільки сильним, що навіть техніка виходила з ладу – тому до ліквідації долучали людей, які в цих умовах могли працювати менше хвилини, аби не отримати смертельної дози випромінювання. До слова, у самому Чорнобилі радіаційний фон у межах норми та становить 16 мкР/годину.

Місце, якого не було на карті

Поблизу Чорнобиля є непримітний поворот у ліс. Збоку викладеної широкими плитами дороги стоїть розвалена зупинка, на стіні якої намальований усміхнений олімпійський «Мішка».

У радянські часи вважали, що тут знаходиться піонер-табір, та насправді ця дорога вела до секретного об’єкту «Дуга 3» - радіолокаційної станції для раннього виявлення запусків міжконтинентальних балістичних ракет. Таких станцій у СРСР було лише дві і вони мали надcекретне завдання – визначити точний час та координати старту ракет у США та дати Союзу час на евакуацію чи відповідь.

«Дугу» розмістили біля Чорнобиля, бо поруч було потужне джерело енергії – АЕС, та місце було зашифрованим. Після аварії частину обладнання перевезли на іншу «Дугу» в Комсомольськ-на-Амурі, яку після завершення Холодної війни демонтували.

«Дуга» на Поліссі складається із двох типів антен - 150 та 90 метрів заввишки, має довжину понад 700 метрів. І хоч це заборонено та є загроза кримінальної відповідальності, так звані «сталкери» іноді незаконно поникають в зону задля гострих відчуттів – минулоріч такий відчайдух намагався залізти на «Дугу», але впав та розбився.


Прип’ять: подих радянщини, замаскований лісом

Місто Прип'ять, на відміну від Чорнобиля, було яскравими продуктом радянського будівництва - однакові багатоповерхівки, мозаїки на стінах та пам’ятники. Населений пункт заснували в 1970 році, а в 1979 році він отримав статус міста.

За останнім переписом населення тут проживало 47,5 тисяч людей. Після вибуху на ЧАЕС їх відселили потягом 3 днів. Проте тут до 1996 року працював басейн, куди привозили працівників ЧАС, та навіть нині у місті-привиді діє два спецпідприємства.

Після повідомлення про вибух на ЧАЕС, туди «кинули» пожежників із навколишніх населених пунктів. Дуже швидко вони отримали величезну дозу опромінення та їх відвезли в медико-санітарну частину Прип’яті.

Лікарі не розуміли, що відбувається із людьми, адже ніхто тоді не повідомляв про радіацію. До слова, у будинку, де знаходилася частина, нині один із найвищих показників радіаційного фону.

Мешканцям міста під час евакуації казали, що їх забирають на 3 дні, тому просили не брати громіздких речей, а прихопити лише документи. Натомість більшість із них більше не повернулися додому. Розповідають, що у місті залишилося дуже багато домашніх тварин, які отримали радіаційне забруднення та переносили нукліди на шерсті. Тому згодом створювали спеціальні загони, які відстрілювали їх та ховали у могильниках.

Однак нині в місті мало що нагадує про те, що люди звідси просто поїхали. Спочатку тут все обстежували дозиметристи та частину незабруднених речей вивозили, згодом багато років тут «працювали» мародери.

Тай взагалі небагато що нагадує, що тут жили люди, хіба ліхтарі, які виглядають серед дерев - так можна здогадатися, що тут колись була вулиця.

Будинки затулені височенними деревами, крізь асфальт попроростали кульбаби. Цікаво, що не скрізь у місті радіаційний фон вищий за норму, однак є «радіаційні плями» - місця, де він просто зашкалює.

Чи не найпопулярнішими серед туристів місцями є парк атракцінів, де самотньо стримить височенне оглядове колесо та понуро стоять заіржавілі машинки.

Трохи далі розміщується міський стадіон, який не впізнати без екскурсовода - нині поле повністю заросло деревами, а здогадатися, що тут був майданчик для гри в футбол, можна лише натрапивши на трибуни.

На кількох будинках намальовані сучасні графіті, які наганяють ще більше моторошності. Подекуди можна зустріти радянські написи типу «Слава Леніну» на дахах багатоповерхівок, чи плакати «Учиться, учиться, учиться», які розкидані у будівлях.

У колишніх садочках досі валяються вцілілі іграшки, лежать розкидані зошити та дитячі шафки, прикрашені яскравими наклейками.

***

Колись При’пять була процвітаючим містом: красива набережна із романтичним кафе на березі, плавучий ресторан-корабель, величезні кінотеатри, завод електроніки «Юпітер» та готель «Полісся», постапокаліптичні світлини якого облетіли весь світ.

Нині розграбовані будинки повільно чекають свого кінця, мозаїки шматочками відклеюються від стін, а в частинах розбитих вітрин важко впізнати колись яскраві вітражі.

Але у зоні відчуження відчувається якийсь дивний подих життя – тут все буяє, з кожним роком насіюється все більше дерев, трава вже дуже давно не бачила коси, а на деревах зарум'янюються яблука.

Замість людей місто-привид заселили тварини, серед яких і представники не характерної для цієї місцевості фауни. Це місце дещо моторошне, але Прип’ять, яку люблять називати зоною апокаліпсису, є скоріше зоною відродження, бо саме тут можна побачити, що буде, коли не стане людей: світ не зупиниться, просто над всім знову запанує природа.

***

Автор дякує за сприяння у написанні матеріалу директору туристичного агенства "Патріот" Богдану Климчуку.

Текст і фото - Василина БОРУЦЬКА






Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.