вхід реєстрація
Правила   Реклама   Контакти  

Від найглибшої печери світу до найбільших гірських вершин: як хлопець з Луцька підкорює світ. ФОТО

Від найглибшої печери світу до найбільших гірських вершин: як хлопець з Луцька підкорює світ. ФОТО
28-річний Андрій Пилипюк – з Луцька, але в рідному місті буває вкрай рідко. Жартує, що й вулиць всіх не пам’ятає, а знає тільки свій «райончик». Останніми роками його основна домівка – намет десь високо в горах. Він став невід'ємною частиною спорядження в рюкзаку і продовжує продувався вітрами в таких місцях, де мріяв би побувати чи не кожен затятий турист.

Про витоки своїх захоплень, подорожі, підготовку до експедицій та їхній перебіг, холодні ночівлі вище хмар, екстрим і перемоги спортсмен розповів за кавовою розмовою Інформаційному агентству ВолиньPost.

Впізнати Андрія було не складно. Затятого туриста, як то кажуть, видно здалеку. Високий, статний, усміхнений, з великим напівпорожнім рюкзаком і у яскравій спортивній кофтині. Запросив на розмову ввечері до затишної «Луцької Венеції», бо у інший час – тренування

Зимовий похід на г. Хом’як. Горгани.
Зимовий похід на г. Хом’як. Горгани.


Від занять в гуртку спортивного орієнтування до подорожі у найглибшу печеру світу: як все розпочиналося

Любов до гір і природи у Андрія зародилася ще зі школи, коли він випадково потрапив на заняття в гурток спортивного орієнтування.

«Цією історією я завжди починаю розповідь про себе людям в горах, коли веду їх у похід чи на сходження. То взагалі дуже смішно вийшло. Так от: ще у школі я почав цікавитися географією і всім, що пов’язане з дослідженням дикої природи. Любив розглядати картографічні твори та збирав свою колекцію камінців. Якось на шкільних уроках фізичного виховання випала честь поїхати на змагання зі спортивного туризму за мою рідну «першу» школу. Мені сподобалася перспектива поїхати на змагання й разом з тим пропустити декілька днів навчання і нудних тоді для мене уроків. Щоправда, виступив тоді я не дуже, але саме там все й закрутилося», – починає розповідь спортсмен.

Андрій пригадує, що тоді із ним в команді був один хлопчина – Роман, котрий добре виступив на тих змаганнях і після завершення просто підійшов до Андрія і поставив його перед фактом: чекатиме на тренуванні в Палаці учнівської молоді. Поки Андрій збирався відкрити рота, аби сказати, що не прийде, бо йому не дуже це цікаво, друг просто втік.

«Не прийти на перше тренування було б негарно, тож я вирішив все ж спробувати раз. Потім думаю, якось «само собою відпаде і буде все на тому», – говорить Андрій.

«Поморозитись» не вийшло, бо виявилося, що то таки – цікаво. «Особливо, коли там стільки дівчат на заняття ходить», – сміючись додає спортсмен. «Моїм першим тренером була Тетяна Гуцаленко – дуже талановитий педагог, саме вона заклала фундамент знань, вмінь і навичок, низкою з яких я користуюся й понині», – каже Андрій.

З часом туризм та орієнтування почали подобатися Андрієві по-справжньому. Так і «добігався» до кандидата в майстри спорту, а згодом і взагалі вирішив пов’язати із цим своє життя. Вступив на факультет географії до луцького вишу, закінчив університет із червоним дипломом, а потім не відмовився від можливості навчатися в аспірантурі у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

На змаганнях у Києві
На змаганнях у Києві


Одна ніч – і ти в Коломиї: як здійснилася мрія обходити усі Карпати

З часом теорії Андрію стало замало, а отримані перші навички орієнтування хотілося застосовувати на практиці, разом з тим, вивчати щось нове, відкривати нові можливості і висоти, не з картинок, а на власні очі бачити гори, про які читав.

«Як зараз пам’ятаю: в часи студентства потяг «Ковель–Чернівці» був дуже дешевим, тоді ми з друзями брали загальний вагон за пару гривень, одна ніч – і ти в Коломиї, а звідти – вже всі Карпати перед тобою», – розповідає Андрій. Саме в той період у юного спортсмена виникла мрія, яку він і досі називає дитячою – обходити всі Карпати, знати, де які стежки, знати всі дороги і вершини, вивчити усі маршрути. В компанії студентів-географів це добре вдавалося. Сьогодні Андрій може впевнено казати, що добре знає Карпати і саме там він отримав перші навички спортивно-туристичних походів, зазнав перших невдач і перших перемог над самим собою. Щоправда, всі Карпати таки не обходив, лишив зовсім трохи на потім, аби повернутись згодом і відкрити для себе ще якісь нові місця.

«Спочатку не всі походи виходили, як планував, чимало разів сходив з маршрутів, а бувало що й проходив значно більше, ніж мав, але зрештою від всього отримував лише задоволення і нові знання. Цікаво, що утворилася така традиція замальовували фломастером на карті пройдені стежки, і їх ставало щораз більше. Тож згодом планку довелося підіймати і я зрозумів, що потрібно ще й пробігти все те, що пройшов, а хотілося таки йти все більше, вище й якнайдалі. Так почалась моя марафонська історія. Відтоді й дотепер перелік моїх захоплень поповнився ще одним видом спорту, а саме: трейлранінгом», – говорить Андрій і пояснює, що ж це таке: «Гірські трейли або ультра трейли – це довгі бігові дистанції в горах та на пересічній місцевості, що мають протяжність рівну марафонській, а часто навіть значно більшу, яку треба пробігти. Поки найбільше, що я пробігав в горах – це по сто кілометрів за добу. На рівнині цей показник в мене трішки більший – 156 «чистих» кілометрів».

Ультрамарафон Карпатія. Боржава
Ультрамарафон Карпатія. Боржава


Перші кроки до печер, або Коли «продинамили» раз, головне – не здаватися

Згодом до захоплення спортивним орієнтуванням додалося ще одне хобі – спелеологія (дослідження печер, – ред.). В студентські роки, коли грошей вистачало лише на пачку макаронів і дешеві сосиски, про те, аби практикувати все, про що пишуть в книжках, можна було лише мріяти. Деякі мрії мають звичку здійснюватися…

«Друзі якось мене підбили на поїздку вихідного дня в печеру Млинки. Не зразу я загорівся цією ідеєю, але, щоб я довго не думав, запропонували поїхати, як то кажуть, «на дурняк». Це була надто спокуслива пропозиція, з одного боку мені імпонувала така ідея, а з іншого вже тоді усвідомлював, що мене це може затягнути», – розповідає Андрій і каже, що то був надзвичайний досвід і він навіть вирішив напроситися в клуб до місцевих спелеологів, але ті його культурно «продинамили».

«Як «ростуть гори» і звідки вони взялись, мені було ясно, а от, як утворилися печери – для мене було зрозумілим не до кінця. Тоді я трохи вдарився в науку, почав читати багато різної тематичної літератури, ставив собі купу питань і водночас шукав на них відповіді. Під час чергової мандрівки на Поділлі випала нагода познайомитися з місцевими туристами, які й розповіли, що є така печера, яку просто необхідно хоча б один раз в житті побачити. То була «Атлантида» – печера, з якою я і пов’язав наступні декілька років свого життя».

Андрію вдалося долучитися до хмельницьких спелеологів і разом з ними піти пізнавати нові глибини. Згодом отримав запрошення стати членом їхнього клубу і долучився до низки експедицій, які там велися. Йому надзвичайно пощастило, адже під час його першої експедиції команда разом із Андрієм відкрила новий район печери, який згодом назвали «Пасхальний».

«Це був травень 2013 року. Тоді саме був перший день свята, звідси і назва. Мені це настільки сподобалося – залишити свій слід там, де раніше ніхто на планеті Земля не бував. Ти фактично – першопроходець, першовідкривач. Тоді нас була ціла команда, працювало багато дітей і старших за віком спелеологів, але я був в числі тих людей, які буквально вскочили в щойно відкриту частину печери, як тільки світло ліхтаря висвітлило незнану до цього темряву», – захоплено пригадує Андрій.

Саме після своєї першої настільки успішної експедиції він вирішив зайнятися спелеологією більш серйозно й випробувати успіх ще раз. Його запалила ідея досконало знати «Атлантиду». Як колись Карпати, тепер він мріяв вивчити кожен сантиметр цієї печери з усіма її лабіринтами, протяжністю понад 7 кілометрів.

«Мережа підземних ходів та їхнє просторове простягання у печері Атлантида на той час вже були доволі відомими, але картографічні дослідження там проводилися давно. Відтак Хмельницький спелеологічний клуб розпочав серію експедицій із картографування печери, і я мав можливість долучитися до цих робіт разом із кваліфікованими фахівцями. Потрібно було нанести на карту вже існуючі райони й додати нові. Всі ці роботи затягнулися на декілька років, тож за цей час відкривалися нові зали та галереї і все це теж потрібно було картографувати. Мене в свою команду взяла група із спелеологічного клубу печери Млинки, у якій я був колись вперше, але там лишитися так і не довелося. Багато цікавих моментів та речей я вивчав від них з чистого аркуша і це захоплювало, мені подобалося», – розповідає Андрій.

Перші соло-виходи в печеру: «Чи потрібно боятись того, чого немає?»

Коли роботи із картографування у команді закінчилися, питань в голові Андрія типу: «Чому саме так влаштований підземний світ?» менше не ставало. Він продовжував займатися власними дослідженнями у «Атлантиді», міг годинами зависати, розглядаючи той чи інший кристалик, камінчик тощо, а таких було там безліч й повсюди. Тоді і виникла перша дилема: абоо ти ходиш в печеру сам, вивчаєш її і долаєш всі свої страхи, або боїшся далі і не робиш нічого.

Андрій розповів, що існує таке правило серед спелеологів, що в печеру не можна спускатися самому. На це є багато причин…

«Повна тиша, темрява, відсутність сонячного світла неабияк впливають на психіку здорової людини, є шанс залишити свій глузд під землею, довго там перебуваючи», – переконує спелеолог.

У цьому випадку максимальна амплітуда між денною поверхнею і підземними порожнинами «Атлантиди» – до 70-ти метрів. Андрій пояснює, що це – горизонтальна печера з купою ходів і відгалужень, тож є де походити, а недосвідчені можуть легко заблукати. Однак, аби досконало вивчити ту чи іншу частину печери та зробити якісні фотографії, йому доводилося лишатись там по декілька діб.

«Доводилося тренувати силу волі й загартовувати характер, аби ходити підземними лабіринтами наодинці й могти довго розглядати мальовничу гру світла поверх кристалів, котрі зростають там у вічній темряві. В голові я розумів: там, під землею, нічого немає і нікого бути не може, окрім мене, але уява малювала картинки в голові й пропонувала свої версії «раптом вискочить щось таке страшне, кудлате», – жартує Андрій.



Переконує, що головне – навчитися пояснювати звуки. Коли спелеолог в печері, в повній тиші, в умовах абсолютної темряви, то в голові домальовується багато різних картинок, зазвичай – не найкращих. Варто тільки навчитись пояснювати звуки, зуміти себе переконати, що то вода або ж кажани, чим, власне, Андрій і займається досі.

Хизується, що тепер за помахами крил зможе розрізнити усі види кажанів і прорахувати, на якій відстані об каміння лупотить вода, але зізнається, що досі полюбляє спати «під стінкою».

«Коли ти цього не знаєш, не знаєш, що як і де літає, то починаєш боятися і думати, що ти там – не один. Але насправді там немає нічого, окрім тебе, темряви і кажанів», – каже спелеолог.

Зі слів Андрія, у спелеологів, особливо, коли вони працюють наодинці, навіть із увімкненим ліхтариком, завжди є відчуття, що позаду хтось є. От, власне, тому Андрій і обирає собі місце для ночівлі «під стінкою» з холодного каменю і бажано де стеля низька.

«Спочатку завжди було страшно, але з часом я натренувався і змирився. Пробирався все далі і далі підземними лабіринтами. Згодом я міг довго ходити наодинці там і не боятися нічого, от тоді й почались найцікавіші етапи досліджень», – каже Андрій.

Перший волинянин, який здійснив подорож до «центру Землі»

«Я продовжував вивчати підземний світ і розумів, що рано чи пізно доведеться мати справу не лише із горизонтальними лабіринтами, а й з вертикальними низхідними підземними порожнинами. У мене в голові почали виникати шалені ідеї і нові мрії, для цього потрібно було ще більше вчитися і тренуватися, опановувати нову техніку вертикальної спелеології», – Андрій підводить розмову до розповіді про свою найнижчу «вершину» – спуск у найглибшу печеру світу – Крубера-Вороняча.

Довідково: Печера Крубера-Вороняча – найглибша природна карстова порожнина світу (до 2017 року). Знаходиться в долині Орто-Балаган Гагрського масиву Західного Кавказу, в Республіці Абхазія. Глибина від входу до найглибшої точки печери по вертикалі становить 2196 метрів. З серпня 2017 року російськими спелеологами було відкрито нову глибину в печері Вірьовкіна 2204 метри, чим витіснили печеру Крубера-Воронячу з абсолютної першості по глибині.

Вхід до найглибшої печери світу Крубера-Вороняча.
Вхід до найглибшої печери світу Крубера-Вороняча.


«Для того, аби здійснити мрію, потрібно було вивчити нову техніку і опанувати зовсім інше спорядження, адже у вертикальній і горизонтальній спелеології воно – різне. Мені у цьому допомогли спелеологи з Києва. Я ну дуууже наполегливо просився до них на навчання – і таки вдалося. Тренер Лілія Кіосєва, яка взялася за мене, бачила, що я швидко схоплюю нову інформацію, тож вирішила вкласти в мене свій час і сили. Я їй за це надзвичайно вдячний!», – розповідає Андрій.

Вже за рік виснажливих тренувань, низки змагань та тренінгів він почув, що може. «Внутрішній голос мені говорив, що в печеру Крубера потраплю рано чи пізно, але не думав, що це трапиться так швидко», – додає, що відразу постало наступне питання – де взяти на це чималі гроші.

Втрачати можливості Андрій не хотів, тож вирішив зробити все можливе і неможливе, аби таки спуститися на майже 2 тисячі метрів під землю. Знайшов свою першу роботу – працював інструктором в мотузкових парках Києва, займався їхнім монтажем, деякий час був інструктором на тролеї над Дніпром. Тож вже за пів року назбирав потрібну суму, аби долучитися до омріяної експедиції.

Він став нашим першим волинянином, який побував у найглибшій на той час печері світу (спускались тоді в гілку що мала 1 км і 900 метрів глибини) адже печера Крубера-Вороняча – це такий собі підземний Еверест, підземний полюс світу. Наразі вона – друга за глибиною після печери ім. Верьовкіна.

Тут могло б спокійно розміститися ціле місто…

Спускався Андрій в печеру Крубера у складі експедиції Української спелеологічної асоціації, у якій також брали участь багато спелеологів з України, Ірану, Ізраїлю, США та інших країн.

Тоді казали так: «Кожен альпініст прагне підкорити Еверест, бо це – найвища вершина нашої планети. Кожен спелеолог прагне спуститися у печеру Крубера-Воронячу, бо це найглибша точка у світі».

«Перетнувши чергову відмітку глибини й піднявши голову – не повірили власним очам. Мені часто доводилося бувати під землею, багато речей уже бачив, але не міг уявити собі таких грандіозних об’ємів простору в надрах Землі», – захоплено згадує Андрій і показує фото на своєму телефоні.

Обводнені частини печер
Обводнені частини печер


«Три дуже потужні ліхтарі не могли освітлити темряви навколо. Тут могло б спокійно розміститися ціле місто. Там була величезна мережа підземних річок із холоднющою водою, обводнені ділянки, які потрібно пронирювати й пропливати, колодязі та спуски, багато відгалужень куди, ймовірно, ще ніхто не спускався», – розповідає спелеолог. Зазначає, що спуск до кінцевої точки у них тривав три дні, а весь наступний час вони працювали у пошуку нових продовжень. Загалом провели під землею майже два тижні.

