«Тільки лахміття летіло»: як волинські мінометники полювали на ворожих снайперів

На фронті, де загарбників нищать воїни Луцького батальйону Волинської тероборони, постійно гучно.

Про це пише Олександр Шульман на шпальтах АрміяІнформ.

Час від часу пускається осінній дощ, холодний вітер зриває залишки листя з дерев. Десь за спиною впевнено бухикають міномети. Постріл — і міна йде туди, де росіяни вчергове намагаються вдертися в нашу оборону. Рація крізь шипіння видає чергові цифри координат, і на планшетах командирів розрахунків з’являються умовні позначки цілей для ураження.

Детально поспілкуватися з мінометниками журналіст зміг лише наступного дня, коли їх відвели на короткий відпочинок. Головний сержант взводу молодший сержант Антон із позивним «Тоха» та два брати — командир розрахунку молодший сержант В’ячеслав із позивним «Сява» і старший навідник мінометного розрахунку старший солдат Сергій із позивним «Брюс».

Про себе розповідають мало. «Тоха» каже, що 17 років працював у менеджменті: «Виробництво, торгівля. Строкову не служив, у 2019 році їздив на полігон, місяць вчився з артдивізіоном „Акацій“. У перший день вторгнення пішов до військкомату, звідти мене направили в батальйон, і тут, враховуючи моє навчання, призначили в мінометну батарею. Був розвідником-далекомірником, потім навідником, під Бахмутом почав командувати розрахунком, а віднедавна став головним сержантом взводу».

Навесні 2022 року Бахмут штурмували з усіх боків «вагнери», які намагались взяти місто в кільце. Тоді наші мінометники були на північному боці від Бахмута, у районі сіл Богданівка та Григорівка.

Як пригадують бійці, чи не найважчим під Бахмутом було доїхати до місця. «Багнюка, обстріли, а в нас пікапи, джипи — саме 82-міліметровий міномет і БК туди вміщались».

Як розповідають самі мінометники: «Адаптувались швидко, у батальйоні — всі добровольці, ані метра позицій не здали, навіть просувались вперед. Піхота в нас, взагалі, молодці, а ми їм допомагали, чим могли. Що цікаво, спочатку до нашого підрозділу ТрО довіри сильної не було, але коли побачили, як ми воюємо, то ставлення змінилось».

«Ми прикривали піхоту, бувало, що нас прямо з окопів корегували, там були люди, які розбирались, командири розрахунків опрацьовували дані, і піхота бачила, куди що лягає. Працювали на осколкових підривниках. Аеророзвідка також допомагала. Бувало так, що групи «вагнерів» викошували вщент, одного разу міна прямо в голову «музиканту» влучила.

Снайперів ворожих вдавалося вполювати, коли вони виходили на позиції. Ми отримували від піхоти дані і вкладали 4–5 мін прямо в окоп — і від тих снайперів тільки лахміття розліталося.

А загалом — робота як робота. Відпочив, помився, поїв і поїхав на завдання. Часу на відпочинок небагато — треба тримати в порядку міномети, автомати, амуніцію, заряди, БК. Особливо піклуємось про машини — багнюку повибивати, колеса перевірити. Бо доїхати до місця, коли росіяни поставили ПТУРа, було важко, поки їх не перебили… А так ворожий «птурист» нам дошкуляв серйозно — бувало, що йдеш Богданівкою до позиції і буквально переступаєш ті дроти від ракет… Наші хлопці з аеророзвідки його знайшли, і «арта» його накрила. Загалом, без дрону ми не працюємо.

Хлопці з аеророзвідки в нас завзяті — одного разу дрон впав десь попереду наших позицій, на мінне поле, там «міни-пелюстки» лежать (російська заборонена протипіхотна фугасна міна ПФМ-1 «Лепесток». — Авт.), ще купа всього, а він іде туди: «Я дрон там не залишу».

…Поряд з нами собака жила, вона п’ять цуценят принесла. Собака породиста, чистокровна німецька вівчарка, навіть документи її знайшли. Ми цуценят спочатку в ямі годували, ходили туди, а потім вирішили забрати до себе. Тільки забрали — в ту яму прилетіло. Розібрали тих цуценят собі, вони вже дорослі. Так би мовити, змінили місце прописки з Донеччини на Волинь.

Що дивувало наших колег — нам дуже мало часу потрібно на пристрілку. Ми одну-дві міни випускаємо і влучаємо в ціль. Досягли цього, по-перше, завдяки тому, що міномет в порядку, і, по-друге, ми, коли рік виконували завдання під кордоном з Білоруссю, то вчились на полігонах. Кожен навчався своєї справи — навідники, командири, аеророзвідники… Багато також залежить від мін. Ми кожну міну перед виїздом переважуємо, адже не завжди позначки на боєприпасах відповідають дійсності. До речі, інколи російські міни не розриваються — приліт чуємо, удар, а вибуху нема», - кажуть воїни.

На запитання журналіста, як вдається відволікатися від бойових дій, хлопці відповіли, що грають у футбол, щоправда, на приставці.

«Є хлопці-спортсмени, вони «качаються», ми також купили гантелі, раніше була штанга, але її важко із собою тягати. Тому в нас є велика плазма, і ми, коли з’являється вільний час, влаштовуємо турніри, ігри різні вантажимо з інтернету… Головне — відволіктись від війни. А так — звичайна робота», — підсумував «Тоха».


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram!