«Вчителі переконували, що мистецтво – не моє. І я стала фізиком»: ІНТЕРВ'Ю з луцькою «майстринею тіл»

Волинянка Наталія Демченко – майстриня, в чиїх руках постають витончені гіпсові фігури людських тіл, магістриня фізики, що вирішила проекспериментувати не з теоретичними задачами, а з власним життям, змінивши вектор діяльності в протилежну сторону, спрямувавши його на мистецтво. Нещодавно відкрила власну виставку скульптур в луцькій галереї мистецтв з десятками унікальних робіт: рельєфні чоловічі торси та ніжні витончені жіночі тіла.

Далі – історія самої скульпторки про перші спроби, про падіння, піднесення, емоції, почуття, про її власний шлях до мистецьких відкриттів.

Перші кроки до вершини

Все розпочалось з того, що, гортаючи фото в інтернеті, я випадково натрапила на допис зі зліпками дитячих ніжок, які дуже мене вразили. Будучи в декреті з двома дітьми, я мала все необхідне для створення чогось схожого й не могла не спробувати. Це мене «затягнуло» з головою. За три роки повністю опанувала ремесло й зрозуміла, що рівень, на якому перебуваю, вже пройдений, потрібно рухатись далі. Тоді й з’явилась ідея спробувати створити щось масштабніше, глибше, цікавіше й відповідно складніше.

Мене надихнуло випадкове фото скульптур жіночих тіл одного митця, від краси яких відібрало дар мови. Я усвідомила, що просто мушу випробувати себе у створенні такого виробу. Скульптура вийшла неймовірною: витончені риси обличчя, вилиці, ключиці, детально передана «гусяча шкіра» дівчини, що додавала фігурі ніжності. Навіть не знаю кого більше вразив кінцевий результат, мене чи модель. Ця робота й стала початком відкриття «творця гіпсових фігур» всередині мене. Шкода лиш, що вислів «Перший млинець нанівець» мене не обійшов - скульптура тріснула. Відкололося обличчя, тому фігура лишилася таємничою безликою постаттю.



«Хочеться творити - твори»

Певний час я працювала продавцем-адміністратором в крамниці товарів для художника й мала можливість спілкуватись та обмінюватись думками з відвідувачами цього магазину. Саме після численних зустрічей, розмов, дискусій та аналізу я зрозуміла, що людей зовсім не цікавлять технічна точність та вдале поєднання кольорів, їх манить енергія, якою картина просякнута, емоції, якими був сповнений творець під час малювання, посил, з яким він творив. Художники, що малюють в своє задоволення та передають стан душі на полотні без жодних підмальовок, мають в рази більший успіх, аніж ті, що вдало слідують правилам та теорії мистецтва. Після цього я й усвідомила, що не потрібно заганяти себе в межі вигаданих вимог щодо освіти, досвіду та актуальності бачень.

Хочеться творити - твори. Аби поширити цю ідею серед інших, ми з колегами вирішили організувати захід на якому зберуться пригнічені суспільством митці, чий талант безжально втоптали обставини або люди з упередженими баченнями. Я разом з ними сідала, брала в руки пензель, розслабляла думки й починала «виливати» на аркуш усе, що було на душі. В кінці цього експерименту я відкрила в собі щось незвідане й незвичне мені – тягу до мистецтва.

«В школі нам нав'язують думку про те, до чого в нас є талант, а до чого - ні»

Вже зі шкільного віку ми стаємо жертвами нав’язування своїх упереджених бачень зі сторони старших, здебільшого вчителів. Це все відбувається за рахунок оцінок та порівняння дитини з іншими. Саме через це я стала переконана, що в мені немає жодної краплини творчості. Мені вклали в голову, що цифри, формули та розрахунки – ось, до чого в мене є хист. В юному віці я страшенно боялася критики й коли, стараючись на предметі малювання, отримувала четвірку і відчувала тиск вчителів, що з впевненістю переконували мене, що мистецтво - це не моє, я знелюбила цей предмет й усе, що було йому дотичне, адже не відчувала підтримки чи схвалення зі сторони старших. І тому, вперше відкривши пакунок з гіпсом, відчувала величезну боротьбу всередині себе. Проте головне – це горіти ідеєю, а бажання в мені тоді було вдосталь, воно й відводило на задній план будь-які вагання й сумніви.



Ковток свіжого повітря

Після трьох років невпинного наповнення ідеями, навичками та досвідом я зрозуміла, що прийшов час для розв'язання рук та думок і відкрила власну дизайн-студію спільно із художником. Це стало для мене ковтком свіжого повітря, грандіозним проривом в усіх можливих варіаціях. Це відкриття дало мені можливість вільно творити, експериментувати, знайомитись з художниками та скульпторами, загалом повноцінно розвиватись в творінні скульптури.

«Чим жінка гарніша, тим більше в неї комплексів»

Кожного разу, коли я розпочинаю створювати нову скульптуру, я стикаюсь з великою проблемою й, напевно, найсуттєвішою – з невпевненістю моделі у красі свого тіла. Парадокс полягає в тому, що чим гарніша жінка, тим більше в неї комплексів. Вона починає вишукувати в собі дефекти, нерівності, проблемні місця, сліпо не приймаючи свою вроду й запевняючи себе та усіх інших, що вона не достойна компліменту.

Саме через це однією з головних ідей в створенні своїх робіт є висвітлення в кожному тілі чогось неповторного, прекрасного й захопливого. Жодна з моїх скульптур не несе в собі еротичний чи відвертий посил. Всі вони показують, що тіла є різні, що в кожному з них приховується щось неповторно прекрасне.

Я обожнюю споглядати реакцію моделей, які вперше бачать скульптуру свого тіла. Вони до останнього не вірять, що ці фігури належать їм і в той момент вони ніби тануть та перестають бути такими скептичними та суворими до свого тіла. Я намагаюсь зробити все, що в моїх силах, аби люди, що беруть участь у створенні скульптури й ті, що споглядають її на виставках, усвідомили наскільки важливо приймати й любити себе.



На питання, як поставилися рідні та друзі до таких кардинальних рішень, змінивши фізику на скульптору, жінка відповідає:

Починаючи цю справу, мої рідні вбачали в ній лише хобі, що не потребує уваги. Одного разу, коли мене не було вдома, моя мама вирішила прибрати весь мій творчий безлад, позбирала до купи всі зліпки, які вже чекали на клієнтів. Не передати словами, як сильно в мені вирували розпач і злість одночасно. Для мене створення зліпків було своєрідною зоною комфорту, до якої я нікого не підпускала, це було чимось надто особистим й важливим. Та вже й тоді на моїх плечах лежала величезна відповідальність, адже зліпки ніжок двотижневої дитини повторити було б неможливо.

Перший час мене пригнічувало несерйозне ставлення зі сторони близьких до моєї творчості. Проте згодом, коли моя діяльність почала набирати оберти, я відкрила власну майстерню, почала погоджуватись на зустрічі й інтерв’ю. Сім’я зрозуміла, що це справді те, чим я живу й що робить мене щасливою. На сьогодні вони щиро вірять в мої сили та успіх, що підживлює мене й мотивує рухатись вперед.



«Пиши власний сценарій життя»

Коли мене питають, як мені вдалось досягти успіху в скульптурі, що на сьогоднішній день не користується великою популярністю, я відповідаю: просто завжди розуміла, що результат залежить від мене, мого бажання й віри в те, що роблю. Усе в голові, потрібно лиш змоделювати картину того, що ти хочеш, деталізувавши усі нюанси, і почати рухатись до реалізації свого проекту.

Пиши план, сценарій покрокового руху до цілі. Читай його кожен день, змінюй та доповнюй. Не розпилюйся, сконцентруйся на найголовнішому та працюй над ним. Не женись за фінансами. Дійшовши до омріяної, бажаної цілі, ти в будь-якому разі отримаєш винагороду за свою роботу, не важливо в якому вигляді: матеріальному чи духовному. Прямуй за відчуттями: якщо ти кайфуєш від того, що робиш, тоді тебе чекає гарантований успіх, а якщо ідея просто в грошах, тоді тебе з часом може застати так зване «вигорання», коли в один момент «перемикне» й ти усвідомиш, що гнався весь час за пустими папірцями, які не варті того часу, людей та емоцій, які ти відвів на задній план. Живучи лиш ідеєю фінансового збагачення, людина забуває про головне - про швидкоплинність часу й загалом життя. Наша мета на цій Землі – віднайти своє місце, діяльність, що захоплює та запалює в очах іскри пристрасті, бажання й натхнення. А, поставивши за мету гроші, люди обирають не той шлях, котрий розкриває істинне єство і те, до чого лежить душа, а той, що являється фінансово вигідним, забуваючи про головну й найважливішу ціль - розвиток в тому, чого прагне серце.



Першим поштовхом до кардинальних змін стало усвідомлення своїх справжніх бажань. Одного дня, коли я прочитала книгу Кім Кійосакі «Багата жінка», в якій розповідаються історії життя різних жінок та їхні долі. Книга змусила мене задуматись про те, як я живу і чи влаштовує мене становище, в якому я зараз перебуваю. Я зрозуміла, що робота, чоловік, діти - все це дуже часто затягує жінку в одну нескінченну безодню, не даючи можливості жити в задоволення та робити те, що їй справді до душі. Та в один момент все може зникнути й залишити тебе пустою та змарнілою, адже весь сенс твого існування полягав у побуті, який оголив тебе, коли зник.

Після усвідомлення цієї суворої, проте чистої правди, мене огорнули тривога і страх. На той момент я була у декреті й розуміла, що опісля мені потрібно буде завозити дітей в садок, працювати, забирати дітей, встигати виконувати хатні обов’язки. Тоді я вирішила, що повинна стати незалежною від державної служби, чоловіка, дітей та батьків, повинна знайти заняття, в яке я вкладатиму свою енергію та отримуватиму щось у відповідь, те, що буде завжди зі мною. Однак, у той же час, ця робота повинна була давати мені змогу приділяти час дітям, бути для них доступною. Так і розпочались пошуки себе.



Наступним мотивом моїх дій було виховання. Одна фраза намертво закарбувалась в моїй пам’яті: «Не старайтеся виховати дітей, вони однаково вас скопіюють». Вона й стала причиною створення кредо: «Зосередься на власних успіхах, не розказуй їм, як бути успішним, покажи це на власному прикладі». От я й вирішила показати їм, що можливо стати успішним у своїй справі, у справі, якою ти по-справжньому живеш і яка приносить тобі задоволення. Дітей не надуриш, як би ти не старався здаватися успішним, солідним та забезпеченим. Діти знають ціну й правду цього всього. Для них важливий лиш один показник - щасливий ти чи ні.

Третьою моєю мотивацією стало розлучення з чоловіком. Я завжди вірила в кохання «один раз та на все життя», запевняла себе в тому, що не можна розколювати шлюб через якісь свої переконання, адже найважливіше – це щастя дітей, які потерпатимуть від рішення розійтись. Проте, із часом натягнутий канат підривався по нитці і в кінцевому результаті не витримав напруги, відкинувши нас на різні сторони фронту. За вісім років шлюбу я зрозуміла, що це все маячня, адже намагалась показати дітям приклад щасливої й успішної жінки, в той час як сама йшла в протилежному напрямку. Та образа і ненависть, що накопичувались в мені, почали працювати проти мене самої й «роз’їдати» зсередини. Я потребувала вивільнення енергії. Так я й дійшла до розуміння, що зліпків мені не достатньо й захотіла спробувати щось нове, цікавіше та складніше. Після створення перших скульптур прийшло суттєве полегшення і я відпустила ту ситуацію, наче видихнувши після тривалої напруги. Я зрозуміла, що роблю те, що люблю, рухаюсь в правильному напрямку.



– Чи бачите ви наразі себе в чомусь іншому?

Бачу себе в мотивуванні людей, які ще не відкрили свій талант, або через обставини затоптали його глибоко в себе. Хочу допомогти їм відкритися, переступити через той бар’єр «неможливостей».

– Що вас надихає?

– Мене надихнути може будь-що. Загалом все, що мене оточує, усі образи навколо: люди, природа, картини, скульптури, фільми.

Виставка скульптур, що вражає своєю сміливістю, відвертістю й водночас притяганням очей до неймовірної естетики тіла.

– Усі скульптури цієї виставки підкреслюють різноманітність людських тіл. Як ви відбирали моделей з-поміж усіх охочих? Були якісь певні критерії для відбору?

– Більшість скульптур створювала за допомогою спонтанних моделей, але були й такі, що потребували підбирання людини з конкретним типом фігури. До прикладу, для скульптури оголеного бронзового жіночого тіла я вибирала дівчинку разом із фотографом, що спеціалізується на фотосесіях ню, він допомагав вибрати модель, пропонуючи свої варіанти. Також для фігури чоловічого торсу ми вишукували луцького культуриста, чоловіка потрібно було добряче повмовляти, що, як бачите, в нас все-таки вийшло.

– Чому вирішили показати роботи назагал?

– Ідеї створити виставку і не було. Все відбулось спонтанно.
Якось я вирішила вивезти свої роботи за кордон. Для цього мені потрібно було отримати документи із завіренням того, що вони не є культурною цінністю. Такий документ надає спілка художників, а саме в особі Володимира Марчука. Надіславши йому фото своїх робіт, я ніяк не очікувала отримати таку відповідь: «Я й не думав, що в нашому місті хтось таке робить», – він і запропонував виставити мої скульптури в галереї. Я довго вагалась, але через 3 місяці таки наважилась.



– Розкажіть, будь ласка, про процес створення цих шедеврів.

Лише зняття форми та її виливання займає три години. Потім кожна скульптура повинна пройти процес обробки, який залежить від того, на скільки якісно вийшло зняти форму, адже може бути купа технічних моментів, що ускладнять в подальшому процес. Наприклад був випадок, коли дівчині все розповіли та пояснили, як стояти, в якій позі тримати тіло, а в неї непомітно зсунулась рука, коли я починаю заливати форму, розумію, що щось не так й доводиться все виправляти, фактично виліплювати схиблені ділянки власноруч.



– З якими труднощами ви стикались під час створення цих скульптур?

– Так як я навчалась створювати скульптури самотужки, то моя початкова робота нагадувала навчання пекти млинці. Чим більшою була скульптура, тим більше нюансів з хибами через мою неосвіченість проявлялось. Лиш з досвідом я набиралась знань та навичок, записувала правила в нотатник як робити не можна, а про що в будь-якому разі не варто забувати. Дуже важливим правилом, яке я встановила згодом, було робити армування. Воно полягає в закладанні сітки між першим та другим шаром гіпсу, що робить кожну деталь зв’язаною між собою та надає скульптурі щільності та міцності. В цьому й полягала велетенська помилка в моєму «першому млинці».

Створюючи першу скульптуру, я не зробила армування й, виставивши вже готову фігуру на почесну полицю, показуючи свої роботи відвідувачам майстерні, випадково її зачепила й в неї відкололось підборіддя. Цей випадок став для мене великим уроком.

– Розкажіть, будь ласка, яка головна ідея цієї виставки? Що Ви хотіли донести до глядачів через рельєфні лінії та форми людських тіл?

– Моя мета полягала в тому, щоб жінки прийняли своє тіло та полюбили його. Я прагнула дати їм зрозуміти, що всі вони прекрасні, що вони унікальні та неповторні, що немає стандартів краси, не існує параметрів ідеального тіла. Шукаючи модель для скульптури жіночих сідниць, я не зустрічала дівчину з метром в руках. Мене не цікавили її параметри, мені просто подобалась форма і все. Яка різниця чи об’єм в стегнах в неї до дев’яноста сантиметрів, чи більше.

Також мене зачаровувала реакція моделей на свої гіпсові фігури. Вони наче вперше закохувались в своє тіло. Коли приходили на виставку і знаходили себе посеред інших скульптур, моделі із задоволенням фотографувались біля них, не соромлячись оголеного тіла, швидше – навпаки.

Певний час посеред виставлених фігур на стіні висів лист «що ви бачите в цій скульптурі?», що надавав змогу всім охочим вписати свої враження та думки щодо моїх робіт. Завдяки цьому листу можна проаналізувати, як інші сприймають поняття «оголене тіло», «жіночність», «скульптура». Кожен новий відгук кардинально відрізнявся від попереднього і це мене шалено захоплювало. Так цікаво спостерігати за реакціями людей на твоє мистецтво та вливатись в їхній потік думок.



– Як ви вважаєте, у чому полягає проблема відсутності бажання у людей заглиблюватись в культуру, мистецтво? Що стає перепоною в розумінні митців?

– Люди зайняті проблемами насущними... Поки людина думає що їй їсти, в що одягнути дітей та чим вона завтра оплатить квартплату, вона не може думати про мистецтво, на жаль. А зараз більшість людей перебуває саме в такому становищі. Також вагомою причиною є стереотип, що творча людина – це нещасна, бідна, не успішна та загалом без жодного можливого визнання в перспективі. Тому нікому й не хочеться мати з ними справу, адже навіщо витрачати час, гроші й енергію на людей, які нічого собою не являють. Й наостанок – менталітет. В нас люди не звикли сприймати мистецтво, культуру, як невід’ємну частину життя. Середньостатистичний українець вважатиме це повним божевіллям, віддавати за якісь різнокольорові мазки на полотні три тисячі гривень, в той час як закордоном цю ж картину готові взяти за три тисячі доларів, як роботу з неймовірно тонко переданими емоціями та плавним переходом тонів.

Я бажаю кожному бути сміливими в своїх мріях і головне діяти. Якщо ми справді віримо в мрію, ми готові робити заради неї все. Не боятися бути мрійниками, писати свій сценарій та створювати своє кіно - у цьому й полягає сенс життя.



Текст Ірини ЦЕХОШ
Фото Діани НАКОНЕЧНІКОВОЇ

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.