«За час роботи ми не змогли прорватися в нову частину печери, не вистачало часу, людських ресурсів, робочої сили. Хлопці працювали в забої до останнього розрядженого акумулятора, а інколи і до запаморочення в голові. І це – стоячи, в кращому випадку, по пояс у холоднющій воді чи під постійним струменем підземних низстічних вод. Багато таких вертикальних спусків/підйомів було, де спускались на мотузці дуже повільно, щоб не зачепити жодного виступу стінки, адже всі камінці могли згорнутися, як картковий будиночок. Відпочинок в підземних базових таборах також був напруженим, так як перший з них стояв на гострих нерівних камінцях, а інший буквально розтягнутий над прірвою – кращого місця не знайшли», – жартує дослідник.

Андрій переконує, що цей досвід був вартим тих ризиків, які підстерігали команду там глибоко в печері.

«Одна неприємна дрібничка сталася вже на підйомі з печери. Десь на глибині -1100 метрів у мене лопнув ремінець – педалі ручного зажиму жумара (зажим, з допомогою якого підіймаєшся вгору по мотузці, педаль – ремінь, спираючись ногою на який підіймаєш себе вверх по мотузці). Довелося швидко думати й приймати рішення самостійно, щоб не зависнути довго й не отримати переохолодження, висячи на мотузці. На щастя, за лічені метри над собою я побачив петлю, яка звисала з основної траси мотузки й не використовувалася. За допомогою інших резервних зажимів я піднявся вгору і зробив із неї нову педаль. Далі знову підіймався за графіком», – розповідає Андрій.

Підіймаючись, кожен рахував секунди й подумки перебирав пройдені метри, меандри, колодязі…



Гори – поза політикою

Свою кар'єру гіда Андрій розпочав в клубі туристів «Кулуар», тут працює й донині. Одне з його постійних місць роботи наразі – гора 5-тисячник – Казбек у Грузії та Ельбрус, що на Кавказі. Окрім цього, водить групи туристів в швейцарських Альпах, Ісландії, Туреччині, українських Карпатах, польських Татрах, колись часто-густо ходили і в Кримських горах.

Щодо роботи в Криму, Андрій каже, що то була його перша локація, куди відправили гідом, було складно, думав навіть відмовитися, але права на це не мав вже.

«Почну з того, що Крим – моя домівка, частина України, там часто, чи не щороку, відпочивав і бродив горами, як бував малий. Звісно, коли починав працювати там, то виникало чимало дискусій на геополітичну тематику, але, коли ви йдете в гори, то ніхто там не зважає на політичні погляди, гори є гори – вони поза політикою. На сходженнях ці теми взагалі табу. Зараз в Крим вже не водимо, з’явилися інші хороші й не менш цікаві локації.

На свій перший 5-тисячник він зійшов у 2014 році, той самий Казбек, де сьогодні працює гідом.

Селфі на вершині Казбеку.
Селфі на вершині Казбеку.


Казбек – стратовулкан, найсхідніший п'ятитисячник Кавказу, розташований на кордоні Грузії і Росії.

«Мої брати «по розуму» Валерій Макарук і Дмитро Демчук - також хороші спортсмени, мандрівники, туристи, саме з ними ми й задумали і втілили в життя підйом на ту гору вперше. Молоді тоді ще були, зелені, але сильні, зібрали цілу купу спорядження, тягнули все, що могло би знадобитися, сьогодні вже стільки не ношу, зважаючи на досвід. За три дні ми піднялися на вершину. То дуже швидко. На другий день ми вже були на метеостанції на висоті 3 тисячі 650 метрів. Зробили перший акліматизаційний вихід. Ми не планували тоді так швидко піднятися, але часу було обмаль, погоді не накажеш, з півночі насувався циклон. Тоді на вершині працювало тільки дві групи, ми і ще одна німецька експедиція. Німці, спускаючись нам на зустріч, попередили, що маємо всього 24 години для штурму вершини, як ні, то можемо вже повертатися назад, бо погода не дозволить пізніше йти. Повертатися ми не планували, тож штурмували вершину вночі. Це було важко, я тоді прийшов дуже виснажений. В той момент я навіть думати не міг, що вже за декілька років на тій самій вершині я працюватиму гідом і буду водити людей», – розповідає Андрій .

