Війна вчить думати

Війна вчить думати

Днями бійці Другої штурмової «Афганської» роти, яка перебуває в зоні діяльності батальйону «Айдар» звернулась до очільників виконавчої та представницької влад Волинської області. (див. http://www.volynnews.com/blogs/ihor-kinakh/afgantsi-radyat-oblasnomu-kerivnitstvu/ «Волинські новини", http://4vlada.com/blogs/1201/41293 «Четверта влада»). Звернення містить низку пропозицій, до яких мають прислухатись усі чиновники, депутати, лідери політичних партій, громадських організацій, волонтери.

Не берусь переказувати зміст звернення, але прошу звернути увагу на найважливіше. Бійці штурмової роти, а це здебільшого колишні «афганці, які морально і психологічно готові до війни, які добре знають чим війна відрізняється від миру та стабільності. З розмов з цими людьми довідуєшся про елементарні речі, а головно про те, що успіхи чи неуспіхи на фронті є прямим віддзеркаленням успіхів чи неуспіхів в тилу.

По суті, тили ворогуючих країн воюють між собою руками своїх військових підрозділів та конкретних рядових, сержантів, офіцерів.

Розладнаний тил є головною причиною людських втрат на війні. В нас поки що всі показники поразок переводять на Генеральний штаб, хоча й він насправді багато в чому завинив перед Україною.

Можна сидіти і чекати, коли цей штаб разом з міністерством оборони з «мирних» перетворяться на «військових», а в цей час будуть гинути наші хлопці й вбиватимуть мирних людей. А можна не чекати, як це зробили численні волонтерські загони та тисячі добровольців. Зроблено дуже багато, але при цьому слід знати, що ефективність справи залежіть від її постійного вдосконалення.

Перше, на що звернули увагу Афганці, це на відповідальність за виконання загальнодержавних завдань. Відповідальність може бути ефективною лише в тому випадку, коли вона адекватно сформульована і стосується конкретних людей чи матеріальних об’єктів. Тому пропозиція взяти регіонам на себе відповідальність за спорядження кожного свого призовника, і не тільки для того, щоб просто спорядити, а для того, щоб забезпечити збереження його життя та здоров’я є більш, аніж актуальною.

Сьогодні регіони (області, міста, райони) здебільшого беруть на себе турботу про поховання загиблих, таку сяку матеріальну допомогу, щось підкидають на технічне забезпечення. Йдеться про діяльність органів влади, бо волонтери роблять значно більше. Але цього явно замало, бо спочатку потрібно зробити все, щоб людина не втратила здоров’я або життя, тобто усунути причину, а не гасити наслідки. Уточнюю. МОН за масштабів його роботи може відповідати лише за те, щоб вдягнути і озброїти, а в результаті частина призовників лишаються погано озброєними і погано вдягнутими, з літніми спальними мішками в лютому місяці. Яка мама хворого через переохолодження бійця зможе плюнути в обличчя генералу, який відповідає за спорядження? Яка громадська організація зможе «накрутити» йому вуха? Як скоро прозрівають наші нардепи? Зовсім інша справа в себе в області, в районі, місті. Тут якщо не самого чиновника, то принаймні його родичів можна «обкласти».

Страх бути покараним народом перетворює злодійкуватого чиновника і недолугого депутата на більш менш відповідального виконавця.

Що це означає? Те, про що говорять фахові військові: повноцінне спорядження кожного конкретного призовника і його військова тактична та психологічна підготовка. Сьогодні до війська добровольці ідуть воювати, а певна частина недобровольців – щоб не потрапити під кримінальну відповідальність. Бояться іти на війну, бо бояться загинути. Природнє і нормальне відчуття. Але якщо людину навчити себе захищати, допомогти їй переступити межу страху, впевнитись в своїх можливостях, то кількість людських втрат помітно зменшиться. Про це говорять Афганці та інші фахівці.

А далі потрібно покласти край кількісному виконанню мобілізаційних планів. Афганці праві на всі сто, коли кажуть, що когось треба лишити в тилу, бо це, наприклад, талановитий фаховий інженер, токар, слюсар, програміст, викладач, вчитель, підприємець, менеджер, і т.д. і т. Це отой самий тил – ефективний і фаховий. Це вправний селянин, який годуватиме армію, сиріт, вдів, покалічених.

Не можна оминути і іншу категорію наших громадян, тих, з кого мало суспільного толку і які окрім довічного в своїй душі страху нічого не мають. В умовах немасштабної війни ці люди мають складати спеціальні військові трудові загони, для ведення інженерних робіт в зоні бойових дій. Не треба дезертирів чи відмовників відправляти на відпочинок в місця позбавлення волі, не можна їм давати зброю, але можна довірити лопату, пилку, трактор, екскаватор.

Успішне суспільство є успішним тому, що там кожний знаходиться на своєму місці. Так би мовити – від кожного і кожному за його здібностями. Не вмієш воювати, не є висококваліфікованим спеціалістом, боїшся воювати – будуй бліндажі, укріплення та копай окопи.

Прийде час і наші бійці повернуться до дому і вже зараз треба зробити, щоб ця дома для кожного ветерана була затишною і привітною. Але для цього потрібно дуже багато зробити. То почнімо з того, що запропонували Афганці.

Вероніка Романович