На його рахунку – сім успішних сходжень на Казбек.

Як правило, спуск – найнебезпечніша частина будь-якої експедиції. Тіло вже втомлене, сил немає, тож на це потрібно зважати і розраховувати власні можливості. Вершини здебільшого штурмують вночі. Коли ти йдеш вночі, то попереду в тебе – цілий світловий день на спуск, а коли вирушаєш зранку, то попереду – холодна морозна ніч.

Чай зі снігу, каша із субліматів

Сходження на вершину – ціла наука, не менш складна, як спуск в печеру. В усьому є безліч нюансів, починаючи від харчування субліматами до медицини і здоров’я. Андрій каже, що тут головне – практика і частота, з якою ходиш в гори. Чим більше часу проводиш на вершинах в умовах розрідженого повітря, тим легше організм щоразу переносить висоту. З часом досвід показав, що варто вести медичні картки кожного з членів експедиції, яку він курує. Так простіше уникнути проблем для туристів та й гід, маючи статистику замірів оксиметрії клієнта, знає, чи можна тій людині взагалі сходити на вершину чи варто залишитися внизу й відмовитися від сходження.

«Зазвичай у горах в умовах холоду, постійних сильних вітрів й неможливості приготувати звичну нам їжу у походах харчуємося субліматами, однак, якщо ніколи раніше субліматів не вживав, то організм може їх не сприйняти, особливо на висоті в розрідженому середовищі. Я намагаюся годувати учасників своїх груп натуральними і традиційними продуктами, які ми вживаємо повсякденно. Шанси, що їжа тоді засвоїться й учасник зможе вийти на вершину гори, значно зростають. Також не потрібно забувати про вітаміни на висоті, коли п’єш талу воду льодовика всі мінерали, особливо кальцій, вимиваються з організму і їх треба поповнювати», - пояснює хлопець.

Довідково: Сублімовану їжу отримують шляхом глибокої заморозки продуктів чи їх висушування, причому будь-яких. Далі у вакуумних сушіннях відбувається виморожування вологи, такий продукт, не гублячи свого природного смаку, стає у десять разів легшим, а вологість його при цьому не перевищує 8%.

Зі слів Андрія, в горах день змінюється на ніч і навпаки. Звичний підйом – о 2–3 годині ночі, для сходжень – це саме час, аби готувати сніданок і варити кашу… зі снігу. Адже вся вода виключно в замороженому вигляді і, щоб її добути, треба розтопити сніг або лід.

«Це мали б робити щораз чергові в груп,і яких назначаю я на поточний день, але зазвичай в чергових сил під кінець дня не вистачає, тож харчуванням і обслуговуванням на маршруті займаються гіди. Так от: прокидаюся вночі, дістаю холодні пальники, набираю сніг в каструльку, запалюю вогник, процес пішов…», - розповідає Андрій.

Тренування перед сходженням.  Ельбрус. Льодовик Гарабаши.
Тренування перед сходженням. Ельбрус. Льодовик Гарабаши.


«Кожен несе із собою один невеликий газовий балон. Потрібно ж назбирати снігу, розтопити його в казанку, аби мати воду, іншої там немає. Нереально брати рідину із собою в термосах чи пляшках, все замерзне, а пити хочеться завжди дуже», – пояснює, що, чим далі в гори, тим більша сухість повітря, тож потрібно постійно відновлювати свій водний баланс. Після кожного сходження щонайменше кілограмів шість маси тіла можна втратити за рахунок водного балансу: «Загалом до таких умов я вже звик, а от туристам важко, вони по 2 літри рідини п’ють. А щоб натопити таку кількість води на кожного – треба дуже багато часу».

«З таким рівнем кисню люди не живуть»: у горах трапляється всяке

Андрій каже, що, будучи гідом, ти повинен знати про учасників команди абсолютно все: що вони їдять, а що ні, який стан їхнього здоров’я, чи є хронічні захворювання або травми, чи здатні вони взагалі витримувати навантаження.

«В моїх програмах нештатних ситуацій не виникало ніколи, але частенько випадало приходити на допомогу іншим. Лише цього року доводилося переводити трьох поляків через плато Гергетського льодовика. Льодовий міст, по якому вони переходили вночі, вдень розтанув і обвалився, вони не могли знайти дорогу назад. Довелось прийти їм на допомогу. Найскладніший випадок був цьогоріч на Ельбрусі, коли в наш табір прибігли учасники з паралельної групи, росіяни, й попросили допомогти їхній колезі, котра щойно вернулася зі сходження й перебувала в дуже кепському стані з гострими ознаками гірської хвороби, а їхнього гіда поруч не було. Що робити, вони не знали. Пам'ятаю, коли я заміряв показники, то в тієї дівчинки рівень кисню в крові був 45%, тиск 80/40 і температура 35 градусів – з такими показниками люди навіть не живуть. Ми з Орестом – досвідченим хірургом з Польщі, швидко почали ту дівчину приводити до нормального стану і відпоювали правильними препаратами. Згодом показники нормалізувались, вона прийшла в себе, і ми провели їх вниз на спуск. Так що в горах ніколи не знаєш, коли і кому знадобиться твоя допомога, відтак аптечку ношу з собою постійно, до речі, їх в мене аж три – на різні випадки, під різні ситуації на різних висотах».

Ранковий медичний огляд учасників в базовому таборі Бетлемі Хут 3650 м.
Ранковий медичний огляд учасників в базовому таборі Бетлемі Хут 3650 м.


Альпінізм – спорт заможних людей

На Еверест Андрій не підіймався і не планує, але каже: як питання стане ребром – не проблема.

«Я дуже хотів на Еверест раніше. Мою думку і мій світогляд у свій час змінила одна книга П.С. Рототаєва «Покоренные гиганты», написана ще у 80-х роках. Певно – перша, яку прочитав «запоєм». Ця книжка – про історію сходження на усі 8-тисячники світу, їх всього є 14, 10 – в Гімалаях та 4 у Каракорумах – системі гір у центральній Азії. Від перших спроб до перших успішних.

Коли я читав, скільки людей загинуло на кожній із гір, то розумів, що там просто була суцільна гонка. Гинули навіть найсильніші. Я для себе таки вирішив, що колись повинен піднятися бодай на один 8-тисячник, дуже загорівся ідеєю піти на Еверест. Свято вірив у світлі ідеали альпінізму, але коли почав глибше цікавитися цією темою, то зрозумів: якщо в тебе в кишені є 40 тисяч баксів і бажання ризикувати життям, то ти піднімешся, тебе туди винесуть. Тому надто пафосно. Зараз я відмовився від цієї ідеї, є вершини нижчі і набагато цікавіші», – каже, що з кожним роком черги охочих піднятися на гору перед вершинами зростають і сягають десятки чи навіть сотні метрів. Усі розуміють, що з цим потрібно щось робити і намагатися бодай якось забезпечити безпеку тим людям, які йдуть. Відповідно, піднімають ціни на дозволи.

Колона альпіністів – черга перед вершиною Казбека.
Колона альпіністів – черга перед вершиною Казбека.


«Найбільше нещасних випадків трапляється саме в чергах. Просто банально від переохолодження. Коли ти стоїш, нічого не робиш і просто чекаєш. В такій черзі я стояв цьогоріч з групою, яку вів перед вершиною Казбека. Ми тоді годину простояли на льодовому крутому схилі, дихаючи розрідженим повітрям в холоді – задоволення не з приємних. А на ще більш високих вершинах, щоб цю чергу зменшити, ціну дозволів на сходження, так званих пермітів, піднімають чи не щороку. Відповідно, альпінізм – спорт заможних людей», – переконує Андрій.

Андрій каже, що у нього ще – безліч планів та ідей, які комусь можуть здатися божевільними. Бо ж на кону – власне життя. Але він запевняє: у тому і сенс життя – пізнати цей світ глибше та вище, а заодно знайти межу своїх можливостей.

Луцький «Стохід»: від тренувань на деревах у парку до власного клубу

Коли Андрій повернувся до Луцька з Києва, йому катастрофічно забракло того, що мав і чим займався в столиці, а саме – тренувань і команди. Вирішив не гаяти часу і створити її самостійно у себе в місті.

«Спершу гадки не мав, як усе має бути, але в кожній справі головне - почати, а далі все піде само собою. Нічого не виходить лише в тих, хто ні за що не береться. Отож, взяв стару мотузку, зібрав свій комплект особистого спорядження, а він в мене тоді був лише один, зателефонував давній подрузі з Луцька та витягнув її на тренування», – як виявилось, починалося все просто у парку Лесі Українки.

Приїздили вони сюди на велосипедах, закидали мотузки на дерева і лазили вгору вниз по черзі, бо ж комплект спорядження був лише один. Згодом люди почали підходити і спостерігати за ними, цікавитися і розпитувати, серед них було багато дітей, а хотілося ж не тільки попитати, а й спробувати самим.

«Ну ми нікому й не відмовляли, кожен, хто питав, мав нагоду спробувати це і сам. За декілька тижнів дехто почав приходити на заняття регулярно і однієї мотузки було вже замало, та й деревця в парку не настільки гілясті – потрібно було шукати нову локацію для вечірніх зборів, які ставали хорошою традицією», – каже Андрій.

Наступним етапом для Андрія та поки маленької команди став пошук майданчика з хорошою висотою і можливістю кудись прив’язати мотузку. Такою локацією на досить довгий період став місток через річку Стир у Старому місті.

«Звісно, не все було так просто і умови для занять – не ідеальні. Попереду нас чекало ще багато копіткої, а головне брудної роботи. Пам´ятаю, як декілька ночей поспіль ми всі разом лиш те й робили, що збирали сміття й чистили територію. Всього зібрали там понад 60 мішків всілякого мотлоху, пляшок і скла. Позрізали чагарники й густі кущі, вирізали сухе гілля з дерев, яке нам заважало. І лише наступним етапом стала розмітка і планування трас», – згадує спортсмен, однак каже, що гостро постала проблема нестачі спорядження, бо людей ставало все більше і більше, тож доводилося чергуватися і чекати.



Тоді члени команди вирішили за власний кошт докупити ще три комплекти спорядження для навчання.

«Такі зустрічі мали сезонний характер, оскільки взимку, коли холодно і короткі дні – багато не натренуєшся. А ще доволі часто я сам був в роз'їздах, оскільки мою основну роботу ніхто не відміняв і потрібно було ходити в гори, водити за собою людей. Проте кістяк команди вже був і всі чекали мого повернення для подальших занять», - розповідає Андрій.

Тоді у хлопця виникла ідея створити свій спортивно-туристський клуб любителів активного й корисного проведення часу. Так і виник «Стохід».

«Довго думав з назвою, бо креативити не дуже вмію, але, як відомо: «Як корабель назвеш, так він і попливе», то вирішив назвати на честь красивої річки Волині. Сам бував на Стоході й мені дуже сподобалося. А оскільки сфера моєї діяльності – гори та й старе захоплення печерами нікуди не ділося, тому так і назвались Волинський гірсько-спелеологічний клуб «Стохід», – пояснює Андрій.
Вже сьогодні його команда тренується у хорошому спортзалі, комплектів і мотузок вистачає на всіх.



«Вже близько тридцяти клубівців котрі регулярно ходять на заняття, тренуються та вчаться. А мені, звісно, теж приємно передавати свої здобуті знання і досвід іншим – тим, хто хоче і кому цікаво його переймати», – Андрій же й далі не стоїть на місці і вже встиг опанувати новий для нього вид спорту – дайвінг

На завершення розмови Андрій Пилипюк зауважив, що потрібно залучати максимально багато людей, особливо молодого віку, до занять спортом, показувати всім, що це дійсно в тренді – проводити своє дозвілля активно та з користю, відкриваючи та пізнаючи щораз щось нове.



Текст — Валерії КОЛІСНИК.
Фото — з архіву Андрія ПИЛИПЮКА


Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter, Google+ та Instagram.
Якщо Ви зауважили помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter для того, щоб повідомити про це редакцію

Коментарі 1
Коментарі, у яких порушуватимуться Правила, модератор видалятиме без попереджень.
Молодець! Ентузіаст і на позитиві!!! УСПІХІВ!!!
Відповісти